Завантажити

Лучіку – він прилаштував її в однієї з колишніх своїх пасій, кинувся до неї самотньої, журної:
– Вибач мене, моя квітко, я тобі грошей не оставив! Ось, візьми, поки що… – я пхав їй у руки якийсь дріб’язок…
– Ти сказав? – промовила вона, дивлячись вимогливим поглядом.
Я знав, що вона про це спитає.
– Ні. Покищо. Розумієш, Надійка… Зараз якось воно не в тему…
– Ту ай проміс – обіцяв. Брехун.
– Я скажу. Клянуся. Скоро. Трошки потерпи! Я ж тебе люблю, моя квітко!
Вона мовчала. Та в глибині ночей-очей кип'ятився темний загрозливий нурт. А я мав уже летіти до Раїси...
І знов шарпанина, нерви… Слід було їхати в Київ, шукати ліки, шукати гроші; а лікарі барилися з остаточним діагнозом, сумнівалися, сперечались; а родаки вишукували якихось зачучверених відьом-шептух – ті бралися оздоровити Надійку без ніякої операції. Раїса металася з одного краю в інший, просила ради, а я никав за нею безголосою та майже безтілесною марою й краявся, бо минав день, другий і третій, а Лучіка чипіла сама між незнайомих облич, з яких либонь цілили вже на неї єхидні позори; а я не міг до неї прийти й нічого не міг сказати Раїсі, хоча й збирався. Я рвався між сім’єю та коханкою, ввивався в цій немилосердній круговерті, як сіромашний пізній лист на простиглому поземку й не знаходив виходу. Всіма потугами своєї розгнузданої душі я прагнув до неї, до своєї квітки, а Раїса посилала мене в Київ, мав там когось просити, когось умовляти, комусь обіцяти, що результати аналізів ось-ось надійдуть, що необхідні препарати ось-ось появляться; нарешті було призначено дату, на яку можна привозити Надійку. Я повернувся в Макарівку й полетів до Лучіки. Але Лучіки не застав.
– А вона поїхала, – нелюб'язним огудним голосом заявила хазяйка квартири. – Скільки можна тебе виглядати, кабальєро!
– Як поїхала, куди?
– Буцімто, до якоїсь каси. Спробуй – добери, що та циганка торочить! Тата й маму, правда, згадувала, то я гадаю, що додому.
– Як же вона поїхала, в неї й грошей нема на дорогу?
– Оце вже не знаю. Хряпнула дверима й більше я її не бачила. А вона нічого, – підморгнула мені колишня ( а мо’ й теперішня) Федева краля. – Непогану лялечку перейняв, хват! Шкода таку губити!
Додому прийшов мертвий…
– Ну що? – кинулась до мене Раїса. – Домовився?
– Домовився… – моя голова кволо хитнулась.
– На коли? Що, як? – розказуй!
– Я втомився, – відмахнувся від жінки й бухнувся в ліжко.
– Боже, то скажи ж хоч два слова!
Надійка крутилась поруч. Її важкі незугарні окуляри ледь не щохвилини сповзали маленькій з носика. В цю хвилю до мене дійшло, що я не маю її адреси. Адреси Лучіки…
– Сказали готуватися на десяте число.
– Нарешті! Треба побігти – розказати мамі, вона просила. Підеш?
– Іди сама. Кажу ж – натомився.
– Ну то ми гайнемо, поки ще не темно. Борщ на плиті.
Вони хутко зібралися й пішли. А я лежав на ліжку й думав про Лучіку. Де вона? Як її знайти? Як пояснити? Єдиний слід до моєї квітки лежав через далеке здичавіле підмосковне Собакіно. Я встав, одягнувся, зібрав лахи, грошей взяв, аби лиш вистачило до підмосков’я, знайшов олівець, якийсь клапоть, довго думав, що ж його написати. Будь-які слова бачились мені жалюгідними, пустими, неспроможними повторити на папері бодай найдрібнішу мализну моїх катувань та моїх чуттів. Врешті шкрябнув два слова: „Прости, Раю…” І все. І кинув свій дім, як мені тоді здавалось, назавжди…
Інокентій замовк. Потім, блимнувши на годинник, підвівся:
– Ти посидь… Перевірю температуру.
Він пішов. Христинка підвелася й слідом за ним вийшла за поріг котельної.
Пашіла соковита серпнева ніч. Десь поруч, у крихітному садочку навколо альтанки аж нетямився від самозабутнього співу цвіркун, здавалося, рівний стогін полум’я й вентиляторів його анітрохи не бентежив. Пахло грушами-дичками, м’ятою й нагрітим бітумом. А згори і садок, і завод, і Христинку, й цілий всесвіт накривала безбережна, пишно-піднесена, підбита діамантами порфіра пізньолітнього неба. Раптом Христинка спіймала себе на тому, що думає зовсім не про Максима та його зникнення, й не про таємничий напис у журналі, а всі її думки зібрано навколо охопленої розпачем і тривогою за доньку Раїси, охопленого пристрастю Інокентія, навколо загадкової чорнозорої молдаванки Лучіки…
Інокентій скоро повернувся:
– Другу трохи пригасив, а перша хай гуде – там смоли аж по шийку!
Присів до столика, задумався, вибив з пачки сигарету.
– Дивна штука: я кинувся за нею, як за своїм володінням, а вона ж і не сказала мені нічого такого, назразок: я твоя, абощо. Певно такі діла метикуються й без слів…
Підмосков’я зустріло мене безконечним марудним дощем, від якого розкішне російське баговиння виглядало ще розкішнішим і розгодованішим. А собакінський будмайданчик зустрів недобрими, навіть ворожими, позирками молдаван та хмурою новиною, яка пояснювала мені ту ворожість:

читати