Завантажити

одного: аби це ніколи не закінчувалось?
Повертаючись додому? вона й пригадати не могла? що в неї було за ті кілька разів з Ромкою. Бо нічого й не було! Лише сьогодні вона пізнала тайну, стала жінкою! Лише сьогодні? І показав і навчив її всьому Олег. Той, хто знає і вміє все?
Іванка боялась? що мама прочитає щось на її обличчі? зайшла тихенько? опустивши невгамовані ще очі? тінню ковзнула до своєї кімнати. Але побоювання виявились марними: батьки сварились, їм було не до доньки. Гиркались вони часто? й що далі, то частіше. Дівчина причинила двері? але від голосів у вітальні це її не відмурувало.
– ?От тільки не треба? не треба виправдовуватись! – це мама. – Коли ти це робиш? то виглядаєш таким жалюгідним! Іще жалюгіднішим? ніж завжди!
– Затям: – це батько, – я не виправдовуюсь! Досить, що перед мамою виправдовувався всенький вік, то ще й перед тобою. Повторюю: я затримався через нараду!
– Ну ясно, – через що ж іще! Та знаю я твою нараду! Я все знаю? розумієш? знаю! Що таке Макарівка – велике село! Мені давно вже донесли. Про Лариску Коломійчиху? про ваші пікнічки. Скрізь же очі! Та від тебе ж тхне її паскудними парфумами на всю хату!
– Ну, а чим би від мене тхнуло? Гноєм? Я ж не на фермі працюю? а в установі. І навколо мене люди! Й жінки? між іншим? теж!
– Який ти вбогий! І брехати не вмієш! Що вона в тобі найшла? Господи? і за віщо мені такі муки?! Я? котра гідна іншого? насиченого, світлого життя, я марную куці жіночі роки удвох з оцим слизняком? який корчить іще перед кимсь героя-полюбовника! Не доведи господи моїй донечці такого талану!.. Іванко! Вечерять будеш?
– Не буду! – роздратовано відповіла дівчина крізь зачинені двері? загортаючись в ковдру.
Це ж треба? споганити такий настрій! І чого їм не живеться в добрі та злагоді? Раніше ж не так було. Кола вона була ще малим дівчаком? а тато з мамою молодими? в родині панували щирість та кохання. Іванка тоді не раз підмічала? як батьки тихцем цілуються? гадаючи що вона не бачить. А вона бачила й щасливо усміхалась. Що ж з ними сталося? Коли утворилась перша розколинка? Мабуть, тоді? коли тато не поїхав у Київ. Вона ходила вже до восьмого класу й усе розуміла...
Тоді була нагода отримати роботу в столиці. Запрошували, буцімто, від району перспективного управлінця. І за всіма розкладами тим фахівцем мусів стати батько. Мама вже й валізи пакувала. Ходила гордовита? вдоволена. Ще б пак – посада десь аж у міністерстві! Але? хтось комусь щось шепнув? на когось натиснули і? в Київ поїхав інший.
Мама тоді прямо оскаженіла. Як тільки його не називала: і слиньком, і слимаком, і безхребетним? Звинувачувала? що вона з ним життя промарнувала (як звинувачує? до речі? й досі); що це через його кволість животіє вона в цій захланній Макарівці. Мама чомусь вважала? що гідна іншого? принадного? насиченого подіями життя? тому на чоловіка? а бувало й на доньку? дивилась? як на винуватців свого нещасливого „животіння”.
Схоже? батько знайшов шпару?
Але сьогодні вони Іванчиних вражень не зіпсують, дзуськи! Вона має чим відволіктися. Адже володіє таким неоціненним? таким розкішним скарбом – спогадом про побачення з Олегом. З ним вона й засне?


Багато гомону і сумніви наостанок.

Мати втиснула Ромці список продуктів? гроші й вирядила на базар. А на базарі він здибав Северина.
– Ромцю?салют! Скільки літ! Ну розказуй: де?що?
– Здоров! Та що – у Києві страждаю? в технікумі. Оце на канікулах.
– Ну молодчага! А чого такий кислий? що гьорла кинула?
– А тобі нащо? – миттю схмурнів Ромка. – Слухай: скажи краще? що то ви за цирк устругнули були на мосту?
– Засік? – усміхнувся Северин. – Що ж? взагалі, це таємниця, але тобі можу розколотись. Та не тут же? серед сходьбища.
– Давай десь посидимо.
– Та в мене? хм... нема за що й сидіти?
– Ходімо! На ковток пива нашкребу!
Сиділи в невеличкому кафе біля базару? теленькала музика? перед обома стояли відкорковані бутельки. Северин дивився на Ромку смутними очима, бавився кришечкою від пляшки й мовчав.
– Ну? – підганяв його Ромка? – починай? балакай!
– Та оце дивлюся на тебе, Ромцю, й думаю? чи варт розповідати? А як і заводити базар? то з чого?
– Та ж з початку.
– З початку? А де він? початок? – Северин зітхнув. – Ну, от ти в курсі? що я інвалід? так?
– Знаю.
– Знаєш. От ти відстрілявся в школі? впхнувся в технікум? буде професія? прилаштуєшся. Так?
– Схоже? що так.
– А я?
– Ти ж непогано вчився. Краще за мене.
– А що далі? Кому я? інвалід? на дідька здався? Зелених? щоб навчатись десь на платному? чортма. У мене? знаєш? мати хворіє. Пенсія – мізер? а ще ж менший? Валерка – школяр. І всю родину батько? вважай? сам тягне.
– Є ж і безплатна наука.
– Потикався – марно! Скрізь чекають на лапу! Надто коли дізнаються? що ти інвалід. Кому охота валандатись потім з калікою! Та

читати