Завантажити

увагу. Свєта жила неподалік, на цій таки вулиці й ще до вечора Надійка побувала у нової подруги вдома. Вони переслухали силу-силенну найрізноманітнішої музики, Свєта ледве встигала переставляти касети; заразом подруга розказувала про себе, про друзів, подружок, хто де тусується, хто з ким ходить, щедро ділилася найсвіжішими та найправдивішими поголосками („Тільки ти ж нікому не проколись!”) про людей, яких Надійка не знала й імен яких не запам’ятовувала. За день дівчата настільки здружились, що для остаточного зближення їм залишалося хіба посваритись. І до цього, як з’ясувалось, було зовсім недалеко.
Свєта наполягала, щоб подруга пішла з нею на дискотеку.
– Ні, – відмовлялася Надійка. – Ну що я там робитиму? Стовбенітиму десь під стіною й усі тицятимуть на мене пальцями. Знаєш, я ж не музейний експонат! Й тобі буду в тягар.
– Іще чого! Ні в який ти мені не в тягар. І ніхто на тебе пальцями не тицькатиме, хай тільки спробує! Ну ходімо, не мнися!
– Ні, може колись, пізніше. А отак зразу…
– То я що, дарма парилась? І макіяж тобі робила й зачесон…
– Ну вибач, я ж не просила.
– Зате я тебе прошу. А ти… така подруга…
– Та зрозумій, Свєточко! Не можу я, мені важко… Потрібен час.
– То це що, й мені з тобою гибіти?
– Чому? Йди, веселись. Ти й так цілий день біля мене. Спасибі. А завтра розкажеш, як було на дискотеці.
– То ти не дутимешся, якщо я піду?
– Ні, звичайно! Йди. А я покручу касети…
Подруги стали бачитися щодня. Свєта познайомила Надійку з Ігорьком, який здебільшого мовчав і тому дівчина не могла скласти про нього ніякого враження; з подружкою Яною, яка пасталакала ще більше за Свєту; з двома подружками-сеструньками Наталкою та Оксанкою, які завжди перебивали одна одну й Надійці важко було їх розрізнити; з молодшим братом Сашком.
Темрява наповнювалась. Людьми, подіями, рухом. Надійка вже більш-менш самостійно пересувалася в хаті та на подвір’ї, умовила батька, аби той дозволив їй господарювати на кухні. Вона не вміла ще готувати, але бралася прибирати, мити посуд (ще дві тарілки, нахабно брязнувшись об підлогу й перелякавши дівчину в смерть, розлетілися на дрізки), пробувала чистити картоплю.
– Тільки тату, я хочу, щоб кожна річ мала своє місце. Чи то чайник, чи сірники, чи твоя попільничка, чи стілець, так мені буде легше. І двері в кімнатах, нехай вони будуть або завжди зачинені, або відчинені.
– Добре, – відповідав батько, невміло горнучи доньку до себе. – Я вже постараюсь, щоб так і було.
Надійка не пам’ятала, яким він був тоді, в сяйливому дитинстві, і пізнавала лише зараз. Ні, його голос зовсім не бринів голубиними барвами; дівчина не знала від нього запевнень у батьківській любові, не відчувала (і була йому за це вдячна) нуднуватої та втомної уваги, яку здорова людина виявляє зазвичай до хворої; але в його тихому непоквапливому голосі Надійка відчувала, можливо краще, аніж відчула б це зряча людина, таку відданість і готовність до самопожертви, що інших проявів батьківських почуттів вона й не потребувала.
Якось Надійка врізала пальця. Хазяйнували разом на кухні й на місці, де вона вже звикла тримати товкачика для картоплі, виявився ніж. Почувши, як донька скрикнула, батько впустив з рук якусь миску, ухопив Надійку за долоню, затиснув поріз; вона чула, як, силкуючись щось вимовити, він набирав раз-по-раз повітря, але нічого не говорив і лише видихав якось безпорадно, судомно, так, що дівчина сама захотіла його заспокоїти:
– Та не переймайся, тату. Нічого такого, правда ж?
– Правда, – нарешті видихнув батько. – Нічого. Це я винен. Скільки ти мене просила, а я, недолугий телепень! І як… це ж ніж! А якби…
– Ну, ну, тату. Все нормально. Глянь, кров певно вже не йде?
У неділю вони вирушили на базар – підновити, як казав батько, її гардероб. Ішли, тримаючись за руки, і дівчина кілька разів чула, як шепотілися позад них перехожі. А деякі слова загострений слух незрячої вирізняв цілком задовільно:
– Диви, диви, – чувся голосний лопіт звідкілясь ліворуч, – це та сліпа дівчина, що я тобі розказувала! А татусь, татусь! Ач, який турботливий! А замолоду їх покинув, накивав був п’ятами з якоюсь заїжджою шльондрою. Кобель. Ненавиджу таких!
По тому, як скам’яніла батькова долоня, Надійка зрозуміла – він теж дещо розчув.
– Надійко, а що ти пам’ятаєш із тих часів, коли… ще бачила?
– Так, якісь розмиті деталі: небо, дерева, сліпучу повітряну кульку, синю кішку…
– А маму, чи… мене пам’ятаєш?
– Маму трохи. Пам’ятаю, в неї була родимка на підборідді, а тебе… – дівчина винувато затнулася, – тебе не пам’ятаю… чомусь.
– Так! – зворушено промовив батько. – В неї дійсно була родимка! – Він віддихнув. – Свого часу я натворив глупства, доню. Навіть і не глупства, а… Я дуже про те шкодую, та часу назад не вернеш. – Він знову зітхнув. – Не вернеш…
– Нічого, – Надійка нерішуче спробувала його підбадьорити. – Ми ж удвох, а

читати