Завантажити

швидко позаконопачував їм пельки маслакуватими парубчацькими кулаками), про здерті краденими качанами в кров пальці…
Стояла вже пізня ніч, коли він провів її додому.
– То куди ж таки повіявся Славик? – згадала Христинка, вже біля тітчиної огорожі.
– А, – махнув рукою Максим. – Побіг по куриво!
Вони засміялись.
Славик терпів тиждень, а тоді нагадав про боржок. Максим відмахнувся – підождеш! Славик терпів два тижні й ще раз нагадав. Максим відмахнувся. Славик терпів місяць і знову прийшов за своїм. Максим психонув та витурив надоїдливого скиглія з хати. Більше Славик про гроші не нагадував. А коли до Максима приходила Христинка (а приходила вона часто), мовчки вставав і понуро брів геть.
– Та не туманій! – заспокоїв його якось приятель. – Скоро матимемо стільки бабла, що сто зелених буде нам, блябуду, хіба на вечерю! Я їду в Київ – кореш водієм обіцяє влаштувати, на маршрутку. Хочеш – рви зі мною!..

З часу тих подій минуло більше двох років. Виходячи з фешенебельного банківського офісу, Павло Павлович зашпортався трохи в дверях – раптом виникло бажання хряпнути ними щосили; утім, знав – не вийде – автоматика однаково причинить їх тихенько й акуратно. Підійшов до авто, але не сів, відступив убік, дістав „мобілу”.
– Це я...
– Слухаю! – йому здалося, що голос з мадярським акцентом звучить цього разу особливо неприязно.
– Гнилі справи. Мені відмовили у кредиті вже в другому банкові! Мені, чи не найваговитішому клієнту!
– Чи вірно я розумію, що посилку ти, гм… скажімо, загубив?
– Я докладаю всіх зусиль аби її повернути, та поки що… Але чому не дають кредитів? Нюхом чую – не обійшлося без команди згори.
– Правильно чуєш, Пашо, правильно!
– Але хто ж це на мене…
– Та кому ти в хріна зі своїми чайниками та каструлями потрібен! Тут пішла забава проти мене, а ми з тобою, Пашо, пов’язані сам знаєш як: я ні біса не вдію без твоєї підтримки, ну а ти без моєї й поготів, усьок? Ох, Пашо, я ж попереджав!
– Досі мені ще ніколи не відмовляли!
– Відклич кошти з регіонів.
– На це піде кілька днів.
– Погано! Ох як погано! Обіклали з усих боків. Акули, Пашо... От що: я спробую вийти на прем’єра – нехай хоч трохи притримає скажених псів, а ти шукай, рий землю! Поки не почалася ланцюгова реакція і твоєю посилкою можна ще заткнути декому пельку! Рий!
Павло Павлович опустив руку з телефоном униз, втупився невидющими очима в гарну „європейську” плитку банківської автостоянки. Досі могутня спина власника приємного голосу з ледь вловимим мадярським акцентом надійно укривала компанію практично від усіх життєвих негараздів. А їх он скільки, тих негараздів, сипиться на долю інших приватних структур у цій непередбачуваній країні! То тобі дозволи, то ліцензії, то аудит, то зміни в законодавстві й підзаконних актах! Та що там зміни – за крихкого „даху” просто зателефонують і скажуть: здавай бізнес! І все – тобі амба! Кому жалітись, Господу? А наїзди державних рекетирів від санепідемстанції, пожежних, електриків, екологів… А конкуренти! О, скільки хижих молодих суперників з’явилося останнім часом у Павла Павловича! Тільки й вичікують, аби він оступився, аби хитнувся певний до сьогодні „дах”. І, схоже, той таки хитнувся! І через що? Через якусь дурнувату крадіжку якоїсь дурнуватої барсетки! Та й сума, по правді, в ній далеко не захмарна, бувало більше, як кажуть, і пропивали. А от загородили канали, притисли… Спробувати поборгувати в приватному порядку? А де гарантія, що й там не перекрито? Друзі, вони друзі, коли все чики-пики, а коли на тебе осувається тінь немилості… Схоже, хтось тільки й чекав, аби вчинилася така лажа. Або, що найвірогідніше, не чекав, а сам влаштував. Копав під високого заступника, а під заступ потрапив Павло Павлович. Хто ж це, хто? Таємничого спільника, про якого плів кур’єр, біля його будинку не виявили, а може вислизнув. І кур’єр вислизнув, чорт – усе вислизає з його рук, все! А якщо вислизне ще й Віра!.. Павло Павлович аж зубами скреготнув. Віра! Ця відчуває капості, його капості, бо власні, його стараннями, в неї відсутні, іще раніше, аніж ті вчиняються! А з людиною, в якої неприємності, вона й поруч не стане – не раз попереджала.
Таки хряснув дверцятами. Не вийшло з банковими, то відігрався на автомобільних. Водій дисципліновано промовчав.
– В офіс! – скомандував роздратовано.




Глава 11

Костик

Щось заповзло йому у вухо. Якась гидотна слизька істота зашкряботілася десятками чіпких лапок десь у самісіньку барабанну перетинку й тим привела Костика до тями. „А може там нічого й нема, може то розвалюється вже на лахмання мій череп?” – було його першою гадкою. Костик тихо застогнав і з болем, докладаючи потуг, розсунув повіки. Але потуги виявились марними – він нічого не

читати