Завантажити

шмаття.
– Дивись, дивись, – знову скрикнув Костик. – Та то ж його кальсони!
Чоловік кидався то праворуч то ліворуч, певно він внівець розгубився, а жінка парила його штаньми по довбешці, по хребту, по сиднях, що білою плямою мигтіли на засмаглому загалом тілі.
Максим з Костиком шкірились:
– Певно накрила на гарячому, ха-ха-ха!
– Ага, мабуть раніше, ніж завжди, вернулась додому!
Перехожі зупинялись, хтось насміхався, хтось давав безщасному потішні поради; швидко зібрався цілий гурт зацікавлених видовищем зівак; водії визирали з машин, сигналили.
Але врешті світлофор мигнув зеленим і „фольксваген”, укупі з іншими авто, виїхав на проспект.
– Слухай, де мої сигарети? – занепокоївся Костик, коли трохи відреготались.
– Не знаю. Я твою погань не курю.
– Уранці я ж розпечатав цілу пачку. Гм… посіяв, чи що? – Костик ще раз обнишпорив кишені. – Нема. Спини десь біля кіоску. Ти ж знаєш – я так довго без курива не протягну.
– Хіба забув – до кінцевої зупинки дверцята заварено!
– Та хто знатиме! Гальмони на п’ять секунд!
– Ну, як скажеш! – Максим знизав плечима. Показуй, блябуду, де!
Поминувши перехрестя, „фольксваген” загальмував біля тютюнового ларька, одразу за тролейбусною зупинкою. Підхопивши барсетку, Костик вискочив з авто, купив сигарети і вже повертався, коли шлях йому перейняв невиразний тип в синій робітницькій спецівці й зсунутому набік, теж синьому, картузі. Водій „фольксвагена” бачив тільки зі свого місця, як злетіла вгору рука з якоюсь затисненою в долоні штуковиною, як вона стрімко впала. Костик брякнувся, тип у спецівці нагнувся, вхопив щось біля Костика (Барсетку, що ж іще!) та рвонув через роздоріжжя на той бік. Поки Максим виліз, поки метнувся навздогін, колір світлофора змінився й шлях водієві заступила щільна лава пихкаючих вихлопним чадом автомобілів. Він тільки й устиг побачити, як на тому боці „роботяга” скочив за кермо припаркованих біля хідника брудно-червоних „Жигулів”, як, порушуючи всі правила, розвернувся, Максим спромігся навіть розгледіти номер.
Тим часом Костик, який пролежав кількадесят секунд без ознак життя, заворушився, застогнав і, тримаючись рукою за голову, почав підводитись. До нього підбіг Максим:
– Що, живий?
– Живий. Грохнув чимось по кумполові… оглушив…
– Ти його знаєш?
– Звідки?.. Втік?
– Втік…
– Телефонуй шефові…
Через п’ятнадцять хвилин похиливши голови, мовчки поминувши небеснооку Томочку, вони заходили до знайомого кабінету…





Глава 15

Інокентій

Засвітивши світло, Інокентій позаглядав біля ємностей, підрегулював полум’я пальників і повернувся до Христинки. Знову, як і минулого разу, він запросив її до котельної:
– Пішли в приміщення. Нам до чорта ще з тобою баляндрасити.
У котельній вона присіла до знайомого столика, посеред якого лежав журнал для записів, де на одній зі сторінок, угорі, в самому куточку, кутастими твердими літерами було написано таємниче, але таке зрозуміле їй слово: „глибинка”. Інокентій сів навпроти, закурив. Трохи помовчав, збираючись чи то з силами чи з думками, тоді повів розповідь далі усе тим таки вповільненим безбарвним та монотонним голосом; голосом людини, якій байдуже, яке враження вона справить на слухача:
– Ну от, забилися ми в одне, Богом і людьми позабуте, напіввимерле сільце з душевною назвою Собакіно; я ще здивувався, що в якійсь годині їзди від Москви мається такий закутень. Чого нашому магнатові замандьорилось мостити собі кишло в тому багняку – хтозна, може то була його мала батьківщина. Почали роботу, втяглися, притерпілися до немислимо кусючого місцевого комарища. Робили ми там не самі – наша артіль зводила власне особняк, а господарські прибудови тягнула бригада будівельників з Молдавії. Із загорілими, роботящими, як мурашва, хлопцями-молдаванами, які завбачливо попривозили з собою цілі каністри домашнього вина, ми, ясна річ, швидко затоваришували й гаяли нудні собакінські вечори весело та розгульно. Бригадир молдаванів Костя завзято вибасовував на гармошці й ми такі вечорниці влаштовували, ого! Жалко тільки, що без жіноцтва – в тій „дєрєвєньці” тільки пенсіонери й залишились.
А десь тижнів за два до одного з молдаванів, Марчела, приїхала наречена – Лучіка. Досі переді мною та мить, коли побачив її вперше. Уяви собі: йде (та куди йде – плине над землею) поміж битої цегли, соснових обрізків і трісок така собі Кармен: смагла, вуглистокоса, граційна, зухвалі циганкуваті очі мерехтять під крутими серпиками брів, як аспідні перли; сочисті вуста, міцні, білі-пребілі зуби… Ішла, переступала через будівельний гармидер так, наче то не рейвах був під її ніжками, а повергнуті додолу шанувальники. А як вона сміялась: гучно, зневажливо, безсоромно! І так стріляла вусебіч своїми

читати