Завантажити

Мій напарюга! А то хтозна, у дорозі всяке може скоїтися з корешом. Надто, коли той везе на дідизну повну барсетку лавандосів!
– Ти, блябуду, про що? Яку барсетку?
– А ту, яку ти взяв на вокзалі, в камері схову, з бабками – не з милом! Андрюха й там тебе пантрував, не просік? Де вона, до речі, за пазухою? Я обнюхав – у салоні нема.
Максимові здалося, що Андрюха зробив невеличкий відрух убік. Заходить з тилу? Відступив назад, зло скреготнув зубами. Ще один прокол. Недооцінив він розумових кебет давнього дружка, недооцінив! Що робити? Чи ж доведеться ділитись? Сам, а їх двоє… Може Славик і не збирається ділитись, може хоче накинути лапу на все?
Блимаючи десь убік єдиною тремтливою фарою, під’їхав трактор.
– Добре, після побазаримо. Поможи витягти авто.
Розплутали трос, зачепили постраждалий „фольксваген”. Славик з Андрюхою діловито допомагали, радили, як краще, давали команди трактористові. „Що робити? – гарячково довбся в думках Максим. – Як вберегти гроші й уберегтись самому?”
Нарешті легковик виповз нагору. Побіжний огляд показав, що самостійно рухатись він не зможе – передній бампер зім’ято, радіатор вдавлено всередину, фари потрощено. Добре, хоч рульове діє, тож авто можна буксирувати.
– Що ж, чіпляйся, – поблажливо запропонував Славик, – поцуркую. І що б ти без мене робив?
– Зараз. Тільки з мужиком розрахуюсь.
Максим підійшов до трудяги, який мовчки змотував канат.
– Ось, як обіцяв.
– Угу, – робітник витер об штани руку й обережно, двома пальцями, взяв купюру.
Максим озирнувся. Славик з Андрюхою посхилялись біля легковика, радились, за що чіпляти буксир.
– Слухай, мужик, а ти щоночі кряжишся?
– На цій неділі – так.
– Є до тебе ще одне діло: ти не потримав би в себе ось цю барсетку? До завтра. За це я тобі, блябуду, ще десять доларів дам. Як?
– А чом би й ні? – знизав плечима робітник. – Давай.
– Завтра ввечері я по неї приїду, второпав? Ти тільки гарно її сховай – барсетка дуже цінна. Поняв?
– Та поняв. Куди вона, в ката, подінеться. Будьспок!
Робітник байдужо взяв калиту, пхнув її до широкої кишені спецівки.
– Ну будь! – З деяким сумнівом Максим провів поглядом барсетку й повернувся до таксистів. – То що надумали?
„Фольксваген” мчав у зворотному напрямку. На буксирі. Максим пильнував задні вогні Славикової „рябухи” й гриз губи: „Ось зараз, зараз зупиняться, підвалять удвох… З одним би я вправився, а так… Навіть монтажки нема під рукою. І – ґуд бай Рив’єра, ґуд бай Ріо, ґуд бай веселе життя! Та й невеселе, в принципі, теж. А моя барсетка залишиться якомусь тупому заторможеному селюкові! Оце буде дядькові презент!”
Та кілометр минав за кілометром, а Славик не гальмував. Либонь тракторист – припустив Максим. Тугодум Гальмо ніяк собі не встановить: чи може він спекатися зараз приятеля, адже роботяга бачив їх разом! Тим часом починалися передмістя…
Славик спинився неподалік від посту ДАІ. Максим зітхнув з полегкістю – тут уже не нападуть. Гальмо вийшов з таксі, сів до холодного „фольксвагена”.
– То що, Максику, час розплатитися за послуги?
Загроза фізичної розправи змаліла й наперед знову виступила загроза збутися грошей.
– Ти про буксировку? Скільки з мене?
– Знаєш про що! Я хочу свою половину – я її чесно забашляв! Давай розкинемо тугрики прямо тут і залишимось друзями!
Чорною, наче сажа, хмарою в Максимових грудях зануртовував шал: „Дзьобаний Гальмо! І як я його занизив!”
– В мене немає грошей! А якби й були (І ніколи нікого не бійся! – блиснуло раптом з далекого дитинства), то чого ти гадаєш, що я з тобою…
– Не жени пургу, розумнику! Бабки в тебе. А не хочеш ділитися, що ж – ранком я бренькну до однієї хитрої фірми на Солом’янці та дещо їм розкажу! Як тобі таке?
Максим стиснув кермо. „Оце виховав на свою мороку!”
– А ти, Гальмо, блябуду, молодчага. Прогресуєш! Хватонув мене за горлянку професійно. Не ждав. Що ж, поділимось. Тільки капуста в натурі не при мені – лишив її на зберігання тому трактористові. Чого наставився? Ну не ризикнув я брати барсетку, рушаючи в дорогу з двома, вибач, блябуду, на слові, гм… охоронцями! Та ще й прив’язаним до них налигачем!
– А мужикові оставити ризикнув?
– Та не печися. За копійку той колгоспник стерегтиме барсетку, наче рідну маму, я таких селюків знаю!
– Все ж давай вернемось, заберемо гроші й зав’яжемо з цим клопотом ще сьогодні.
– Боюся, Славику – не вийде. Зараз конче мушу полампічити шарабана, щоб уранці на роботі ніхто нічого не запідозрив. Інакше – сам розумієш, ти ж у нас теперки розумний!
Славик пустив кпин повз вуха, задумливо почухмарив кулясту макітру:
– Схоже, маєш рацію. Давай так: зараз котимо до нас у таксопарк, там нічна зміна все тобі за дві годинки відполірує, а завтра вже тоді гайнемо по зелень.
– Я сам поїду. Та не страшись – не втечу. Від тебе, блябуду,

читати