Завантажити

Марчел спробував повіситись. Зовсім випадково його побачили й встигли висмикнути з зашморгу, якого той припнув до риштаків у дальньому кінці недобудованої сауни.
– Тобі краще не оставатись, – застеріг мене Сава. – Вони накручені до краю.
– Я й не збирався затримуватись, – заспокоїв бригадира. – Я звільняюсь. Мені треба тільки взяти її адресу та… позичити в тебе монет; знаєш – віддам.
Я підійшов до них і відізвав убік Костю. За бригадиром було посунули решта, але він шикнув і вони насурмлено стали.
– Дай мені адресу Лучіки.
– Оце вмазати б тобі, – зло процідив Костя.
– Вмаж. Але пообіцяй, що даси потім адресу.
– А спитай у неї.
– Я не можу зараз у неї спитати! – я починав дратуватись. – Питаю в тебе. Скажи мені, будь ласка, адресу та я собі поїду!
– Вона путанка, – промовив Костя. – І лише тому я скажу, – він назвав адресу. – Це сусіднє з моїм село.
– Спасибі, – подякував я. – Передай Марчелові: він класний пацан і не варто…
– Я знаю, – відповів Костя.
На одміну від підмосков’я, Молдавія зустріла мене рясним сонячним світлом. Сади й виноградники обіч дороги сяяли сліпучими смарагдовими зложищами і красиве, розкидане по зелених горбовинах над Прутом, село (я так і не вивчив толком його назви) видавалося чепуристим та веселим, зовсім не те, що вовкувате кацапське Собакіно.
З неабиякими труднощами вивідавши в тубільців таємницю місцяпроживання Лучіки (я ж навіть прізвища її не знав), я підійшов до пофарбованої в зелене, увитої виноградом хатини за складеною з вапняку загородою на вузенькій, вимощеній кізяками вуличці та, штовхнувши хвіртку, увійшов на подвір’я. На лавиці, під ветхою, з порепаним стовбуром, з якого сочився глей, черешнею сидів давно не голений, циганкуватого вигляду, дядько й курив самокрутку. Господар, – подумав я, поздоровкався й спитав, де я можу побачити Лучіку. Чолов’яга (це таки був її батько – Йонел) мотнув головою, вказав на місце поруч себе й гостинно почастував мене самокруткою з місцевого, як я втямив, тютюну. Схоже, моя поява його зовсім не здивувала. Я затягнувся, ковтнув пекучого, як перець, диму, надовго закашлявся й далі вже курив лише свою „приму”, а коли „прима” вийшла, то її місцевий аналог – „ністру”. На мій кашель звідкілясь вигулькнула низенька жвавенька, запнута в темну хустку, жіночка (мати Лучіки – Єляна), вгледіла мене, перекинулась кількома верескливими згуками з хазяїном і заквилила-запричитала раптом на все подвір’я, підіймаючи догори руки та кланяючись, чи то Господу Богу, чи мені, чи хтозна кому – я ні біса з їхньої мови не кмітив. На її голосіння почали сходитись люди.
Що воно чинилося далі мені було невтямки. Власне, свій приїзд до Лучіки я уявляв дещо по іншому. Про всяк випадок я повторив, що просто хотів поговорити з дівчиною, але ніхто мені нічого не відповів.
Якось дуже швидко невеличке подвір’я наповнилось людом. Тут були й молодики і старші сельчани й літні. Під ногами снувала чорноп’ята чорноока дітлашня, на винесені лави повсідалися діди. Весело перемовляючись, шамоталися жінки, снували, носячи якісь чавунці та каструльки й, що інтересно: не звертали на мене аніякісінької уваги! Зате дядьки підходили, з повагом представлялись, питали як доїхав, як там у нас погода, які заробітки. За годину до хати, в якій мала б мешкати Лучіка, зійшлося певно добрячих пів села. Навколо звучала чужа мова, я її не розбирав і уявлення не мав, чим усе це має скінчитись.
Нарешті, на той час уже смеркло, мене кудись погукали. Битимуть, – вирішив я й зіщулився, – та ще й принародно – на настанову іншим. Зараз пригадають мені й бідолашного Марчела і фактичне викрадення Лучіки… Крізь вузеньку хвірточку мене провели в садок де, спотикнувшись від хвилювання об якогось корча, я побачив перед собою… довгий, рясно вставлений наїдками й питвами, стіл!
І тут з’явилась Лучіка! Випурхнула казна-звідки немислимо приманлива, вдягнена в вогнисте шовкове плаття з хвилюючим вирізом на грудях. Очі її співали.
– Я сказала їм, що ти мій мірєлє – жених! – прошепотіла мені на вухо й від її квапного подиху, від близькості її палахкого тіла, від збудженого здіймання її ледь прикритих персів мені зробилося так весело, так легко й так чарівно. Виявляється, не треба нічого з’ясовувати й нічого пояснювати. Виявляється, вона вже все влаштувала! Моя Лучіка!
– Як ти знала, що я приїду? – спитав я, вдивляючись у приворожливу темінь її очей.
– А я не знала!
А тоді почався банкет! Навчений Лучікою, я м’яв пальцями гарячу давку мамалигу, вмочав її в пахучу жюмєрє, а Лучіка вже підсовувала мені плешінтє з сиром та капустою, і фриптурє з курчатинкою, і минкеріке, й пестерь, і заму… Звісно, позапам’ятовував я назви тих чудернацьких їдив лише згодом. Ну а зволожувалася вся ця диковинна спожива казковим, пашистим, прохолодним, незрівнянним місцевим вином. Щойно з льоху, воно ще відгонило діжкою, в склянці плавали дрібненькі сніговинки снаді, але за все своє життя, ні

читати