Завантажити

побачив. Пітьма… „Ну ясно. Ось я вже й нічого не бачу. Але з чого вона почалася, ця темінь? І що було до неї?”
Він заворушив пальцями й відчув пучками якийсь неприємний холодний порох, скорше пісок, а під ним твердий шерехатий бетон. І згадав. Все почалося ще зранку, почалося з того, що його жахнули по голові; Боже, скільки буханів здатна витримати бідолашна Костикова голова! Він купив сигарети й повертався до автомобіля. Поспішав, бо порушив інструкцію, і тут перед ним виникла ота темна постать…
А далі був кабінет генерального. Костик і раніше побоювався начальства – таку вже мав натуру, а сьогодні генеральний просто знавіснів. Хоча Костик його чудово розумів. Воно, ясна річ, будь-хто знавісніє, втративши повну барсетку „зелені”, але при чому ж тут кур’єр? Єдина Костикова хиба, що він трішки порушив шефові настанови – вибіг на хвильку купити сигарети. І все! Навіть злощасну барсетку з рук не випускав, тримав її ледве що не зубами, як і наказували. Хто ж міг подумати, що трапиться така біда?
Це все той ковзкий прилизаний щур – Цьвіріньченко, це він спрямував шефів гнів на сердешного Костика. Буцімто Костик причетний до пограбування! Хіба не ясно, що це звичайнісінький збіг? Що, мало трапляється в Києві грабувань перехожих? Впала якомусь „гопстопникові” в очі Костикова барсетка й… А звинуватили його.
Вирядивши Максима, позбувшись зайвих очей, шеф знесамовитів: давив Костика за горло, шарпав за комір, лупив важкими волосистими долонями по обличчю, а тоді всмалив кулаком під дих так, що Фередо з Цьвіріньченком ледве бідолашного одволали. Переполоханий Костик сквирив, присягався, переконував, що до грабунку непричетний, та кати були невмолимими. Врешті, коли на розкішний директорський килим впав тужавий згусток кровистої Костикової слини, було вирішено продовжити допит у більш годящому для такої роботи місці. Фередо вправно припнув до себе Костика наручниками, бранця запхнули на заднє сидіння шефового мерса, „сам” втиснувся за кермо й вони поїхали. Дорогою зупинились, прихопили добре знайомого Костикові чолов’ягу на прізвище Ластівка. Це був один з підлеглих Фереда – молодий рожевощокий та порожньоокий, схожий на дорослого амурчика, відморозок, і вже з ним опинилися в гаражному кооперативі десь на Борщагівці.
– Колись, колись! – впродовж усієї поїздки нудно бубонів Цьвіріньченко. – Колись, харя, поки не пізно. Колись!
Але Костикові ні в чому було „колотись”.
У безлюдному вохристому гаражному провулку Ластівка відімкнув якийсь гараж і „мерседес” заїхав усередину. Там Костика змусили зсунутись в оглядову яму, з ями крізь вузенькі металеві двері запхнули до освітленої тьмяною лампочкою комірки з цегляними стінами та бетонованими стелею й долом. Комірка, видно, слугувала погребом, про що свідчили короткі арматурні обрізки, що стриміли зі стін на однаковій висоті від підлоги й слугували певно колись тримачами полиць. На хвилину Костик залишився в склепі сам, потім, дражливо скригнувши ржавими завісами дверей, ввійшов Ластівка.
– То де тугрики, недоноску, …твою мать, га? – процідив голосом, котрий не віщував утішного. – Не чую! – І щосили вгилив полоненика носаком по гомілці. Костик заверещав і впав на підлогу, у холодний вогкий порох…
Що було далі, Костик пам’ятає погано. Здається, Ластівка його бив. Справді, бив. По нирках, по печінці, в голову… Здається, він припікав Костика полум’ям запальнички. Та ще й у таких болючих місцях, і де навчився, гестапівець?! Костик голосив, скімлив, непритомнів. Та мучитель знову приводив бранця до тями й продовжував допит:
– Ну давай, давай, дохляк, твою мать, кажи: куди подів тугрики, хто підручник, адреса? Бо я тебе, гнида, тут і замочу! Я на тебе давно оком накинув – не терплю гнилих!
Чинити бодай-який опір було марно – вимучений Костик ледве сягав дебелому товстолицьому „амурчику” до пліч.
Згодом до Ластівки приєднався Фередо – певно на фірмі закінчився робочий день, і вони продовжували мордування вдвох.
Нарешті Костик не витримав. Коли „амурчик” учергове накинув йому на шию удавку, полоненик, ледве ворушачи набубнявілим язиком, прохарчав:
– Стійте, стій… вас на… ска…ска…жу…
Він ладен був сказати будь-що, зізнатися не те, що в крадежі грошей – у замаху на вбивство Павла Павловича, аби лише знову не відчути, як ущільнюється на шиї мерзотна порска удавка, як палають, ладні вибухнути, легені…
– Ну? – підскочив Фередо.
– Я… я… мене вмовили.
– Хто?
– Не знаю… Я не знаю його. Підкотився на вулиці, сказав, що шикарно віддякує, навчив, як робити…
– Хто?!
– Такий… такий… високий… літ сорока. Костистий…
– Як знайти?
– Не знаю. Чесно, не знаю. Завтра в нас стріча. О сьомій ранку… коло мого будинку.
– Ну гляди мені, недомірку! Якщо гониш – краще б ти взагалі хавало не розтуляв! – хиже Фередове обличчя було зовсім близько. – Я змалку не люблю, як мені межи очі пилюжать, затямив?
– Ні… правда… о сьомій, –

читати