Завантажити

техніки – шию зозулястій круть – і в торбу! Воно, бізнес такий собі, але Закусці на випивку й, ги-ги, на закуску вистачало. Останнім часом, щоправда, стривожені расавчани посилили заходи безпеки: псів стали прив’язувати біля самих курників, світло залишали увімкненим на подвір’ях; все трудніше й трудніше було працювати, та Закуска тримався. Шкода було залишати освоєну територію.
Тієї ночі він звично чимчикував знайомим шляхом, помугикував – відчував, що сьогоднішня ловитва вдасться. Трохи забарився, тож налягав на ноги – хтозна, як воно там обійдеться, а назад треба встигнути до розсвітанку. Поминувши асфальтний завод, кроках у ста попереду, на узбіччі, помітив темний обрис легковика. Ну стоїть собі авто й стоїть, може водій спинився покимарити – часина ж пізня. Але коли підійшов до автівки – повз нього прогуділа саме височенна громіздка вантажівка і в потужному світлі її фар Закуска виразно побачив, що салон легковика порожній. І ще не звернув на це особливої уваги, мав бо свої клопоти – рушив далі, але за два десятки кроків таки спинився. Чудно: ніч, машина на обочині й ніде нікого. Може хазяїн вискочив справити потребу?
Аби не стриміти на асфальті, збіг у канаву, трохи підійшов до таємничого авто, став. Хтозна, скільки сплинуло часу, либонь чимало, бо Закуска почав уже потроху мерзнути. Біля автівки нікого. Сторожкими кроками, помалу, підійшов до автомобіля, видерся з канави, постоявши якусь хвилину в нерішучості, торкнувся холодного лискучого металу. Тиша. Обійшов навколо, озирнувся й тихенько потягнув на себе ручку. Неголосно клацнув замок і двері відчинились. У тьмяному світлі фар далекої автівки побачив у замку ключа. Рука, якою притримував двері, затремтіла, сполоханим зайцем заколотилося в вузьких грудях серце. Це тобі не расавські кури! Тут, якщо по розумному змоторити, то й довіку можна про шмат хліба не тривожитись! І про пляшчину! Глибоко зітхнув, набрав повні легені повітря, ніби справді намірявся пірнути в воду, і пірнув за кермо.
Вже сім років минуло, як спровадили його за пиятику з автопарку, але навичок не втратив. Ногами легко відшукав педалі, долоня звично впала на важіль перемикання передач. Гризла душу думка, що авто несправне, тому й полишив його господар посеред шляху, але легковик завівся з-півоберта. Закуска увімкнув передачу, додав газу та круто розвернув нічийне авто у протилежному його попередньому рухові напрямку. Увімкнув світло й кинув легковика в померки.
„Фольксваген” Закуска сховав у вахутинському лісі, а сам прителіпав додому вимучений аж на ранок. Вирішив: нехай трохи вляжеться, а тоді пережене знахідку в надійне місце й… ну, там буде видно. Може розбере на запчастини, або й на цілого шарабана купець знайдеться, побачимо!
Ну, а поки влягатиметься – хряцати теж треба й наступної ночі Закуска знову вирушив у Расаву, зачекалися вже там на Закуску курочки! І яким же було його здивування й навіть неабиякий переляк, коли точнісінько на тому ж, „учорашньому”, місці Закуска знову побачив легковика! На мить йому навіть здалося, що це „фольксваген” повернувся якимось таємничим робом назад! Проте, підступивши з острахом ближче, втямив: ні, це інше авто, власне – таксі. Що за потороча! Невже оце навмисно для Закуски хтось щоночі залишає тут по тачці з ключиками? Як би там не було а, пересвідчившись, що таксі порожнє, Закуска скочив на водійське сидіння й погнав легковика до вже знайомого місця в лісі. Що більше, то краще! А чого, може одне авто Закуска оставить собі! Перефарбує, змінить номери. Якось же вони робляться, такі справи.
І третьої ночі Закуска знову вирушив на шосе! Шпацирував уже не по курочок, що йому ті курочки! Перебував у твердому переконанні, що на шосе його знову чекатиме легковик. Але легковика не було. Може сьогодні вихідний і приз з’явиться наступної ночі? Та й назавтра на звичному місці, яке зробилося вже для Закуски рідним, було порожньо. Прокачавшись у запорошеному пришляховому бур’яні до третіх півнів, він ні з чим повернувся додому. Лафа скінчилась… А через двадцять чотири години, сердитий, знову рушив у путь, рішуче поклавши собі, хай там що, хай там стоїть собі на узбочині хоч автобус, а дійти таки до Расави. І даремно. Чи то пильність послабив, запікшись коштовними знахідками, чи кваліфікацію почав втрачати, але расавчани Закуску впірвали, відбанили й, разом з важкуватим клунком „речдоків”, доправили бездольного в міліцію. В райвідділі ще додали та й вишпурделили під ранок за двері – що з Закуски візьмеш!

– Ги-ги! – втішений Закуска м’яв у мастких долонях обіцяну стогривневку. – Ледве дочовпав я тоді до хати, та й прочеврів трупом аж два тижні, поки ребра позтулювались! Добряче вони мене тоді відхекали, надто расавчани. Через те й машини не переховав, як намітив, через те й пішло воно все сторчака. І тачки втратив, і до Расави тепер не долізу – в боці пече. Он бильця навіть від койки в чермет відтаскав – копійки потребував на це… на ліки. Та тепер уже підлікуюсь. Ги-ги, а чиї то були машини?

читати