Завантажити

втечеш!..

І знову „фольксваген” летів на південь. Так само чистенький, доглянутий, як і двадцять чотири години тому. Таксопарківські добре (за особливу, ясна річ, плату) постарались: що треба замінили, підрихтували, підфарбували. Нізащо не скажеш, що лише вчора тачка побувала в халеп’ї. Спати не хотілося, хоча минулої ночі Максим майже не відпочивав – довелося помотатися ще містом, пошукати деякі запчастини, лише під ранок прихилився хвилин на сорок. І день видався важким. Буває, шеф не витикається з кабінету аж до вечора, а сьогодні возив його, зчорнілого, неспокійного, без обіду ледь не цілий робочий день. Видно втрата ста тисяч доларів стала для генерального дошкульнішою, аніж Максим передбачав. Та то клопіт генерального, а в Максима своїх проблем по горло!
І перша – Славик. Ну не хотів Максим віддавати комусь бодай частку „своїх” грошей! Хоча б і другові дитинства. Не хотів і край! А недоумкуватий приятель тиснув за горло – не відступав! Ну якого беня тобі ще треба, мутанте дзьобаний? Привіз тебе в столицю, пристроїв на ситну роботу – трудися, насолоджуйся існуванням! На дідька тобі ті тисячі, коли однаково ладу їм не даси?! І хто тебе навчив шантажувати? Тепер ось доведеться вдатися до крайніх заходів. Так, до крайніх. А що – Славик сам понукає Максима захищатись. Нічого, що земляк. Нічого, що друг – своя сорочка… Максим піймав себе на тому, що, ледве стріливши недопалка в вікно, знову діставав та запалював сигарету. Спокійно. Остудися!
Значить, ніби вирішено. Досі Максимові не доводилося вбивати й хоті до цього не відчував – він же не якийсь приморожений кілер! Але обставини… Добре, а як? Славик вузлуватий, дужий, пересилити його буде нелегко. Хоч і непоквапливий. Навалитись нагально – в раптовості Максимова перевага! І обставити, як напад на таксиста. На таксистів часто нападають, а нападників знаходять далеко не завжди. І цього разу не знайдуть!
Споночіло. Світло новеньких фар безжально шматувало темноту, мотор кидав авто в осяяну, вихоплену з пітьми галерею і Максимові зовсім не хотілося спати. Не до сну було. Він переконував Славика, що з барсеткою нічого не вдіється, але, що ближче наближався до Макарівки, то крихкішою ставала та впевненість. Хтозна, що тому чолов’язі замандьориться. Може, зазирнувши до барсетки й угледівши її вміст, смоловар давно вже зробив ноги? Оце буде прикол! Та щось таки говорило Максимові, що цього не станеться. Він знав цих мужиків – точнісінько такими вузьколобими колгоспниками кишить Лисянка. Підгребти відро дерті з ферми – о, це їхнє, на це вони мастаки, а коли доручиш їм постерегти сто тисяч – будь певен, стерегтимуть, як сільський п'янюжка стереже од плечистої буряковолицьої „половини” останню заначку! Варто мабуть гальмонути десь і дійсно, на придачу до обіцяної десятки, взяти тому бульдозеристові біленьку. Нехай ковтне неборака, що він бачив у своєму сивому житті, крім отого нахмуреного заводика! Нехай звеселіє його темна, затюкана дрібними негараздами, душа. Максим не скупий!
Усе ж під’їжджав до нещасливого місця вчорашньої аварії з тривогою. Ось і закрут. Спинився біля шлагбаума, прихопив пакет з пляшкою та сякою-такою закуссю (Пам’ятай, хлопе, мою добрість!) і рушив до заводу. Знов жухнуло в ніс дошкульним повівом (як вони тут витримують?), а ось і вчорашній трудар – походжає біля химерно освітлених хворовито-жовтими ліхтарями ємностей з вогняними отворами внизу. Тут, не злиняв! Помітив Максима, підійшов.
– То що, мужик, моя барсетка на місці?
– А куди вона дінеться? Пішли в котельну, оддам.
Зайшли до просторого, здається, аж надто яскраво освітленого приміщення, посеред якого стояли два, як зрозумів Максим, парових котли. Навколо труби, крани, равлики вентиляторів…
– Он, – робітник байдужо кивнув на підвіконня, – забирай!
Максимові зробилося смішно. Насилу стримався: його барсетка, його неоціненна барсетка, за якою полює зараз ледве не пів Києва, за якою полює Славик, через яку кинувся десь у біга сіромашний Костик, непоказна дерматинова барсетка зі ста тисячами доларів усередині, лежала собі спокійнісінько на найвиднішому місці – на підвіконні брудної запилюженої котельної поміж якогось жалюгідного мотлоху, лежала й дожидалася його, свого господаря! Дарма він юртувався. Взяв її, рідненьку, до рук, погладив, перевірив пломбу. На місці! Таки не вдержався – пирснув.
– Тебе як звуть, братане?
– Інокентієм.
– А мене Максимом. Інокентій, це як – Кеша?
– Можна й Кеша, – відповів понурий маломовний трудяга в заяложеній спецівці.
При світлі Максим роздивився його краще: на вигляд років сорок, не так щоб високий, сутулуватий. На абияк поголеному обличчі – тонкі, щільно стулені губи, прямий ніс, темні глибокі очі. З-під масного картузика випинаються рідкі неохайні пасма русявого чуба. Максим чомусь подумав, що Кеша живе сам, без дружини.
Біля вікна був столик, поруч два стільці.
– Сьорбнеш? – Максим присів, дістав пляшку, закусь. Тривога

читати