Завантажити

тягучими нічними часами, вп‘явшись невидющим зором у померк, не стуляв Максим у своєму холостяцькому лігві повік (певно, коли був у ньому сам). Кожна дрібниця, яка могла виявитись фатальною, була обмізкована, обсмоктана ним з усіх боків щонайприскіпливіше. Що коли Костик, скажімо, просік би, як Максим добуває в нього з кишені сигарети? А нічого – сказав би, що це хохма! Хотів перевірити – скільки той вистоїть без курива – за день Костик видимлював добрих дві пачки „весту”. А якби той раптом побачив, як Максим міняє барсетку? А теж нічого катастрофічного. Дві барсетки зразу кур’єр не міг помітити ні за яких обставин, це виключалось. А одну в руках у водія? Та теж дурка! Перевірка пильності. Посміялися б собі вдвох і все. Просто операція переносилася б на інший термін. Але переносити операцію не довелося – все пройшло блискуче й Максим мав усі підстави собою величатися.
Максим завжди знав, що на нього чекає знамените майбутнє. Змалку ще казав Славикові, вірному своєму корешу: „Ось побачиш, ким я стану! Я картоплю на городі не довбатиму! І ти не довбатимеш, як з Максимом кентуватимешся. Ми з тобою далеко підемо!”
А пішли. Максим і сам з простакуватої Лисянки вибився й приятеля висмикнув. Пособив, так би мовити, зі стартом. Та не увесь же вік підхльостувати йому Славика до світлого майбутнього! Харе! Тепер сам, друзяко, сам! У Максима своя дорога, тобі Максима не наздогнати!
Два роки вже збігло, як причалили вони до Києва. Спершу в „Автосвіт” влаштувалися – шоферами на маршрутки. Робота важка, звальна. Відомо, статки в порівняння з Лисянкою захмарні, але Максим гірко вкалувати не любив, та й бачив, як поживають інші в столиці. Це тобі не їхнє задрипане колгосп‘я! Запізнався з потрібними людьми, нанюхав, як таксистом у престижну фірму, на новеньку тачку втовпитись. Угніздився й Славика за собою потяг, куди ж без нього! Але й у таксистах довго не ходив. Маючи добрий нюх на зв’язки, підстраховував бригадира – той піднімав дачу за містом, пропадав там інший раз по півдня, а Максим замість нього чатував у свій вільний час попід готелями на клієнтів. Бугор оцінив: шепнув якось, що є, мовляв, грійна місцина, треба тільки мовити там, що від нього й кинути кадровикові на лапу. А робота – цукерочка – возити шефа однієї поважної фірми. Легенько, чистенько, а зарплатня разів у три вища, ніж на „рябусі”! Мовляв, сам би пішов, якби років десять тому запропонували, а зараз уже втягся, не хоче з місця зриватись. А Максим нічого – зірвався. Тут прийшлося вже зі Славиком розпрощатись. Той зостався в таксопарку, а Максим пересів за кермо бундючного директорського „мерседеса”.
Якось, на новому місці Максим прів уже місяців зо три, генеральний викликав до себе його й Костика – кур’єра фірми.
– Ось, – Павло Павлович поклав перед підлеглими чорну, щільно натоптану барсетку. – Зразу скажу, аби вам не кортіло – це гроші. Великі. Їх треба довезти в певне місце, тут адреса, – тицьнув Максимові папірець. – Поїдеш своєю ( на той час Максим розжився вже не новим, але добре збереженим „фольксвагеном”). Дорогою ніде не ставай, навіть, якщо стопоритимуть даішники, в разі чого телефонуй – я владнаю. Тож твоя справа – маршрут, а твоя, – шеф повернувся до Костика, – бабки. Бери цей гаман у руки й не випускай його доти, поки не заїдете на подвір’я особняка. Я подзвоню й вас чекатимуть. Второпав? – Костик кивнув. – Ні за якої оказії не випускай з рук барсетки – це наказ. Бачиш – вона опломбована, за збереження пломби відповідаєш ти. Головою. Це задача особлива й за неї вам буде особлива приплата. Але глядіть, – шеф звузив очі та зазирнув кожному ледве що не в душу: – Сума велика, але борони Боже кому з вас на неї зазіхнути – під землею знайду. А тоді туди ж – у землю!
– Що ви, Павле Павловичу! – дружно вигукнули Максим з Костиком.
– Йдіть!
А скоро Максим дізнався й розмір суми, яку вдвох з Костиком відвозили вони тепер щомісяця, зазвичай восьмого числа, до розкішного заміського особняка під Вишгородом.
На фуршеті, влаштованому незрівнянною Томочкою з нагоди свого дня народження, розпашіла від випитого шампанського секретарка, удавано відбивалась від його удаваних (її чари на нього не впливали) лицянь:
– Ти, Максику, чувачок, поза сумнівом – нічого, але я дуже, ну дуже дорога! Знаєш, Максику, яка я дорога? Твоєї зарплати стане мені, ну хвилин на сто!
– Раз на місяць і я буваю товстосумом!
– О, так! – Томочка розуміюче хихотнула. – А ти хоч знаєш, Максику, скільки возиш із собою в старенькій барсеточці? – він наївно знизав плечима. – Сто тисяч! Умовними!
І все. Зникла романтична заколисуюча музика, зникла всезнаюча Томочка, яка щільніше, аніж дозволяють правила пристойності, лестилася до нього в тягучому „медляку”, зник її офіційний кавалер, менеджер з транспортних питань, Вова, котрий спостерігав за танцюючою парою байдужими, вже добре посоловілими очима (Вова відзначався цілковитою відсутністю почуття ревності), зникло все. Залишились Максим і сто тисяч.

читати