Завантажити

на тому самому згірку вона стала:
– Я маю трьох сестер і двох братів. Мій тата п’є рекіу, а мама й ми всі лукрем ла тютюн. Кожен день. Мої сестри не йдуть у шкоала, а йдуть ла тютюн… А Марчел сам, їден. Має багатих тата й мама. І він хоче брати мене де соціє – заміж.
– І як воно тобі? – спитав я.
Вона відповіла коротко:
– Хайдєм!
Наступного дня я бачив, як вони сварились. Лучіка й Марчел. Зайшли за щойно складений пристінок, Марчел махав руками, галасував, а вона стояла відвернувшись упівоберта, й непокірливо підвівши догори підборіддя. Він шарпнув її за плече й ударив по щоці. Я скреготнув зубами. А вона кинула йому в обличчя якесь скупе лунке слово й швидкими гнівними кроками попрямувала в невеличкий гайок, котрий починався зразу за будмайданчиком. Марчел за нею не пішов. Пішов я.
Вона стояла, прихилившись спиною до стовбура та звівши вгору голову. Побачила мене, згорда всміхнулась:
– Чого прибіг?
– Що він хоче від тебе?
– Наші бербацій хочуть від нас, – вона зробила безвиразний рух рукою, – все. Чоловік може все, а фемєя не може нічого. У вас теж так?
– Ні, – сказав я. – Я не хочу все. Я хочу одного. Щоб ти була моєю. Я покину жінку, розведуся. Розумієш? Ми будемо вдвох. Я все для тебе зроблю. Працюватиму, тебе достачу й рідним твоїм поможу – я роботящий. І я ніколи тебе не вдарю. Поїдем туди, де нас ніхто не знає, та почнемо спочатку. Ти й я. Розумієш? Ти розумієш мене?
– Инцелєг…
Я взяв її за передпліччя й наблизив до себе. Але вона відступилася:
– Ні. Так – ні. Я не курва. Треба, щоб по чесному. Дутє, іди й скажи йому. Тоді…
Я пішов. Визвав Марчела надвір, сказав. Він мене вдарив. Цілком резонно. Я б і сам урізав на його місці. Я сприйняв той тичок, як плату за Лучіку й не збирався давати здачі. Але він гепонув мене знову. І я відповів. Ми зчепилися поміж будівельного руб’я, посеред буйної, либонь найрозкішнішої в світі, російської тванюки (все оте їхнє пвдмосков’я, скажу я тобі – суцільна тванюка!), він був вищим за мене й крижастішим, але якимсь недоладним, а я меншим, та жилавішим. Ми довго товклися по кісточки в місиві, кріпко тримаючи один одного за барки й голосно, як воли, сопучи. Потім він знов спробував мене вдарити. Це було б уже втретє і я йому не дозволив, і вгатив сам. А тоді таки вдалося йому. А тоді ми впали, він притис мене до землі, ледь не втопив у гниловоді, та я вивернувся і втовкмачив у грязиво його. Ми боролись люто, затято, мовчки; він тільки випльовував зрідка, навпереміж з дриснею, якісь обривисті слова по молдавському.
Ніхто так і не переміг. Ми просто втомилися, виснажились украй, та попідводилися з калюки захекані й страшні, наче якісь нетутешні звірі. Та ні, переборов таки я. Бо коли почвалав на річку митися, то Лучіка пішла за мною. Вона мила мені спину й полоскала в воді сорочку. А коли я роздягнувся зовсім – відвернулась. Була тиха, спокійна. Дивилась на мене, як дружина дивиться на чоловіка, коли той повертається натруджений з роботи.
Але тієї ночі між нами нічого не було. Спати вона, як і раніше, пішла до нашої куховарки, баби Настасії.
Назавтра я відпросився в Сави й пішов у село – шукати для нас квартиру. Похмурі місцеві лісовички важко піддавалися на вговори; почувши мою просьбу, непривітно хитали кошлатими головами, наче ховали в тих убогих зрубових своїх „ізбах” бозна-які цінності й остерігалися виказати скарб зайді. Врешті я таки напитав кімнату в однієї старенької, але проворної тітоньки, й то заплатою мала слугувати полагоджена мною за літо крівля. Було трохи далеко від будмайданчика, та що поробиш… А повертаючись, стрів Харитонівну, місцеву поштарку.
– От добре, що вас побачила, – зраділа вона, – а то чалапати аж на стройку… Ось, передайте пожалуйста, одному з ваших телеграма. Тільки неодмінно ж передайте!
– Добре, – заспокоїв я Харитонівну, – передам.
Хоча передавати не було знадоби – телеграма адресувалась мені: „Терміново приїжджай захворіла Надійка Раїса”.
Я не міг її кинути. Щойно знайшовши, не міг втратити знов. І я повіз Лучіку з собою…
Інокентій замовк, колупнув нігтем цятку на пластиковій поверхні столика, зітхнув.
– На мій стид, я зовсім не думав про Надійку: що з нею, як? Раїса там, отже все норма. Я думав тільки про Лучіку. Ми їхали в плацкартному вагоні й не могли вільно розмовляти, я лиш дивився на неї, загадкову, звабну, й не вірив, що це справді, що вона моя. Я її ще не пізнав. Але я не квапився. Вона була моя й тому я не квапився…

А за сорок днів до цієї притишеної нічної розмови події розгорталися значно стрімкіше…
Чолов’яга в синій робітницькій спецівці зупинив авто біля під’їзду якоїсь багатоповерхівки й, перш ніж залишити салон, огледівся. Навколо було тихо, ніхто не гнався, ніхто не звертав на нього уваги. Водій брудно-червоних „Жигулів” полегшено й шумно зітхнув, скинув картуза, спецівку та виліз з легковика. Він справді був невисоким, вайлуватим, але

читати