Завантажити

Супутники супроводжували його, йдучи позаду, готові щомиті кинутись на допомогу.
Ромка дивився на самогубця (інакше він і подумати не міг) на мосту та не йняв віри власним очам. „Що за приколи? Цирк поїхав? а клоуни остались?” На якийсь час він навіть забув про власне горе? зачарований відчайдушністю трюкача. Але далі здивувався ще більше: довговолосий сміливець перейшов поручнями через міст? зіскочив на землю? переможно здійнявши догори кулака? й передав пов’язку наступному? русявому? трохи кремезнішому? хлопцеві. Високий і цьому зав’язав очі? гуртом вони підсадили його на поручні й компанія рушила в зворотному напрямі. Тепер кремезний ішов поручнями? а решта супроводжувала його? йдучи на віддалі.
„Це що? турнір? – продовжував дивуватись Ромка. – Чи щось на зразок російської рулетки? І який же приз переможцеві?”
Ромка спостерігав за безстрашними витівниками з-поміж верб? котрі розкішно буяли по обидва береги річечки. Двох з дивної компанії він упізнав. Рудоволосого звали Сашком? хоча всі дражнили його Корозією? а він настільки звик до цього прізвиська? що на ім’я не дуже й відгукувався. Кожен? хто проходив повз густо всіяного ластовинням Корозію? вважав ледь не за обов’язок ущипнути його? сіпнути за чуба? або ще якось дійняти. Рудавий не залишався в боргу, завжди ходив у синцях і саднах, але це скидалось на відгавкування замордованого хлопчаками цуценяти? яке марно клацає навколо дрібненькими своїми зубками.
А високим темноволосим хлопцем був не хто інший? як його? Ромки? недавній однокласник – Северин. Іще в старших класах вирізнявся той тихою меланхолійною вдачею, аналітичним розумом і простою чоловічою вродою. Не одна дівчина сохла потай за парубком? але не всі знали? що сіроокий красень – інвалід – діабетик. Очевидно саме хвороба надавала його обличчю журного та знеохоченого виразу? а поведінці – певної нерішучості й закомплексованості.
Ромка пригадав? як у десятому? здається? класі особливо впадала за Северином кучерява сміхотлива Аліса з паралельного? що було гарячою темою тодішніх шкільних лясів? але хлопець докучливих пропозицій реготухи уникав.
Тим часом незнайомий Ромці? кряжистий русявий парубок без пригод закінчив небезпечну прогулянку? зіскочив на землю, й, очолювана Северином компанія? збуджено перемовляючись? рушила попід колією до станції.
Озвався гудок електровоза – їх наздоганяв черговий товарняк. Ромка зітхнув? підійшов густою руною до річечки? перебіг через неї кладкою та поволі рушив лукою в протилежний від мосту бік? туди? де вірогідність спіткати кого-небудь іще? була найменшою. Він нікого не хотів бачити. Думав про Іванку.


Деякі наслідки відвідання кабінету стоматолога.

Він знову й знову згадував? як уперше побачив її? повертаючись з Києва? в електричці? як несподівано для себе зрадів? зрозумівши що вродлива чорнявка теж їде до Макарівки? як ховав очі? мимоволі перестрілюючись із нею поглядом.
Потім він зустрів цю дівчину біля дверей стоматологічного кабінету.
Той кабінет... він був для Ромки вмістилищем наймоторошніших у всесвіті жахів. Цілий тиждень катувався хлопець з осточортілим зубом, вже й мама виряджала й батько то сердився, то брав на глузи, а Ромка все ніяк. І лише коли біль зробився зовсім нестерпимим – пішов. Але рішучості вистачило лише до дверей поліклініки – там його знову охопив страх. Ще й підступний зуб, певно з переляку, раптом перестав боліти. Ромка намірився вже було злиняти, вже й відійшов потихеньку від осоружної будівлі кроків на п’ятдесят і, лише побачивши, як заклопотана мама веде до лікаря-„зубника” маленьку дівчинку, спинився. „Та що ж це таке, – визвірився сам на себе. – Мужик ти, чи шмаркля! Втеча ж нічого не розв’яже, хіба не ясно?” І повернувся, майже побіг, майже впірнув у безрадісний отвір вузьких, холодних, наче вхід до печери, дверей поліклініки. І чергу зайняв, і висидів, і до кабінету зайшов, мовби то був не він, ніби на автопілоті. А коли вийшов, як переможець, як маршал, на милість якого здалася щойно армія могутнього ще донедавна супротивника, в кінці нечисленної черги, у куточку, на розхитаному стільчику побачив її.
Досі дівчини в Ромки не було. Не наважувався, губився... І тоді, в електричці, навіть гадки не мав, що заговорить колись до чорнявки. А тут, піднесений хвилею звитяги, підійшов запросто, аж самому собі вдивовижу, присів поряд:
– Болить?
– Болить.
– Боїшся?
Дівчина приречено кивнула.
– Не бійся. Я теж спершу боявся, а зайшов і... Та воно й не боляче майже!
– Правда?
Спільна біда зближує напрочуд швидко, й за п’ять хвилин хлопець і дівчина вже розмовляли, як давні приятелі. Спершу оповідали одне одному проблеми своєї ротової порожнини? а далі розмова полинула сама собою... Ромка зачекав поки Іванка полікується? вислухав радісне повідомлення дівчини що „було зовсім не боляче” й оту прогулянку від кабінету зубного можна було вважати їхнім першим побаченням.
Світлолиця струнка

читати