Завантажити

як і Максим. А результат...
І все таки, все таки вона власними очима читала той напис у журналі. І хоч ніколи не бачила, як пише Максим, була переконана: то писав він! Щойно вгледіла той напис, одразу уявилися Христинці і його міцні надійні руки, і його повносиле тіло, і його лоскотливі губи, як нашіптували вони їй на вушко те чудернацьке, миле-премиле у Максимових вустах слово! Не знала, а відчувала, серцем, душею, або чим там його ще можна відчувати – не вельми кохалася Христинка в тій ліриці!
Цей робітник, Інокентій, говорив так спокійно, переконливо. Дійсно, нащо йому зберігати ті документи? Його донька побачила світ – ось найвагоміший документ! А з іншого боку: той його дивний вираз обличчя. Вираз обличчя людини, яка втомилася боротись. З ким, за що? І в нічну з чотирнадцятого на п’ятнадцяте працював саме він, і стосовно того напису нічого певного не сказав. А Христинка посоромилась далі наполягати. Ні, Інокентію таки щось відомо. Знає й не хоче казати. Це читається в глибині його очей, як би незворушно він не поводився. Треба з ним іще раз поговорити. Відверто, наполегливо, навіть настирно. Він утомлений і він розколеться. Тільки не вдома. Правильно він вчинив, що відправив доньку, вона до цього непричетна, й так натерпілася, бідненька. Завтра він знову в нічну і Христинка вже постарається його дотиснути. Завтра все повинно з’ясуватись.

Наступного ранку Костик знову патрулював похилу тінисту вуличку неподалік від базару. Аби не впадати надто у вічі пильним макарівчанам, часто змінював дислокацію, походжав то в одному кінці вулиці то в іншому, удавав такого собі нудьгуючого відпускника, який заклопотаний лише одним: як „убити” тихоплинний час. Але ні на мить не зводив ока з невеличкого цегляного будиночка з жовтими вікнами і згадував учорашні пригоди.
Бісові собаки! Довелося давати тягу з того закіптюженого заводика, наче якомусь зацькованому лисові. Та нічого, загалом Костик залишився собою вдоволений. Основне він почув. І збагнув більше, аніж ота недоумкувата селючка – Максимів „перл”. Схоже, Максим таки зник і їй справді невідомо, де він заліг. Хоча для Костика це майже очевидно: кинув тачку, як відволікаючий маневр, шукайте, мовляв, мене побіля Макарівки, а сам... Ні, щось не так, щось муляє... Не давала Костикові спокою ота розмова про операцію... Невже Максим поцупив барсетку, аби повернути зір доньці того роботяги? Щось не спостерігалося раніше за директорським водієм альтруїстичних нахилів. Хоча, хтозна, людська душа – темний ліс. Може цей лох у спецівці – Максимів приятель, або родич? Чекай-чекай, а коли так, то чи не занишкнув він сам у Макарівці? От тобі й відволікаючий маневр! Сидить Максимко десь у задній кімнаті тихої непоказної хатинки й чекає, поки про нього забудуть. Навіть оцій своїй пересувній драбині не показується. А як плата за схованку – гроші на операцію. Логічно? А знайдене авто? Прокол. Десь щось у Максима не стулилося, буває. Так-так... що ж, тим краще, тим краще. А як перевірити? Та дуже просто: піти й побачити самому. А там уже за обставинами: Максимка по довбешечці – заслужив, за гроші і – тягу! Шкода, не прослідкував уранці за тим нічним трударем, знав би вже, де він живе. Та чатувати до ранку не вистачило в Костика снаги – слід було подбати про ночівлю, а трудар не втече.
Питання ночівлі Костик розв’язав у найелементарніший спосіб: купив пляшку та рушив центральною вулицею незнайомого городиська, підходячи до кожного, хто хоча б віддалено нагадував спраглого шанувальника сорокаградусної: „Земляче, виручай. Колба є, а хати нема – витурила мене моя стерва! Пусти ніч перекантувати!” Вже третій кандидат у „квартироздавачі” радо прийняв пропозицію: „Валимо в мій барліг! Тільки там у мене трохи неприбрано, нічого?”
О пів на десяту ранку дівчина вийшла з хати і, відпустивши її трохи вперед, Костик рушив назирці. Русявка привела його до міліції. „Не розказуй, не розказуй, дурепо дзьобана, – волав його внутрішній голос, поки Костик, нервово смалячи одну сигарету за іншою, наглядав за входом до райвідділу з-за рогу сусіднього будинку. – Не розказуй, село неасфальтоване, дай шанс, я хочу отримати свій приз! Ти ж не знаєш, як це, коли тебе б’ють черевиком по гомілці, гатять кулаками по нирках, коли тебе душать, коли тебе живцем замуровують у підземному склепі! Не розказуй, дай мені трохи часу і я дістанусь до нього першим! Ех, слід було дотиснути того селюка ще вчора на тому його задрипаному заводику! Та вирішив не паритись, розібратися в ситуації. І от зараз усе може полетіти шкереберть! На роботягу налетять менти, учинять шмон, знайдуть і „зниклого безвісти” й бабки...”
Але з міліції дівчина вийшла сама. У Костика трохи відлягло.
А по обіді вона привела його прямо до оселі пролетаря. Зупинившись за виступом паркана, Костик бачив, як Максимова краля зайшла на чиєсь подвір’я, як із-за хати вийшов учорашній робітник, як вони розмовляли про щось під яблунею, як чоловік розводив руками. „Розводь, розводь, –

читати