Завантажити

правої сторони коридору, а там, за межами звичного й знайомого до найвіддаленішого закамарка інтернату, чекала на неї інша темрява. Прихмарна, загрозлива. І ніхто більше не чекав. А час виходу за межі звичного й затишного кола насувався невпинно.
Але в житті кожного хоча б раз трапляється диво. Неодмінно трапляється. Просто не кожен його помічає (або усвідомлює). І в її житті диво теж трапилось.
Спершу дівчинка відчула аромат моря…
– Надійко! А підійди-но, дитятко, до мене.
Вона підійшла. Біля директорки стояла стороння людина – до знайомого аромату Ганни Павлівни домішувався вщипливий запах тютюнового диму, запах припорошеної одежі, поту.
– Надієчко, – дівчинка відчула, як її долонька тоне в сухій теплій долоні директорки, – а що ти знаєш про свого тата?
– Про тата? – Надійка замислилась. – Та-а… нічого. Він пішов од нас, коли я була ще маленькою.
– Він повернувся…
Потім вони сиділи на лавиці в невеличкому інтернатському скверику й уже її рука грілася в шерхлій, мозолявій, пропахученій цигарками, чоловічій долоні.
– Ти мене прости, – батьків голос був низьким, тихим, ніби відлунок далекого грому приємно перекочувалося в його вимові неголосне „р”. – Я не знав, нібіса не знав. Що ти… що в тебе… що ти тут. І про маму не знав нічого. Що вона… Думав: в вас усе норма. Тямкуєш: я був далеко й нічорта не знав. Прости мене, Надієчко, як можеш… Життя, дитино – річ трудна і якщо ти простиш, якщо приймеш – я тебе більш ніколи не покину. Я тебе заберу – вернемося в нашу хату. Я живу сам. Я б і оце тебе забрав, та директорка ваша не совітує. Каже, що тобі тут буде лучче, що треба закінчить школу. То оставайся – я приїжджатиму. Часто. Ось побачиш. (Він не затнувся. Не зважив на недоречність отого „побачиш”.) А кінчиш школу, тоді заберу – житимемо вдвох. Я більше ніколи тебе не оставлю. Вір мені. Віриш?
Надійка сиділа тихо. Її тоненька долонька смирно грілася в незвичній товстопалій батьковій п‘ятірні, а з очей звільна текли дві крихітні краплинки, дівчинка вгадувала їх на щоках. Надійка погоджувалась, вона вірила, вона ствердно хитала головою й раділа, що в тій чужій, лихій і незнаній темряві за інтернатською огорожею виник сьогодні для неї невеличкий теплий промінчик. Хай і в переносному значенні.
Був випускний вечір, були зичливі вітання й побажання успіхів, було довге слізне прощання з Маринкою, був сміх, були навіть танці – взявшись за руки, вони утворили велике коло й повільно похитувалися в ньому під музику. Всі парфуми змішались, сполучилися, як сполучилися слова розлучання, підтримки й надії на те, що зовнішній світ не виявиться до випускників закладу надто немилосердним. Але зрештою з-поміж усіх запахів виділився, зміцнів і запанував над рештою один. Запах, який зробився вже для Надійки рідним і бажаним – запах батька. Міцно тримаючи дівчинку за руку, упевненим розгонистим кроком він вивів її за ворота й вони пішли до автобусної зупинки. Надійка назавжди залишала знайому, усталену й упорядковану темряву інтернату та поринала в іншу: безкрайню, тривожну й… цікаву. Якою вона стане для дівчини?



Глава 2

Христинка

Після нічної зміни голова в Христинки наче ватяна. Устаткування на пекарні добите, бозна скільки разів лагоджене. Вручну доводиться рвати з чанів тягуче тісто, кидати липкі касети в піч, аби дістати їх потім вогняні, так і пахтять жаром в обличчя; а ще ж треба вимити чани, підготувати новий заміс… Отак натягаєшся за ніч то тіста, то касет з формами, то мішків з борошном – до ранку ледве ногами сунеш.
Та Христинка не скаржиться – платять гарно, а що працювати важко, то вона звикла. Молода, здорова; дарма що худорлява й тендітна на вигляд (наче ґніт, – кривився окрайцівський дід Пахом), у селі ще й не так вкалувала й від роботи не тікала ніякої; та то ж, уважай, задурно, а тут – працюй сама на себе. Нічого, вона ще випнеться в люди, ще цокатимуть земляки-окрайцівці язиками, Христинку згадуючи. Головне – не лінуватися. Максим правда, чи то жартом чи направду, спробуй його розбери, заспокоює: „Зажди, – каже, – недовго вже лишилось тобі паритись. Ось відкриється в нас із тобою нова смуга. Тоді хай інші мозоляться, а ми не будемо!”
Вранці тітка йшла на роботу і, повернувшись змореною в порожню хату, дівчина випила теплого чаю (снідати не мала сил) та хутенько пірнула під прохолодну ковдру – спати, спати й спати! А поки її не загорнув іще в свої пестливі простирала такий довгоочікуваний сон, думала, як завжди, про Максима…
Насупленого й дощовитого квітневого поранку (два роки вже минулося з того пам’ятного дня) залишила вона свої Богом і начальством забуті Окрайці та, зібравши в громіздкий старозавітний батьків чемодан плахіття, приїхала до тітки в Лисянку. А куди було подітись? Молочну ферму – єдину

читати