Завантажити

слонів) й Інокентій запросив її присісти до маленького столика біля вікна.
– Значить ти питала про кошти, – на його обличчі панувала та ж несподівана втома і слова він кидав покволом, іще млявіше, аніж на початку. – Кошти… Є один благодійний фонд, міжнародний. Мені насовітували туди звернутися й нам допомогли – виділили гроші. Бувають ще на світі люди. Отак, дівчино. А Максима твого я не стрічав.
– Ви можете підтвердити свої слова документами?
– А чом би й ні? Прийдеш до мене додому – покажу й документи.
В цю мить загавкали надворі собаки. Було чути, як завалували вони раптом десь у потемку, люто й несамовито; гавкіт швидко оддалявся, певно кинулись когось переслідувати.
– Зажди, – буркнув Інокентій, – піду нагляну. Так вони дзяволять на чужих.
Він пішов і Христинка знову залишилась сама. Максима тут не було. А гроші на операцію виділив благодійний фонд – в цього робітника є документи. Все. Ниточка уривається. Але чому ж так зчорніло його обличчя?
Зайшов Інокентій.
– Нікого. Мабуть гайнули за зайцем. Зайців тут у нас… – поминувши Христинку, він пішов кудись углиб приміщення.
Може йому таки щось відомо? Попросити, аби показав папери? Власне, він і сам запропонував… Та незручно якось. Присікалась... І на якій підставі? Тільки тому, що повз оцей його заводик проїхав Максимів легковик? Треба ще спитать про Славика. Хоча, він же казав, що ніхто сюди не заходив…
Чекаючи господаря, аби перепросити за докучливість і попрощатись, вона неуважно перегорнула кілька сторінок журналу для записів, котрий припадав пилом на столику. І раптом у куточку однієї з сторінок побачила невеличкий, зроблений навскіс, напис. Всього одне слово…

На цю пору збігло вже більше місяця з того погідного досвітку, коли, нагло руйнуючи тендітний ранковий сон, у затишному котеджі Павла Павловича зателенькала мелодія „Бітлз” – дзвонив мобільник. Павло Павлович невдоволено розплющив очі, але, згадавши негаразди вчорашнього дня, хутко схопився й, аби не потривожити молоду дружину, яка безжурно спала поруч, вибіг в іншу кімнату.
– Слухаю!.. Що!? Як утік? Ах ви ж козли! Дундуки! Та я вас, чмирів, порішу! Та я… Що, зізнався? Ну, ну?.. А може просто ідіота клеїв, марудив час? Ні? Ну то мчіть до його халуп’я й пильнуйте там того високого! Ну нічого, нічого не можна вам доручити! Добре, добре... працюйте. А я зв’яжуся з органами – оголосимо його в розшук. Доженемо – далеко не завіється!
Відключив телефон і стривожено заходив кімнатою: „Таки кур’єр. Розколовся. Розколовся й утік. А що це нам дає? Якщо не знайдемо, то нічого… Негайно телефонувати генералові, хай підключається”… Але зателефонувати не встиг, бо з долоні знову задзумкала безсмертна мелодія ліверпульської четвірки.
– Слухаю!
– Драстуй, Пашо! Чого такий роздражнений?
– Гм… Доброго ранку…
Цього співрозмовника Павло Павлович ніколи не називав по телефону на ім’я. І не тому, що не поважав. Без цієї людини, в приємному голосі якої вчувався легкий мадярський акцент, Павла Павловича б не було. Може швендяв би київськими завулками нікому не потрібний і не цікавий, по старечому дратівливий „уламок імперії”, сьорбав би помалу пиво в забігайлівці та копійки рахував до пенсії, але сьогоднішнього Павла Павловича, генерального директора створеної ним компанії „Колор-трейдинг” не було б. Не існувало б ні розкішного офісу в нетрях затишної вулички на Солом’янці, ні регіональних представництв у областях, ні районних майданчиків, ні мовчкуватих сільських дядьків, які приймають у односельців вкрадені в інших односельців миски та каструлі. Не було б нічого. Тому, що своїм народженням, існуванням та розквітом фірма цілком завдячувала власникові низького приємного голосу з ледь вловимим мадярським акцентом.
Компанія „Колор-трейдинг” квітувала завдяки бізнесу вельми прибутковому. По всій Україні, як опеньки після багатого вересневого дощу, повідкривалися якось, за кілька років до зображуваних подій, пункти прийому кольорового металу. Ледве не на кожній вуличці кожного сільця й кожного містечка, на подвір’ї якогось заповзятливого чолов’яги, ставились ваги, чіплявся папірець з прейскурантом і зносили туди дядькові сусіди потовчені алюмінієві миски, клубки мідного дроту зі згорених електродвигунів, дюралюмінієві деталі автомобільних агрегатів, і ще безліч усілякого дріб’я, яке досі лише захаращувало шухляди й кутки, а тепер виявилось таким цінним. Миттю сформувалася когорта „золотошукачів”, яка крала по горищах та сараях кольоровий посуд, нівечила з ризиком для життя трансформатори, розбирала огорожі на кладовищах й усе це стягувала до тих таки мужичків, а вони, заплющуючи очі на походження „товару”, відслинювали зухвалим бійцям „металевого” фронту їхні „чесно” зароблені гривні. Час від часу пункти прийому об’їздили вантажівки фірми, кольоровий „ужинок” звозився до обласних представництв, там пресувався, пакувався, завантажувався в фури й відправлявся в зарубіжжя. Прибутки від

читати