Завантажити

Глава 20

Інокентій

Інокентій дивився на Христинку, але та відчувала, що, поринувшись у своє, він її зараз не бачить.
– Другий раз буває так, – продовжив по паузі: – находиш рятунок з безвихідного, начебто, становища, але згодом з’ясовується, що ніякий то був не рятунок, що рятунку таки немає, і що становище так і залишилось безвихідним. Іще безвихіднішим, чим спочатку. Й нестерпнішим. А виправдання тільки одне: ти не міг сидіти склавши руки – мусів щось робити. І ти зробив…
Того вечора я чатував на другій. Вдень привезли бітум з водичкою, а бітум і водичка, воно… Знаєш, як молоко збігає? Оце те саме, тільки „каструлька” тонн на сорок. Тупаю нагорі, заглядаю в свою „каструльку”, як ото сорока в кістку, коли дивлюсь: забігає на територію молодичок, меткий такий, височенький. Підходжу я до нього, а молодичок жаліється, мовляв: авто у нього в рівчак злетіло, просить, щоб я трактором витягнув, в нас там бульдозер стоїть, бачила? Я не дуже й хотів – мені тут смолу випарювать, але він уже так просив! А коли ще й десять доларів предложив, я згодився. Завів дизеля, витягнув його шарманку, там рядом ще одна машина стояла й люди якісь пособляли йому. Дає він мені десять доларів і просить, аби я подержав у себе до завтрього такого великого гаманця, як же він його називав? А – барсетка! А завтра він, мов, за нею заїде. І за це мені ще десять доларів дасть. Я знов погодився. На другий день приїздить, правда, той молодик по свою барсетку. Я віддаю, отамо вона, до речі, якраз на вікні лежала – це його чогось дуже розвеселило. Дістає він з пакета бутельку…
– Давай, – каже, – мужик, вип’ємо!
Ну давай то давай. Сіли ми якраз отут, потягли по чарці, познайомились. Він Максимом представився. (Христинка мимохіть здригнулась).
– А ти знаєш, – каже, – мужик, що в оцій барсетці лежить?
– Начорта, – говорю, – мені знати? Вона ж не моя.
– А тут, – каже, – сто тисяч доларів!
Сто тисяч, – розмишляю собі гірко. Це ж операцію можна було Надійці зробити! А Максим давай глумитися з мене – який я вахлак, що досі ті гроші не потягнув. Який я, мовляв, селюк і недотепа, й який він, на одміну від мене, хват і умник. Мені чхать було на його зневаги – переді мною наче стояла Надійка, моя невидюща дитина. А в довбесі оберталися слова того київського офтальмолога: п’ятдесят тисяч… Я сидів, слухав патяканину підхмеленого гостя й не знав, що діяти. Думав даже попросити в нього на операцію. Та то лиш так, мигцем, дурня... Я думав про Надійку й про те, що призвідець її нещастя – я. І я мушу, я заприсягся зробити все, аби повернути моїй дівчинці зір. А цей задавакуватий мартопляс, хто він мені? Ніхто. І все таки я не міг зважитись. Це дуже важко – зважитись, і страшно. Не доведи Господи зважуватись коли тобі на подібне! А той усе вихвалявся, дитинство згадував. А коли повідав, як вони з дружком гаманця колись у сліпого відняли – мені в мізках ніби закоротило. І начорта він про того сліпого розпатякував? Я присунув до нього ззаду, тут у мене ключ лежить на п’ятдесят п’ять, ото я тим ключем… Він плів саме щось, мовляв, завжди бий першим… Я й вдарив… Однаково, – міркую, – ти їх, ті гроші, неправдиво здобув, а може й сам кого пришив за них. Це я так виправдовувався… Заховав я ту барсетку, найшов у нього ключі, вийшов до воріт. Дивлюся – його машина стоїть, та, що я туніч з канави витягував. Відімкнув, завів, відігнав трохи від заводу, та й кинув. Далі слід було загнати, або вкрити де, та часу не мав – дожидало ще мене багато роботи.
Надійка. Я думав тоді тільки про неї. Нею виправдовувався, нею кріпився. Мріяв, як зроблять операцію… як вона побачить…
На мить Христинці здалося, що він плаче. Але ні, очі в Інокентія залишались сухими, тільки голос змінився; не звучав уже він байдужо й втомлено, а був… ніби в дитини, котра вчинила шкоду…
– Ти пойми мене, дівчино: зараз я вже не виправдовуюсь і прощення не прошу. Тільки розуміння. Зрозумій мене й усе. А виправдовування – ні, яке може бути виправдовування…
– То це таки він написав, – тихо мовила Христинка.
– Що? А, те слово. Мабуть. Я виходив, перевіряв температуру… Ні, більше… осмілювався…
– І що було далі?
– Далі? – Інокентій дістав останню сигарету. – Наступної ночі все повторилося знов. Все жахіття. Тільки непевність моя не була вже такою тягучою… Приїхав якийсь чоловічок, низенький такий, коренастий…
– Славик…
– Не знаю, він не казав. Питав про Максима, про барсетку. Грозився. Що мені оставалось? Не міг же я за день влаштувати Надійці операцію! Я думав так: головне, аби дитина стала зрячою, а там – будь що буде. Хай судять, хай розстрілюють – плювати. Очі ж в неї не вирвуть. А цей… міг усе зіпсувати. Я й його… ключем… на п’ятдесят п’ять. – Інокентій віддихнув, сигарета в його пальцях дрижала. – Тачку його я теж відігнав, здається, на те місце, що й попередню. Я зрозумів: баритись нічого, хтозна, скільки

читати