Завантажити

він, коли дівчині вже остаточно уривався терпець. Винувато розвів руками:
– Звиняюсь, вельмиласкава. Оце всю хату перерив – нема. І Надійку питав – не бачила. Певно десь загубилися.
У Христинки тривожно затукало серце.
– Загубилися?
– А нащо вони мені? Дасть Бог, більше я туди не звертатимусь.
– Можете назвати адресу фонду?
– Хіба то адреса? Якась поштова скринька. Я й не був там ніколи! Написав письмо, мені прийшла відповідь, оце й хотів її тобі показати. Потім представник фонду приїздив сюди, оглянув Надійку, а інший чекав на мене вже в Борисполі з документами. От і все. Я ж не знав, що вони тобі знадобляться, ті документи, вибач... Спалив. Тепер згадав – робив уборку в хаті й спалив. Аби не були неприємним спогадом, нехай Надійка забуде!
Інокентій говорив невимушено й переконливо. Христинка майже повірила, але не до кінця. Напис.
– А напис?
– Який напис?
– У журналі, в котельній. Там написано: „глибинка”. Це тільки він, Максим, міг написати.
– Господи, та хто там тільки чого не пише! Хлопці приколюються. Ось узавтра я знову в нічну, прийдеш і розберемося з тим написом. Узагалі, все це починає вже мені набридати! Я відповів на всі ваші запитання, пані слідчий. Хватить! Співчуваю, що пропав ваш знайомий, але повторюю: я його не бачив!
Христинка знітилась. Справді, чого вона доскіпується до цього чоловіка? Він живе власним життям і ніякого стосунку до зникнення Максима не має. Напис? А може його зроблено іншого дня?
– Вибачте...

За місяць і чотири дні до цієї розмови Павло Павлович походжав терасою котеджу й задумливо дивився на лагідне плесо спорудженого зусиллями мешканців селища озерця.
– Павлику! – туге Вірине тіло торкнулося його грудей і, як завжди, зродило збурення. – Лариска зі своїм магнатом гострять лижі на Майорку. Ти б не пустив із ними свого котика, на тиждень?
У Павла Павловича сіпнувся кутик рота.
– Віро, це невчасно. Мій теперішній фінансовий стан…
– Отже це правда!
– Що?
– Те, що я чула! – її оксамитові в спокійному стані очі зробились терново-крижаними; як губився він перед такими її очима! – Що тебе „кинули”, що ти по шию в говні, що ти банкрут!
– Ну, це перебільшення. Але ситуація дійсно серйозна. І ми повинні разом…
– Ніфіга я не повинна! Гм, Лариска брьохатиметься собі в морі й смагнутиме під пальмами, а я що, манячитиму з тобою в твоєму неперевершеному лайні? Хіба для цього я виходила заміж? Ти що обіцяв, забув?
– Не забув, Вірочко, не забув. Але зрозумій: усе надто серйозно!
– Серйозніше, аніж ти гадаєш! Значить так: або за два дні я вилітаю з Ларискою за рубіж, або… або повертаюсь до мами!
– А на що житимеш? – хотів фуркнути з іронією, а вийшло більше з відчаєм.
Здається, цього питання вона тільки й чекала:
– Не клопочися, любий! Є ще на світі чоловіки, здатні підставити бідолашній обдуреній дівчині своє мужнє плече!..
Уперше він порушив самим же встановлений припис і, сходячи нагору, прихопив мобільник. Вітаючи господаря, удав звично підвів голову й подивився на Павла Павловича, як тому здалося, розуміючими приязними очима. Павло Павлович здійснив невдалу спробу підбадьорливо до нього всміхнутися і втиснув кнопку:
– Ало! Ти, Артуре?.. Це Павло. Як справунки?.. В мене? Байдуже… Не вір – все в нормі… На яхту? Дякую, тут закрутився… Слухай, ти б не підкинув мені на короткий термін тисяч шістдесят – сімдесят зелені?.. Саме зараз?.. Он як! Ну вибач. Будь!
Ефа гляділася, як завжди, байдужою, проте він знав, що давня „товаришка по службі” пильно зорить за кожним рухом людини.
– Ало! Будь ласка, Івана Сидоровича… Іване Сидоровичу? Це Чечель. Доброго вечора. Як полювання, давно їздили?.. О, вітаю. Іване Сидоровичу, тут у мене деяка скрута, молода дружина, хе-хе, знаєте… Ви б не виручили по дружбі десь п’ятдесятьма тисячинами баксиків, готівочкою, на тиждень? Дуже прошу... А-а, синові… А може хоча б десять – двадцять? Ні? Ну так, зрозуміло… Бувайте!
Вимкнув телефон і підійшов до тераріумів з бунгарами. Один з них, тілистіший, якого господар смішком величав „матрацом”, лінькувато повернув голову та вп’явся круглими зіницями в Павла Павловича, здалося тому, дещо здивовано. Либонь гаду не сподобалось, що господар з’явився перед ним з мобільником. Втім інший бунгар, безіменний, ніякого інтересу не виявив.
– Ало, Андрійовичу, ти?.. Це Паша. Як там у тебе?.. Нормальо! Чув: нову ресторацію запустив… – як бамбук!.. Дякую, днями заскочу. Слухай, Андрійовичу, маю одне незначущеньке питання: підкинь, прошу, на тиждень тисячинок сорок капусти, або, якщо можеш, – п’ятдесят… Що, усе вклав?.. Умгу, умгу, ясно… Так, слухаю… Гм, он як! І в якого ж це, цікаво, чмира?.. Та ні, що ти, я не в обиді – розумію. Ну добре, до зв’язку!
Пластична мамба завила тоненьким тільцем галузину вбудованого в тераріум дерева й видавалася сплячою. Якби гілка не була сухою, то

читати