Завантажити

видно, й раптом вона, якось ніби сповільнено, з гидотним ляскаючим згуком, так камінець ляскає в гниловодь, вибухає. І натомість виникає безліч невеличких пухнастих звіряток з нестямними кровистими очицями та вузенькими гостроконечними зубками в довгастих писочках. Вони люто шматують безплотну Надійчину душу, їх з‘являється більше й більше і щораз вони накидаються на свою безборонну жертву усе нещадніше й жадібніше.
– Від нас не втечеш, – вгризаючись у Надійчину душу, верещать людським голосом злющі ненажерливі звірючки. – Від нас іще ніхто не втік!
– Хто ви, чого вам треба? – ремствує погризена Надійчина душа.
– Ха-ха-ха! – реготять оскаженілі вузькопискові хижачки. Ми – лозохвостики, ха-ха-ха! Від нас іще ніхто не втік, ха-ха-ха! Ми вічні, ми всевладні, ми неподоланні, ха-ха-ха! Ми лозохвостики! Ми не – здо – лан – ні-і-і!..

У відділенні невідкладної допомоги макарівської райлікарні задзвонив телефон.
– Швидка слухає.
–Ало, сталося нещастя. Молода дівчина… Зараз же потрібна поміч!
– Що з дівчиною? Прізвище? Адреса?
– Чорт, як же їхнє прізвище?.. Розумієте, це сусід забіг, попросив дзеленькнути на швидку. Щось із його донькою.
– Ну а адреса?
– Він сказав, що не треба адреси. Він поніс її вулицею Гагаріна вам назустріч, Він благав, щоб ви не барились!

Серединою порожньої нічної вулиці, босий, у трусах і в майці, жвавим кроком, а то й підтюпцем, біг-ішов невисокий, середніх літ, чоловік. На руках, міцно притискаючи до грудей, він ніс вдягнену в нічнушку нерухому, бліду як смерть, дівчину. Чоловік ступав, високо підвівши голову, з його глибоко схованих, невидимих нічної пори, очей повзли розпачливі сльози. Голова дівчини безвольно хилилася додолу й ритмічно погойдувалась. Нести дівчину було важко, м’язи на руках чоловіка натужно кучугурились і витатуйоване на його лівому плечі, поряд з великою літерою „Л”, серце, здавалося, ось-ось вибухне від натуги.
Під’їхала швидка.
– Спасіть її, – прохарчав чоловік, передаючи лікареві зів’яле дівоче тіло. – Благаю! Заберіть мою кров, моє серце, очі – все, що завгодно! Тільки спасіть, спасіть, спасіть… бога мать!




Глава 14

Інокентій

Баба Галя прислабнула – отруїлась рибою. Добре, хоч Христинки, через цілоденні вчорашні мандри, не було на тій нещасливій трапезі. Вночі хвору кілька разів вирвало й пронесло, а вранці вона лежала на своєму височенному металевому ліжку воскова, як мрець, вимучена й збайдужіла. Тимофіївна сиділа поруч і силкувалася поновити в товаришці інтерес до життя, напуваючи її якимось загадковим, гидкотхнучим виваром.
– Я ж її знаю, ту людину, – дрібно хапаючи повітря, скаржилась тихим голосом постраждала. – Завжди в неї рибу купую й нічого…
– Піду на базар – я ось її вибатькую! – нахвалялась Тимофіївна.
– Не кажи. Нічого не кажи. Може та людина не винна, може це я не од риби.
– Еге – од сонця! Я вже їх знаю, тих торгашів! За копійку ладні людей потруїти.
Христинка порадила промити шлунок, але хвора лише махнула безсильно рукою:
– Цілісіньку ніч, дочко, мила, куди ще...
Увечері Христинка пішла на завод. „Нічого, – думала, мандруючи вже добре вивченим пішничком попід колією, – Максим нікому не потрібний. Ні живий, ні неживий – ніякий. Певне – сирота. Нема в нього ні високих свояків, ні оборонців. І в мене нема. Та я не відступлюся. Хай там хоч що, а дійду до кінця! Я окрайцівська, а окрайцівські – вони затяті. Сьогодні ж знатиму правду, сьогодні все має з’ясуватися… Хай там що!..”
Але на заводі вона знайшла зовсім іншого робітника, не Інокентія. Цього білоголового парубійка Христинка бачила, коли вперше приходила сюди вдень. Молодик сидів в альтанці та хрупав яблуком.
– Добрий вечір, а де… – вона раптом усвідомила певну двозначність своєї появи. – А де дядько Інокентій?
– Дядько? – В погляді, яким нагородив її білоголовий, висвічувала прозора іронія. – Його сьогодні нема – відпросився. В нього донька злягла.
– А коли буде?
– Назавтра обіцявся вийти. В ніч.
Рівно через добу (Баба Галя трохи оклигала, хоча лежала ще охляла, висушена, крізь шкіру її круглих, рожевих зазвичай, щічок проступала мережка рясних синіх прожилків.) Христинка знову рушила на завод. „Нічого, я вперта. Просто остаточне з’ясування переноситься на день. І все.”
Спочатку вона взагалі нікого не побачила. Ні біля ємностей з бітумом, ні біля котельної, ні в побутовці, куди теж заглянула. А коли виходила, то зіштовхнулася з ним у дверях так несподівано, що аж здригнулась. Він, схоже, теж не чекав зустрічі:
– Ти? Знов?..
– Добрий вечір! – Дівчина швидко оговталась і заговорила категорично, рішуче, як і поклала собі заздалегідь:
– Ви, певна річ, можете на мене гніватись, можете

читати