Завантажити

затопив приятелеві кулачиськом в щелепу. Максим полетів на підлогу, але потяг за собою й супротивника. Обоє важко гехнулись і почали несамовито борюкатись у тісному темному проході біля дверей.
– Де, блябуду, мої бабки?...
– Ти мене кинув, с-собака… кинув…
Дзенькнуло скло, грюконув у стіну каблук, щось впало… Задзеленчав вхідний дзвоник.
Обоє завмерли, відтак Максим важко звівся і, тримаючись рукою за підборіддя, відчинив. На порозі стояла тендітна, як школярка, старенька з нафарбованими побганими губами на обличчі й кокетливій рожевій шапочці на голові.
– Я прошу пробачення, – почувся від неї тоненький деренькотливий писк, – але Марія Оникіївна прописала мені цілковитий спокій, тишу, порадила уникати неприємностей, стресів…
– Що? – Максим мотнув головою. – Тобі чо, стара?
– Прошу пробачення. Я ваша сусідка. В мене, знаєте, депресивний синдром середньої тяжкості, ускладнений задавненим психічним розладом, хронічним гастритом, артритом і… і Марія Оникіївна, психіатр, порадила мені уникати будь-яких…
– Ясно, мать! Нема базару – тухну! – Перед сусідкою хряпнули двері.
Славик сидів на підлозі та обережно голубив пальцем здуту губу. Максим переступив через його ноги, зайшов у кухню.
– Вип’єш?
– Вип’ю… – мугикнув Гальмо.
Всілися за крихітним кухонним столиком, де поміж небагатої гастрономної закусі, в оточенні двох замацаних одноразових стаканчиків вилискувала зимною прохолодою пляшка „Союз-віктану”.
– То кажеш, мило?
– Мило…
– Хм. Інтересно, що б воно означало? Кому призначалась „лялька”?
– Ясно кому – мені!
– Довбодзьоб ти, блябуду, Славику, от що я тобі скажу. Одне слово – Гальмо! Тямкуй сам: звідки я міг знати, що в барсетці не лавандоси, а якесь шизонуте мило? Вона ж опломбована! Та й довбеха той з рук її не випускав, не дозволено йому. Тому й з тачки поліз з барсеткою. А ти, до речі, на якого пломбу збив, нащо заглядав усередину? – Славик похилив голову. – Що, хотів зцупити наше бабло й дати тягу? Ех ти, блябуду, а ще друг дитинства! – Максим несильно плеснув сп’янілого Славика по щоці. – Я йому довірився, а він… І куди б ти, цікаво, од мене втік? Та нічого, братухо. Сьогодні ми обоє опинилися в прольоті. Сьогодні ми, Славику, продули. Але вір: буде ще й у нашому завулку п’янка! А поки давай, блябуду, ще по трошки! – Максим розлив залишки спиртного в стаканчики, підсунув один Славикові. – А пам’ятаєш, як ми чудили в Лисянці? Золоті були часи!
Славик ковтнув рідину і вперся в приятеля тужним свинцевим зором:
– Ти мене взув, тоді, з Христинкою. Й сьогодні взув. Ти завжди мене взував, с-собака!
– Закупор хавало, обрид. Кажу ж – сам не знав...
– А я… а я… а я її теж подобав, Христинку! А ти, собака… взув.
Вихляючись, Славик звівся на неслухняні ноги й посунув столика на господаря. Порожня пляшка злетіла на підлогу й з дзенькотом розбилась. Максим відскочив убік та щосили стусонув приятеля в груди. Той ухопив Максима за рукав і обидва важко повалились на підлогу.
– Ти, с-с-собака…
– Ну дістав, блябуду…
Задзеленчав дзвоник…




Глава 16

Інокентій

Надійки я не пізнав. Гарненьке личко спотворювали бридкі окуляри з товстеленними, наче дно бокала, круглими лінзами, які робили її очі схожими на риб’ячі.
– Вона може втратити зір! – кинулась мені на груди заревана Раїса. – Та що може – вже втрачає! І ніхто не знає, що діяти. Одні совітують термінову операцію – інші застерігають не спішити. Я вкінець розгублена, добре, що ти приїхав… Що будемо робити?
Що робити? – Я думав про Лучіку. Прямо з вокзалу кинувся я до давнього другана Феді, благав, мало не навколішки ставав, аби той примістив на кілька днів Лучіку десь на квартиру. Федя був розлучений, перебивався з матір’ю; немало подивувавшись та похитавши кучерявим, наче в негра, баняком, він пообіцяв визволити. Як там вона, чи влаштувалась, як почувається між чужих людей, погано знаючи мову, сама? Моя душа рвалася до неї, я майже фізично відчував, як колотиться вона, збурена, у грудній клітці, наче в тюремній. А треба було кудись бігти, про щось домовлятися, пхати комусь „на лапу”, комусь погрожувати, вибивати дефіцитні ліки, вибивати направлення до обласної лікарні, яке в нас, у районній, не хотіли чомусь писати. Раїса тягала мене за собою, та я мало що тямив і мало яке було з мене пуття.
Раптом, на порозі якогось чергового бісового кабінету, я згадав, що не залишив Лучіці грошей. Боже мій, вона сидить без копійки!
– Мушу навідатись в одне місце, – процідив я, дивлячись повз Раїсу.
– Ти що, яке місце? – витріщилась вона на мене. – А дитина?
– Мені треба! Може… може… я договорюсь там про ліки! На часинку…
І, втікаючи від подальших розпитувань, я помчав. Знайшов Федю, знайшов

читати