Завантажити

чи повірить удруге. Тим більше, що й аргументів вагомих катма. Лише якісь безвиразні відчуття, дотик пальців… В кращому випадку сидітимуть тут з Максимом удвох. Чорт, як вирачкуватись із цього ластівчиного гнізда? Чекати ранку, дожидати, що його повезуть на побачення з неіснуючим співумисником? А як не повезуть? Чи залишать живим, чи… як відпрацьований матер’ял?..
Костик спробував підвестися. Це коштувало зусиль – голова тріщала, кров гахкала в скроні, ще й дзенькотіло під тім’ям так, наче по голові гатили весільним бубоном! Нестерпно щеміло в боці (Фередо, здається, вкарбував кованим армійським черевиком), пекли припалини під пахвами й на шиї. Ледве не впав знову, та прихилився вчасно до стіни, вперся долонями в прохолодну, воложисту цеглу. Віддихнув, ступив, тримаючись за пристінок, крок; ось двері, шкребнув нігтями об іржаве залізо – зачинено, зсередини навіть ручки немає… Безвихідь, чорнота, смерть… Ні на що вже не сподіваючись, рушив посувом далі по колу, точніше, по квадрату куценької, захованої під землею, комірчини…
А в цей час Максим, либонь, задоволено шурхотить новенькими (обов’язково новенькими) пахучими купюрами… й насміхається… з нього! Негідь! У нападі нестямної люті та відчаю вгатив кулаком у стіну, вискнув від болю й… прислухався. Ніби відлунок удару видався Костикові глухим. Отже за стіною порожнеча? То й що? Годі сподіватися голіруч розібрати цегляну кладку – маячня! І все ж… Знов гупнув – глухо. Бухнув лівіше – ніякого відзвуку, правіше – те саме. Отже якраз у цьому місці. Що ж це, може просто зрушена й не втрамбована земля? Похапливо заходився промацувати стіну, цеглину за цеглиною, все щільно підігнано, але шви… Гараж давній, та й невідомий його будівельник не надто, либонь, утрачався на цемент, а може вирішив, що під землею його багато й не треба – тернувши між цеглинами, Костик відчув, як посипалась зі швів порохнява. Не така вже вона й непоборна, ця мурівка! Та однаково – голіруч… Стоп! Арматурини! Коли горіло світло й коли мозок іще не одурів від Ластівчиної екзекуції, у стіні, під стелею, Костик виразно бачив арматурні обрізки! Підняв руку, повів нею вбік – є! Але метал стримить непорушно. Знову рушив уздовж стіни, намацав наступний шмат, спробував розхитати – марно, спробував другий, третій… Ось! Цей ніби хиляється. Відчайдушно ґвалтуючи муку, страчуючи останні сили, обіруч учепився в холодну шерхку арматуру й заходився торгати її з боку в бік…
– Ну давай, давай, бля… село неасфальтоване! Давай!
І гепнувся вичавлений на підлогу… Але з залізякою в руках!
Мацнув інший кінець обрізка – ще й загострений! І, збадьорений цією обставиною, взявся до праці…

Задня сторона останнього гаражного провулку виходила на крутосхил, попід яким струменіла колись прозориста охайна річечка, а тепер її заплава перетворилася на огидливий закут, куди місцеві, попри найсуворіші штрафи й заборони, зносили та звозили найрізноманітніше барахло.
Раннього світанку, коли сонце ще не зійшло, але його незримі покищо промені зафарбили вже вузеньку мережку над обрієм у рожеве, відомий тутешній бомж Філя здійснював плановий обхід підконтрольної території – звалища. Винишпорював порожні пляшки, вироби з металу, порпався в кухонних покидях. Він встиг уже дослідити близько половини своїх „угідь”, коли з боку гаражів дійшов якийсь побічний звук, ніби стукало щось у стіну. Філя кинув досадливий погляд на підгірок – кому це охота товктися там такої пори? І завмер. Бо побачив, як під одним з гаражів, у тому місці, де дбайливо підсипаний колись ґрунт осів і виголив частину підвальної стіни, ота сама стіна заворушилась! Спочатку заходила ходором одна цеглина, потім інша, відтак обидві разом. А далі цегла посипалась назовні, кілька, одна за одною, покотилися схилом вниз, а в щойно утвореній темній відтулині привиддям мигнув людський обрис. Обачливий Філя заховався про всяк випадок за іржавою діжкою, а незнайомий – обдертий, закривавлений, видобувся назовні, зсунувся вниз та, накульгуючи, але досить жваво, не озираючись, подався геть, у напрямку недалекого залізничного насипу. Філя побожно перехрестився лівою рукою й вирішив сьогоднішній свій обхід закінчити достроково…




Глава 12

Христинка

– Перепрошую, що там написано? – Знайомий лейтенант, прізвище якого виявилось зовсім не Вовчуг, а Супрун, прибрав погляд від паперів і глянув на відвідувачку.
– Глибинка. Це він так мене називав. Розумієте, тільки він і я знали це слово й ніхто інший не міг його написати. Він там був, а цей, Інокентій, заперечує. Ви його допитайте, нехай скаже, де подівся Максим. І нехай признається, де він узяв гроші на операцію, чи не в Максима?
– Стійте, стійте, – підвів руку лейтенант. – Гроші на операцію йому

читати