Завантажити

дитсадка. От же причепа! Скільки він її смикав‚ скільки скубав‚ скільки боляче турляв‚ ніби невмисно‚ ліктем. Та нічого‚ вона його теж раз підстерегла – таку підніжку влаштувала в коридорі – той ледве решту зубів не погубив!
Коник виходив саме таким‚ як вона й хотіла: забіякуватим‚ нахабним і навіть... рудуватим. Точно як дитсадківський задирака. Більше він не сіпатиме її за волосся. Дівчинка вмовила маму‚ що сидітиме вдома і не боятиметься.
До речі‚ час би вже мамі й повернутися з роботи. Затримується?

Від цієї жінки віяло холодом. Гамірлива молодіжна компанія‚ розминаючись з нею‚ притишила безклопітний сміх. Немовля, яке мама провозила у візочку повз жінку в жалобному вбранні, раптом зарюмсало. На малолюдних тихих алеях Стрийського парку навіть пташки німіли‚ коли проходила вона, рівно тримаючи спину і дивлячись прямо перед собою крізь елегантні окуляри без оправи.
Тепер вона часто тут прогулювалась. Бродила довго‚ безцільно‚ обираючи найбільш безлюдні та затінені місця так‚ ніби остерігалась денного світла. Ходила чужа щедрому цвітінню і‚ здавалося‚ природа сама відторгає її‚ як побічне‚ зайве в цьому царстві життя‚ мертве тіло. Ходила й згадувала Софійку – як живу. Вона досі не вірила очевидному. Ні‚ не може бути! Це несправедливо! Чому на світі живуть мільйони нікчемних посередностей‚ а її Софійка‚ її талановита донечка... Може Господь забрав її‚ аби вона уквітчувала його небесні палати? Але чому ж так рано? Невже це дійсно її могилку прикрашає скромний, але майстерно виконаний пам’ятник на алеї почесних поховань Личаківського? Невже там‚ під полірованою гранітною плитою‚ справді тліє прах її Софійки?
„Якщо так‚ то навіщо були мої жертви? – краялась жінка. – Заради донечки я віддала все: розлучилася з пияком-чоловіком – дитині потрібен був спокій; влаштувалась на другу роботу – Софія мала бути забезпечена й звільнена від будь-яких побутових клопотів; збулася особистого життя – все‚ аби тільки квітнув доньчин талант! І він розцвітав! Та от... Що далі? Як жити‚ для кого?
Ні‚ неправда! Вона не вмерла півроку тому в отому моторошному онкологічному центрі! То була не вона! Бо це несправедливо! Чуєш‚ Господи‚ несправедливо! Вона тут‚ на Землі! Захоплює і дивує людей своїм даром! От зараз повернусь додому‚ а там – моя Софійка‚ працює. Я не заважатиму. Піду на кухню‚ зготую вечерю...”
Висока, щільно запнута в жалобну хустку‚ жінка з аскетичним виразом на безкровному обличчі‚ неспішним‚ хоч і трохи нервовим поступом вийшла з парку й сіла в маршрутку‚ що прямувала до центру Львова. Закохана парочка‚ яка хихотіла на задньому сидінні‚ при її появі вмовкла.


Втомлений потяг і божевільний атракціон.

Повільно‚ стишуючи важкий хід‚ потяг вповзав на станцію. Електровоз і передні вагони котилися вже поміж рясномережива блискучих рейок та щедро понамащуваних стрілочних переводів‚ а задні ще гуркотіли над урвищем, і їхнє мірне постукування гулко відлунювало‚ розголошене металевими конструкціями‚ на обидва боки вздовж міленької захаращеної Бутені. Останній вагон прокотився мостом і‚ втомлено погойдуючись‚ наче худобина, що розповніла повертається увечері з паші, поповз під гору насипом до станції‚ тягнучи за собою заспокійливий свист сяючих від призахідного сонця рейок.
В улоговині між двома забур’яненими валами двох колій? четверо юнаків підвелися з трави, обтрусились і хутко порачкували насипом нагору, до мосту. Троє з них були рослими молодиками студентського віку, а четвертий, власник виткої вогненно-рудої шевелюри – підпарубчаком.
– Ну що, самовбивці, – промовив найвищий, темночубий, приємного виду, юнак, – продовжимо!
Один із його супутників? смаглявий і патлатий? повернувся до високого спиною? а той дістав з кишені чорну шматину й зав’язав довговолосому очі. Вже з зав’язаними очима хлопець намацав поручні мосту та видерся на них? підтримуваний з боків товаришами. Потім випростався? відпустив руку високого? злегка похитнувся? віднаходячи рівновагу, та й завмер? стоячи на поручнях і широко розкинувши руки.
– Ну? пішов? – промовив негучно до тих? хто залишився внизу. – Як не повернусь – вважайте мене членом усіх, скільки їх там зараз у нас? партій!
– З Богом! – серйозно відповів високий.
Хлопець із зав’язаними очима зробив невеличкий крок? якусь мить постояв? потім ще крок і ще. Він виставляв уперед ногу? обмацував кросівком вузенький шерхкий поручень й обережно переносив вагу тіла вперед. Відчайдух наближався до середини мосту і прірва під його ногами з кожним кроком зростала. Там? унизу? на карколомній глибині? зачаєно щирились гострі краї безладно розкиданого каміння? залишеного тут либонь іще від часу будівництва мосту? а поміж них дзюркотіла мілка пересохла річечка. Кожен? хто зірветься з такої височини вниз? матиме один кінець – смерть!
Але довгочубий схоже, не боявся. З кожним кроком він почувався все впевненіше й навіть почав собі щось насвистувати.

читати