Завантажити

не клишоногим і зовсім не схожим на ведмедя. За його велику круглу голову міцно тримався рясний русявенький їжачок, за синьо-зелені очі – вираз давньої образи.
Вкотре озирнувшись, чоловік нехапливим, проте нервовим ходом рушив попід будинком, минув його й поспішив до невеличкого скверика, де двоє-троє господарів вигулювали псів. Перетнув скверик, вийшов на сусідню вулицю, проминув кілька кварталів, разів зо три при цьому оглядівшись, і звернув на просторе, з алейками та клумбами, подвір’я якогось шпиталю. Там присів на лавку, впхнув руку до гірчичного поліетиленового пакета, котрого ніс у руці, й налапав барсетку.
– Є! – промуркотів задоволеним, охриплим від збудження голосом. – Є рідненька! Нікому не оддам…
Втиснув у пакет другу руку, спробував розстебнути „блискавку”, та намацав пломбу.
– А, блін! Ну нічо, ми зараз!
Дістав запальничку, витяг край барсетки з пакета й перепалив нитку. Крадійкувато озирнувся, знову впустив барсетку в пакет і нетерпляче заходився порпатись там обома руками.
– Ну де, де? – Квапним рухом вишморгнув з гаманця газетний збганок, розгорнув один шар паперу, другий… Щось забагато паперу! Ще шар… У його спітнілій тремтячій долоні залишились два ковзких сморідних брикети „господарського” мила…
– А-а-а-а! – застогнав-захавчав, наче підстрелений кабан. – Кинули! Кинули, як найзадрипанішого лоха! А-а-а-а!..
– Що з вами? – нахилилась до нього стривожена жіночка в білому халаті, яка проходила саме поряд. – Вам погано?
– Ні-і, – ревів-реготав, – мені гарно, мені чудово, мені найкраще! Ах-ха-ха! Залиш мене к чорту, мені предобре!
Медпрацівниця стривожено відійшла.
– У-м-м-м… собаки! Я так і знав, я прочував. Не могло бути так просто! Так просто не буває. Ки-ну-ли-и!..
Враз його широке обличчя задерев'яніло. Погляд зробився скляним, нерухомим, руки помалу опустились, рот стулився.
– Це він, – просичав уже іншим, тихим лиховісним шепотом. – Більше нікому! Він, с-собака! Ну зажди, викрутню, ти мене ще не знаєш!
Намірився шпурити барсетку в урну, але в останній мет передумав. Схопився й, вимахуючи згортком, швидкою ходою подався геть…

Максим причинив двері директорського кабінету, підморгнув незрівнянній Томочці, чий погляд цього разу виглядав іще незахищенішим, аніж звичайно (Відчувала секретарська душа, що сталося щось особливе, але спитати не наважувалась!), збіг на перший поверх та зайшов у будку чергового охоронника:
– То що, Тосику, кинемо партійку, поки начальство не тривожить?
– На раз! – охоче підтримав ідею нудьгуючий охоронник, добуваючи з шухляди чорно-білу картонну дошку й пластмасову коробочку з шашками. – За фук беремо?
Вони закінчували вже шосту партію, коли на сходах з’явилися шеф, за спиною в нього сірий, як цемент, Костик з Фередом, було таке враження, що вони тримаються за руки, й Цьвіріньченко. Максим хутко відчинив двері будки, але шеф махнув рукою:
– Сам.
Водій стенув плечима й повернувся до шашок:
– Дамка, Тосику, блябуду!
Генеральний, Фередо й Цьвіріньченко повернулися аж після обіду. Костика з ними не було. О четвертій Максим звозив шефа в банк, потім заїхали в управління податкової, затим водій відвіз генерального додому. Шеф чорнів на задньому сидінні посуплений, крижаний, не обмовився про вранішню халепу й словом.
– Завтра, як завжди, – буркнув на прощання, коли Максим загнав „мерседеса” в гараж біля ошатного котеджу його власника.
Маршруткою Максим дістався офісу, завів „фольксвагена”, рушив. А за годину був уже біля своєї квартири на Куренівці. Загнав легковика в гараж поряд з будинком, зайшов у під’їзд. Вже смеркалося й присадистого вайлуватого чоловіка з русявим їжачком на кавунястій макітрі, котрий з’явився по інший бік прилеглого до будинку дитячого майданчика, Максим не помітив. А той, вгледівши Максима біля гаража, зупинився, підпер важким плечем кленового стовбура, вп’явся в постать, котра вовтузилась біля гаражних воріт, ображеним злобним оком. Коли Максим зайшов у будинок, стрілив у рот насіниною й рушив слідом.
Максим увійшов, відніс на кухню пакунок з харчами, які купив дорогою, роздягнувся. І тут подзвонили в двері. Відчинив, на порозі товкся Славик-Гальмо.
– Я ж тобі казав…
Але Гальмо не дав докінчити. Нагло турнув господаря в груди, ступив через поріг і ляснув за собою дверима.
– Це що? – тицьнув Максимові під носа пожмакані газети.
– Не знаю. Де барсетка? Ти зробив, як я тобі казав?
– Ось вона, собако! – Славик підвів руку, в якій тримав гірчичний поліетиленовий пакет. – Вона порожня! Там тільки замотане в газету смердяче мило!
– Що!? Яке мило ти, придурку? Там були гроші, розбираєш, гроші! Такі папірці, за які можна купити все, що забагнеш! Дочорта грошей! Куди ти їх, блябуду, подів?
– Не було там ніяких грошей і ти сам це знаєш…
– Як не було?
Максим вчепився Славикові в груди, та той відхилився й щоєсили

читати