Завантажити

тільки цього було й треба – ребром іншої долоні він щомога влупив супротивника під ребро. Славик протяжливо мукнув, але Максимової руки не випустив. Вони злютувалися в пелех, покотились в один бік горища – в інший. Проти наглої снаги Гальма були Максимова злість і зухвальство. Це й допомогло йому врешті так зацідити приятелеві в тім’я, що Славик на якусь хвилю аж очманів. Тоді замотав довбехою, зиркнув на Максима диким запліснявілим зором:
– Ну, ти того… й мізки вивалиш!
– Мізки, в тебе? Не сміши! – перекривився, відхекуючись, Максим. – А що поліз воюватися, то я в тебе ще одну магнітолу заберу, отак! Та не скній, блябуду. Кентуватимешся зі мною – матимеш іще того порохна! На ось тобі навзамін запальничку!



Глава 8

Христинка

Голінною твердою ходою Христинка перетнула широку вулицю, провулок вивів її на залізничну „вітку” й дівчина рушила попід нею стежечкою. Там, за ставком, треба перейти на іншу колію, яка й виведе на забудовану химерними іржавими конструкціями, містину, власне, на асфальтний завод. Вчора Христинка вже тут була, тож сьогодні крокувала швидко, переконана була, що перебуває на вірному шляху. Можливо – і в переносному розумінні також.
На завод її вивів Закуска.

Колись, Христинка була ще тоді маленькою, жив у них кіт Мартин. Неповороткий, вельбучний. Ніхто не пам‘ятав, аби він спіймав бодай однісіньку мишу. І водночас Мартин ставав надзвичайно спритним та нахабним, коли треба було поцупити, скажімо, січеник зі столу. Ну а вже, як до хати приносили свіженьку рибку… Гляди не гляди, виганяй його тоді не виганяй – однаково хоч дрібненького пукасика та потягне!
Закуска виявився схожим на Мартина: ледачкуватий, забарний, але десь на споді його метушливих, помережаних червоним очей, вгадувалася спромога миттю кинутись на здобич, зцупити котлету… Щоправда, Христинка розгледіла те лише згодом. А спочатку перед нею постало занедбане, зареп’яшене подвір’я в кінці надокучливо довгої (там уже й асфальт закінчився) закрутистої вулички. Посеред дворища стояла білена востаннє років дванадцять тому, приземкувата хатка під темним від часу й негоди шифером, а біля відчинених (скорше – відхилених) дверей хатки на дротяній сітці від ліжка, що лежала прямо на землі, спав чоловік, котрий і був, очевидно, Закускою. Христинка ступила на подвір’я, підійшла до сплячого:
– Здрастуйте!
Господар, який досі розкішно хропів, несподівано швидко прокинувся та, повернувши рясно й безладно вкриту рослинністю голову, оглянув дівчину закаламученими блідаво-зеленими, з прожилками, очима. Хтозна, яке враження справила на нього Христинка, але закінчивши огляд, він звівся на своєму ложі й, вишкіривши попсовані жовті зуби, дурнувато гигикнув.
– Здрастуйте! – повторила Христинка. – Мені треба з вами побалакати.
– Ги-ги, – знову ригнув Закуска й до дівчини долинув могутній запах багатоденного перегару.
Отут і догледіла Христинка в хворовитих його очицях щось від Мартина:
– Ось, сто гривень. Вони будуть вашими, якщо дещо мені розкажете.
– Ги-ги. З яких це пір Закусці почали приносити зранку на опохміл сотку?
„Мартин” зреагував і Христинка продовжила:
– Уже давно не ранок, шановний. То що, є бажання калимнути?
– Ги-ги. Певно хочеш винюхати щось про ті машини? – зметикував Закуска.
– Вгадали.
– А як узнала?
– Міха Баран проколовся.
– Ги-ги. От баран! Але я ті тачки не крав! Вони стояли нічийні, без хазяїв.
– Не бійтеся, я не з міліції. То може почнемо?
– Ги-ги. А за цицьку даси мацнути?
Чого-чого, а такого викруту Христинка не чекала.
– Що?
– Даси полапать за цицьку – розкажу. Начорта мені сотня – однаково проп’ю. А от за цицьку…
Христинка зціпила зуби.
– Не дам. А сотню могла дати. Бачте, ось вона. Та якщо не хочете… – дівчина зробила крок до хвіртки…
– Стій! Ги-ги, то я для хохми. Гони свою сотку, за сотню Закуска не те що розкаже – роман напише!
– Спершу викладайте…

В селі, біля якого живе, лисиця курей не краде. Закуска добре пам’ятав цю мудрість і тому, хоч і не був лисицею, а курей ходив красти аж у Расаву. Один-два рази на тиждень, коли раніше, а коли пізніше, але неодмінно після смерку, брав під пахву мішок, виходив на шосе й тарабанився на село, до якого було кілометрів чотири. В Расаві вишукував непоказні хатки, похилені курники та сарайчики, господарями яких явно були люди немолоді, й чинив свою орудку цілком професійно. Поцупити курку – це тобі не цибулю з чужого городу вкрасти і далеко не кожен до цього діла годящий. Коли крадеш курей – головне, щоб ті не зчинили рейваху. Тут потрібна виняткова вправність, особлива чутливість пальців, аби затиснути курці дзьоба до того, як вона закудкудакає. А далі – то вже справа

читати