Завантажити

бачив себе то на терасі розкішної вілли десь на французській Рив’єрі, то на безкрайніх пляжах сонячної Флориди, то на запаморочливому карнавалі в Ріо, місті, про яке інший авантюрист, як чував десь Максим, мріяв, але куди так і не дістався. Сто тисяч, мов чарівна відмичка, відкриють Максимові цілий світ. Певна річ, він зовсім не збирається проциндрити всі свої мане-мане десь, приміром, у казино. Ні, Максим не лох! Покалякати з грамотними консультантами, вкласти грошики в прибуткову справу. О, сто тисяч – то тільки стартовий капітал, у вправних руках вони швидко обернуться на двісті, п’ятсот, мільйон! Боже, та на самі лише відсотки від мільйона можна довіку не турбуватися про шмат хліба!
Якою вона буде, його нова дійсність? Насиченою, цікавою, запаморочливою – ух! Але це потім, потім, не варто гарячкувати. Ще рано. Перечекати, пересидіти. Без різких рухів, не накликаючи підозри. Помозолитись у фірмі ще з рік, а тоді тихенько, під якоюсь пристойною зачіпкою, звільнитися, погибіти десь в іншому місці – ану раптом шеф поцікавиться, як там Максим без нього. І лише згодом, ретельно підготувавшись, провівши глибоку розвідку… Ні, Максим не осел. Скільки геніальних крадіжок провалювалось тому, що їх виконавцям не вистачало самовладання! Максим не з таких!
„Фольксваген” рвав простір. Треба встигнути змотатися в Лисянку, а вранці з’явитись на роботі так, наче нікуди з Києва й не потикався. На Чапаєвці покотив „старою” дорогою через Конча-Заспу, проминув Обухів, до Кагарлика наблизився, коли вже смеркало. Ось Макарівка. Сипнув і швидко обірвався дощик, дорога прогнулася вниз, у видолинку; і зненацька на узвозі, в сяйві фар зустрічної вантажівки, прямо на асфальті, він помітив світлу людську постать. Непевну, щупляву, – підліток, або дівчина. Пішоходець прямував зустрічною смугою й Максим спокійнісінько мав його поминути, але ваговоз, аби уникнути наїзду, пішов прямо на „фольксваген”, Максим вдарив по гальмах, смикнув праворуч, на слизькому авто крутнуло, Максимові здалося, що поки повз нього свистіла довга, нескінченно довга, фура, він обернувся навколо вертикальної вісі принаймні тричі; добре, що та „карусель” хоча б з’їла швидкість, „фольксваген” майже спинився й неохоче, ніби при вповільненій зйомці, сповз у досить таки глибокий в цьому місці рівчак. Бампер увігнався в грунт, подушки безпеки чомусь не спрацювали і Максим боляче вдарився носом об кермо…



Глава 18

Інокентій

Інокентій знову ходив десь у своїх виробничих справах. Повернувшись, сів до столика, звів на дівчину усе той таки байдужий томлений позір. Захоплюючись оповіддю, він трохи жвавішав, відсутні очі сповнювались на час явою, але варто було йому вмовкнути, як на сіре обличчя знов напливала відстороненість і знемога.
– Люблю серпневу ніч, – проказав тихо. – Серпнева ніч – вона найлучча. Довга, тепла, пашиста. Візьми червневу ніч: туди – сюди й годі! Або травневу – травневі ночі ще холодні. А серпнева… Ряхтять на небі зірки, гупають у траву червиві яблука, терпко пахнуть гнилички… Я ніч люблю – часто в нічну зміну прошуся. Удень тут знаєш, що робиться? Шум, крик, пилюга. Все гуде, деренчить; люди, мотори… А вночі… тільки ти й вона – ніч. Завжди її любив. Це згадую, як був малим… Батьки свиней держали, побагато: то п’ятеро, то семеро, а було, що й десятеро. То я цілі канікули тільки й робив, що гній коло них вичищав (гній – сумно всміхнулась Христинка…) Цілий день я був у гної й лише як споночіє… А в серпні темніє рано – ото була мені воля!.. Та ні, моє дитинство тобі до лампочки, тебе інтересує інше… На чому ми там спинились, на Мурманську? В Мурманську таких ночей, до слова, немає, там ночі полярні. А ми з Лучікою приїхали літом, то там узагалі ночей не було, поки звикли…
Отже ж, приїхали ми, армійський дружбан, як і обіцяв, поміг на працю влаштуватися, в порт, водієм автопогружчика. Робота гарна, грошовита. Він же й напоумив ткнути комендантові портової общаги хабара, аби той викроїв нам з Лучікою кімнатку, ми ж були не розписані. Поселилися, сяк-так облаштувались, сусіди, спасибі, помогли: хто каструльку виділив, хто праску, хто миску – народ на півночі дружний. Я став працювати, вона спершу вдома сиділа – моєї платні хватало, але перегодя почала бідна нудитись, то ми пришукали їй роботу на пошті. Я написав Раїсі, вибачився за свій наглий від’їзд, просив, аби подала на розлучення, питався про Надійку. Так, за перепискою, й розійшлися, а про Надійку вона не написала й слова і загалом жодним рядком мені не відповіла. Вклала тільки в конверт копію судового рішення. Ясна річ, – думав я тоді, – образу тримає. Але я від дитини не відказувався, аліменти мені оформили – все норма.
На перших порах велося нам з Лучікою солодко та безжурно. Ми до знемоги любилися, завжди трималися вкупі й ніхто другий нам потрібен не був. Увечері я приходив з роботи, вона

читати