Завантажити

до ні після, не пив я нічого смаковитішого, нічого божественнішого за той казковий густогранатової барви нектар!
Тим часом буча за столом росла. Кожен прагнув щось сказати, виголосити слово, кожен звертався до нас із Лучкою з настановою, кожному я вдячно кивав головою, хоча нічорта з тієї мішанки українських, російських та молдавських слів не петрав. Щоправда, лише напочатку, бо десь після шостого – сьомого „пахару” вина мені видалося, що вже починаю розуміти молдавську.
Час від часу чоловіки підводились і повагом виходили на перекур. Я вже ходжав між ними як свій, ми діловито обговорювали стан посівів, прогнози на врожай, останні спортивні події та міжнародну ситуацію.
Якби я запам’ятовував усе, що мені розказували, то знав би вже досі всіх родичів Лучіки й усіх житців села на ім’я, але я не запам’ятовував нічого – таку прірву інформації мозок просто відказувався вбирати. Я не зафіксував навіть імен її братів і сестер. Під час чергового перекуру до мне підійшла Лучіка й непомітно сіпнула за рукав. Я поплив за нею…
Глибокої теплої ночі ми вийшли на берег річки. Лучіка притулилась до мене розпеченим тілом і, забувши про все на світі, ми спізналися в довгому одурманюючому поцілунку. Від надлишку бажань і почуттів я ледь не зомлів, а вона виковзнула з моїх обіймів, в мент звільнилася від вогнистого плаття, скинула ліфчик, трусики й потайною білошкірою русалкою пірнула в воду. Трохи загаявшись, я шубовснув слідом. Ми плавали в густій темній воді, гралися й цілувались. Ми тулились одне до одного голими і я просто казився від жаги. А вона, роздмухавши мене до безпам'яття, повільною вабливою ходою, ставлячи ніжку на носок, вийшла на берег і там, підстеливши на гладеньке, мов черепашачі спини, вапнякове каміння нашу одежу, я пізнав її вперше…
Я вже казав, що по жіночій лінії тримав себе вельми таки бувалим собацюрою, але та ніч на березі Прута, та похаплива спрагла любов… Ніколи досі нічого подібного я не куштував. Наче оте їхнє вино з льоху: густе, терпке… Вино й Лучіка. Такою мені запам’яталась Молдавія…
За два дні Лучіка склала манаття (як на жінку, його в неї було зовсім трохи) й ми рушили на автобусну зупинку. Проводжати нас зібралися либонь усі, хто був на банкеті. Я, до речі, так і не втямив, що то було: чи змовини, чи празнування мого приїзду, хто їх розбере, тих молдаванів! В мене навіть виринула підозра, що місцеві просто використовують будь-який привід, аби щонайскоріше поспорожнювати винні ємності в своїх погребицях. На зупинці, затримавши відхід автобуса на добру годину, всі знову щедро частувалися, ми з Лучікою вислуховували нові й нові настанови та віншування, нас усі перецілували й переобіймали, зрештою водій не встояв, потяг і собі добрячий корець звеселяючого трунку й ми поїхали…
Інокентій замовк. Кілька хвилин він сидів похиливши голову й заглибившись у спогади, і Христинка не наважувалась ламати тишу. Потім продовжив:
– Була в мене одна адреса – дружбан армійський у Мурманськ звав; сам працював там у порту, нівроку заробляв, то й мене обіцяв пристроїти. Раїса пхатися до чорта в зуби не хотіла, ну а для нас з Лучікою то був варіант якраз… Втомилася вже? Я то до нічної привичний.
– Нічого, – заспокоїла його Христинка. – В нас на пекарні теж нічна зміна є.
– Ну то добре. Потерпи. Я сьогодні все мушу розказати, скинути все, бо носить його…
Христинка здригнулась – щось таке було в голосі Інокентія…



Глава 17

Максим

Не знала Христинка й знати ніяк не могла, що за тридцять сім днів до її нічної розмови з Інокентієм Максим сидів за кермом директорського „мерса” й нудьгував, дожидаючи шефа з банку. Він встиг уже поздовж і впоперек перечитати „Интересную газету”, коли Павло Павлович вийшов нарешті з дверей установи та, поговоривши кілька хвилин по мобільному, знервований сів у авто.
– В офіс! – розпорядився сердито.
Максим повернув ключа.
– Ти не в курсі, де міг схоронитися кур’єр? – спитав шеф, коли вони були вже на Солом’янці.
– Уявлення не маю, – стенув плечима Максим. – Я з ним, знаєте, не корефанив – порский якийсь дружок.
– Нічого, – сталевим голосом процідив Павло Павлович, – найдемо!
– Отже ж таки… він?.. – обережно спитав Максим.
– Він. Розколовся. Розколовся й злиняв, чмир. Та недовго йому бігати й недовго… – шеф затнувся. – Ти ж гляди там, – закінчив, – нікому!
– Що ви, Павле Павловичу – могила!

Доглянутий темно-синій „фольксваген” нісся Столичним шосе на південь. Потужно й рівно гудів двигун, Максим зайняв крайню ліву смугу й гнав, обминаючи сонні вантажівки та метушливі мікроавтобуси, вітер співав у прочиненому вікні, кошлатив волосся, здмухував жар сигарети, та не годен був здмухнути з обличчя вдоволеної посмішки.
Вийшло! Все склалося так, як він і розраховував. Ні, недаремно

читати