Завантажити

до кінця зміни, дай доробити до ранку – не годиться людей підводити. І друге: подбай про Надійку. Розумію, це звучить якось… я накоїв страшного, завдав тобі нещастя, але… ти видаєшся такою… правдивою, а вона ні в чому не винна. Надійка нічогісінько не знає, клянуся! І зараз вона знов останеться сама. Мої батьки вже старі, їх самих би хто доглянув, а більше в нас нікого з короткої рідні нема. Та й з далекої… в кожного свої замороки. А вона… даже в інтернат вернутися не зможе. Я не прошу, аби ти з нею жила. Але… просто прослідкувати, щоб не вишпурнули на узбіччя. Знаєш, як у нас буває...
Христинка звела очі на Інокентія:
– Ви хочете… щоб я подзвонила?
– А ти хіба не?.. Я вбиваю. Я небезпечний для суспільства. Мене належить ізолювати, хіба ні? Знаєш, коли ти приходила, допитувалась, я було намислив… До котельної тебе закликав, пам’ятаєш? Але не зміг. Не можна… це ж якесь навіженство… Або просто тому, що операцію було вже зроблено… Я тоді не знав, що воно добрим не скінчиться.
– А той, третій, теж… тут? – кивнула в бік котла.
– Ні. В погребі. Думав: загребу на городі, та часу не мав – не до того було. Думав… сьогодні, та…
Цілу хвилину вона мовчала. Навіть дві. А тоді заговорила:
– Закопувати не можна – найдуть. Коли-небудь, як-небудь, а найдуть. Треба, щоб не найшли. Треба, щоб він зник. Немає трупа – нема й убивства, так мені один лейтенант казав. Треба й третього сюди, в котел… Я поможу.
– Ти? – він нічого не тямив. – А хіба?..
– Так. Але роздумала. Й не допитуйте мене! Сама нічорта не розбираю й нічорта не можу пояснити. Але… Надійка. Нині треба подбати про неї.
– Піду, виключу газ. Бітум уже перегрівся, – прохарчав чужим голосом Інокентій і прудко вибіг надвір…
Костиків труп вони привезли на завод наступної його нічної. На візку, прикидавши зверху картопляним бадиллям. Цього разу Інокентій демонтував пальник за тридцять хвилин…




Глава 21

Темрява

Темрява. Така знайома, звична. Майже кревна. Вона довкола. Вона всюди. Вона замінює собою все. Є ти і є темрява. Й більше нічого. Існує, щоправда, спокуса підкоритися оманливому враженню, буцімто є ще щось. Можна навіть спробувати в цьому переконатись: торкнутися, наприклад, до бильця. І може здатися, що є ти, є бильце і є темрява. Або до стільця. І повірити, що є ти, є стілець і темрява. Але це омана. Надійка знає. Вона й раніше підозрювала, а тепер знає достеменно, що то все несправжнє. І бильце несправжнє, й стілець несправжній, і Віктор Теофілович, який трохи шепелявить і від якого пахне дорогими сигаретами, несправжній. І сестричка Ліана, від якої віє перестояним жіночим бажанням, несправжня, й балаклива санітарочка тьотя Ганя, від якої, як колись, в інтернаті – від тьоті Тоні, пахне хлоркою, теж несправжня. Справжня тільки темрява. Є ти й є вона. І все. Надійка спробувала виборсатися з її невидимих лабет, Надійка увірувала було, що є світло, є кольори, що є обриси, лінії, знаки; є бездонно-чудесна пелюстка прохолодної ранкової троянди, є бездонно-далеке, ясно-волошкове небо над верхів'ями верб, є незміренна розмаїтість облич навкруги – жодне не повторюється двічі! Та все виявилось несправжнім. Певно то був по особливому жорстокий, винахідливо-безувірський утвір темряви. Винятково пекельний спосіб познущатися. За те, що не корилася, не вірила в її всесильність. Не вірила, що існує лише вона, безкінечна й усемогутня. Та її бритвозубі хижі прислужники – лозохвостики.
При згадці про цих в’юнких лютих почвар, які так живо, так виразно й об’ємно постали тоді перед її внутрішнім зором (чи перед душею – вона ж була тоді просто душею), Надійка здригнулась – як боляче вони її розшарпували! Тоді… коли сталося щось жахне, настільки жахне, що турботлива підсвідомість викреслила його з Надійчиної пам’яті, інакше б вона просто не витримала. Викреслила, але… лозохвостики. Ці залишились. Цих не викреслиш. Вони вартові пси чорноти…

Прийшов батько. Спочатку вона почула його ходу, запах і лише потім знайомий клопітливий голос:
– Ну як ти тут, маленька? Ось, я привіз тобі ожинового варення, це баба Оля передала. І привіт усі наші вуличні передають, найбільше Сашко твій, даже їхать з нами набивався, та не пустили, й усі зичать тобі видужання. Може тобі ще що кортить?
– Спасибі. В мене все є. Були дядько Василь і тьотя Ніна…
Батько прийшов не сам. Іще хтось стояв поруч, але цієї людини Надійка не знала. Безіменний запах (молода жінка), безіменний подих.
– Це Христинка. Пам’ятаєш: приходила до нас. Вона тобі помагатиме. Сподіваюсь, ви заприятелюєте.
– Здрастуй, Надійко.
– Здрастуйте.
– Е ні, давай-но просто на „ти”. Будемо подругами.
– Христинка згодилась пожити з тобою, поки мене не буде…
– Як не буде?
– Розумієш, дочко, виходить така петрушка… Мій давній

читати