Завантажити

стягувала з мене важкі полярні ризи й хутенько вмощувалась на коліна:
– Втомився? – запитувала пустотливо, дивлячи мені в вічі.
– Ну, не настільки… – шуткуючи відказував я й ми пожадливо заходились роздягати одне одного…
Я пив її наче незміренний дивний трунок і все не міг насититись. Поверхом нижче мешкав один проспиртований морячок, то він зробив мені на передпліччі наколку, на її честь: серце й буква „Л”. Як хочеш міркуй – хоч „любов”, а хоч – „Лучіка”.
Але згодом, десь так, через рік-півтора стала моя Лучіка перемінюватись. Зробилася дратливою, злою. Досі не курила, а це почала. І все через те, що не могла зачати. Хотіла мати дитину й я хотів, саме при появі перших ознак збиралися подати заяву, а ті кляті ознаки ніяк не з’являлись. Оскільки я мав доньку, то причину такої рахуби вона вбачала в собі.
Якось приходжу з роботи й застигаю свою Лучіку у обнімку з наполовину вже вговореною пляхою копійчаної бормотухи.
– Що це з тобою? – мені досадно було дивитися на неї таку.
Виявилось, що Лучіка ходила сьогодні до жіночої консультації.
– І?..
– Та! – вона п’яно махнула рукою, мало зі стільця не гепнулась. – Гріхи молодості! – і хильнула з горла.
З цього часу наша любов почала якось непомітно гаснути. Лучіка вже не всідалась мені на коліна, коли я повертався з роботи, не патлала чуба, не питала, чи втомився. І пристрасті ми з нею віддавалися все рідше і пристрасть та не бувала вже такою пристрасною.
– Ну чого ти? – пробував я її звеселити, повернути любим очам сяйність. – Живуть же сім’ї й без дітей. І нічого, й добре живуть. А можна взяти маля з дитбудинку.
– Ні, – відказувала вона одвертаючись. – Моя мама має шестеро дітей. Вона справжня жінка. А моя бабуся мала дванадцять дітей, а інша дев’ять. А я… я несправжня жінка. Так, для забавки…
І довести їй інше я не міг.
Вона більше курила, а згодом я все частіше став помічати, що Лучіка напідпитку. Якось я здибався з комендантом і той „порадував” мене, що ось учора бачив мою дружину на сходах у „непотребному”, як він висловився, стані. Я ледве вдержався, аби його не послати, а самому було гірко й соромно.
Стояло літо, в порту було до біса роботи й того вечора я повернувся додому внівець зморений. А вдома… Здалося, що до нашої кімнатки приблукав справжній циганський табір: незрозуміла мова, галас, співи… Це Лучіка стріла на базарі гурт земляків, які приїхали сюди торгувати фруктами й, недовго метикуючи, запросила їх в гості. Тої ночі веселий гармидер не стихав у нас аж до ранку. Жваві говіркі молдавани розважалися, ніби вдома, та зовсім не звертали уваги на мій хмурий настрій. А хмурим він був тому, що Лучіка насмикалась тієї ночі, як ніколи. Я дивився на галасливу компанію, нічорта не тямив з їхньої балачки й тихо рипів зубами. Назавтра все повторилось. Я прийшов додому висотаний попередньою бучною нічкою, а там… Схоже молдавські базарники остаточно перебралися до нас. Викликав Лучіку в коридор (вона вже пересувалася, держачись за стіни) і заявив, що натомився й хочу віддихнути. У відповідь Лучіка розрюмсалась та звинуватила мене, буцімто я, черствий і безсердечний, хочу розлучити її, нещасну, з краянами.
– Сам завіз мене в цю дзьобану мерзлоту, а тепер, коли я стріла близьких людей, наче вдома побувала, хочеш їх у мене забрати!
Я мовчки згорнув постіль і пішов на нижній поверх до морячка.
„Фестиваль братньої культури” тривав чотири дні й чотири ночі. Зате повернувшись з роботи п’ятого дня, я застав у кімнаті лише лунку безмовність. Не було не тільки молдаванів, а й Лучіки. І лахмання її теж не було.
Я метнувся на розшуки. На базарі взнав, що, спродавшись, молдавани сьогодні поїхали. „Грошви заробили!” – заздрісно цокали язиками прибиральниці. Кинувся на вокзал, але поїзд на Ленінград дві години, як пішов. Я спізнився. Вона поїхала з ними… А я остався. Сам…
Хотів було шпурити все к бісовій матері й рвонути в те веселеньке сільце над Прутом – розшукати, вмовити, повернути. Але згодом, остудившись, зрозумів, що вдруге у ту воду, в яку ми заходили з нею тоді, під час мого приїзду, вже не увійдеш. Бо тієї води вже нема. І Лучіки тієї, яку обіймав я тоді й притискував ненаситно до себе, нема. І на серці мені було вітряно й чорно, наче в Баренцовому під час сатанячої їхньої полярної ночі. І я нікуди не поїхав.
Кілька місяців жив сам. Вечорами вчащав до проспиртованого морячка, годинами ми різались у карти, поглинаючи при цьому неміряну кількість дефіцитного тоді, за горбачовських часів, чемергесу. Я став помічати, що спиваюсь… І був би спився дощенту, якби не зійшовся з однією місцевою, Мариною. Вона робила в нас диспетчером і пускала мені чортиків ще, як я тільки влаштувався. Але поки була Лучіка – я Мариною не інтересувався, а як остався сам… Її чоловік, військовий моряк, загинув десь під час маневрів при Новій Землі і з того лиха командування виділило молодій удові квартиру. Словом, скоро число мешканців тієї квартири

читати