Завантажити

Їх магнетизм миттю заповнив собою його збунтоване, спрагле за великими звершеннями, єство і Максим виразно й чітко усвідомив: це воно!
Пославшись на втому, він кинув компанію, прийшов додому (Працюючи в „Колор-трейдингу”, залишив гуртожиток, де мордувався зі Славиком, та винайняв однокімнатну в старій, але затишній „хрущовці” на Куренівці), вимкнув світло, впав на ліжко й уп’явся очима в потемок.
Він зразу вирішив, що сто тисяч мусять належати йому. Чхати на погрози генерального. Слід обмислити все так, аби жодним чином підозра не впала на Максима. Продумати й виважити кожну дрібницю, кожен крок. А генеральний – що генеральний і що для генерального якісь там сто тисяч! Він на вікенд он літає з друзями то на Кіпр то в Анталію. Максим знає, особистий водій все знає – хіба раз дожидав шефа в Борисполі! То що, генеральному можна, а Максимові зась? Чим же Максим гірший? Що народився не в столиці, а в півсонній зачухмареній Лисянці? Що ніколи не знав, та й досі не знає свого батька? Справжнього. Бо дочасних мав без ліку! Навічно укарбувався йому в пам’ять надірваний від питва й сигарет материн голос: „Оце, Максимчику, буде твій новий тато!” Скільки разів чував малий Максимко ті слова! І ніхто, ніхто в усенькому світі жодного разу не дав йому анікопійки; ніхто не зарадив, не підтримав. Іван хіба, один з „татусів”, звірився якось кількома цінними порадами. А так усе сам. Кулаками, зубами, ліктями! Хлопчаком ще був, а вже доводилось утримувати не лише себе, а й матір, котра спилася на той час дощенту. Однолітки розважались, а він крав на колгоспних нивах кукурудзу, тягав хитлявим велосипедом важезні міхи, здряпуючи в кров долоні, лущив ночами тугі, як дрюк, качани, а зерно носив тоді попід дворами – продавав. Вчителька питала: чого не пише, він понуро відказував, що закінчилась паста, а насправді просто не міг тримати щемкими пучками ручку. Досі чується йому той щем! То хіба він не заробив нагороди?
План. Великий План з великої літери – от що було йому зараз потрібно. І Максим розробив план.
Найперше – Костик. Треба, щоб Костик порушив шефові приписи принаймні двічі: спочатку, відклавши вбік барсетку (для цього досить буде порножурналу), а потім, попросивши Максима зупинити авто біля тютюнового рундука. Причому зробити це кур’єр мав сам, з власної спонуки. В нього й сумнівів не повинно виникнути в тому, що це він сам захотів погортати порно, сам попросив Максима спинитись. Маріонетка, яку смикають за поворозки, а та про це й не здогадується!
Далі – актори. Завдання видавалося непідйомним. Максим уявлення не мав з якого боку до нього підступитись, аж поки, цілком випадково, не натрапив у Гідропарку на кочову циркову трупу. „Ви муситимете набратися терпцю, – пояснював він немолодій уже подружній парі, де чоловік був жонглером, фокусником і клоуном в одній особі, а дебела дружина з кострубатими, зовсім не жіночими, рисами обличчя – його асистенткою та партнером в клоунських витівках. – Зазвичай ми виїжджаємо десь о десятій, але це може бути і дев’ята й одинадцята. Може вам варто найти підручного, який просемафорив би якось про наближення мого авто. Я розрахую так, аби під’їхати до перехрестя, коли в світлофорі загориться червоне. Ваше завдання – якнайдужче привернути до себе увагу навколишніх. В першу чергу – мого пасажира. Зможете? „Шановний, – самовпевнено й не без апломбу прорік лицедій, – свого часу я з відзнакою закінчив „ГИТИс” і лише обставини змусили мене перекваліфікуватися в факіра! За двісті доларів я приверну до себе увагу всього Києва!”
Далі в гру мав увійти помічник. І цим помічником, зрозуміло, був Славик. Нічого, нехай таксист допоможе, Максим йому досить помагав! З далеких і незгладимих дитячих літ тягнув за собою вахлакуватого недоладного Славика, до якого за неоковирність та вповільненість приклеїлось „елегантне” назвисько Гальмо. Досить. Тепер він хай допоможе Максимові, хай відпрацює. Для Славика головним було не втрапити в халепу й чітко виконати Максимові настанови. Напередодні Максим сам викрав для сподвижника на лівому березі непоказну „копійку” (справа звична – в Лисянці й таким промишляв) і сам пригнав її у внутрішній дворик Славикового гуртожитку.
„Не пізніше дев’ятої ранку, – втовкмачував він важкодумові-приятелеві, – ти повинен пантрувати в цих „жигулях” неподалік від нашого офісу. Побачиш, як я з пасажиром сідаю в свій „фолькс…” і від’їжджаю – коти назирці, але не дуже впадай у вічі. Я доконче зупинюсь, раніше, пізніше – не знаю. Тож будь напохваті – щойно я стану, ти теж спиняйся. Мій попутник вийде купити сигарет, в руках триматиме барсетку. Ти підрулюєш, гахкаєш його чимось по голові (та гляди не на смерть!) хапаєш барсетку й – дьору! „Жигуль” покинь, барсетку додому не вези, їдь на вокзал, поклади її в камеру схову й іди собі тихо на роботу – я тебе потім найду. Лавандоси поділимо нарівно. Все ясно?” – „Ум-гу, – кивав головою Славик. – А скільки там бабла?” – „Точно не знаю, але чимало. На всю решту життя стане, будь спок!” В

читати