Олексій Ганзенко Розкинувши руки над прірвою (Роман) Розкинувши руки над прірвою роман Частина перша Ромка Забіякуватий коник та вмовкле птаство Стрийського парку. Дівчинка малювала коника. Власне‚ їй байдуже було що малювати. Сьогодні на папері вже з’явилися рябенький собачка й чорне кошеня‚ побачені нею вранці за вікном‚ довге зелене авто‚ котре нудьгувало біля під’їзду‚ і вогка на вигляд ворона на всохлій гілці осокора; а ще русявенький хлопчик в помаранчевій вітрівочці‚ який кривуляв попід будинком на велосипеді‚ щоразу обминаючи довге авто клумбою. Їй кортіло намалювати ще золотаві лілії на тій клумбі‚ мереживо антен на іржавому даху сусіднього будинку‚ хруща‚ засушеного в сірниковій коробочці‚ й коника-стрибунця‚ що його вона спіймала учора в спориші за гаражами і потай від мами принесла додому. Зараз коник сидів у шухляді під перевернутою склянкою, і саме його дівчинка обрала як чергову натуру. Вона видобула бранця зі склянкою і картонкою‚ в яку той учепився‚ й акуратно поставила на стіл. Але розглядати його так було незручно. Тоді дівчинка виклала з маминих книжок постамент і вже на нього помістила склянку з коником. Яскраво-смарагдова комаха впродовж усіх переміщень твердо сиділа на картонці, непривітна й нашорошена. Перед малюванням дівчинка роздивилась її уважніше. Вирлаті очі‚ задерикувато випнуті колінця лапок, і схожі на неслухняне пасмо волосся вусики на маківці, робили коника схожим на дитсадківського бешкетника Льоньку‚ який‚ кумедно шепеляючи через дірку між зубів‚ дражнив дівчинку й боляче смикав за волосся. Як добре‚ що більше не треба йти в дитсадок! Вовтузитись цілий день з отою дурноголовою дітлашнею! Змагатися за всілякі там совочки й відеречка! Нащо? Нащо їй подружки‚ яким треба давати свої іграшки‚ а вони даватимуть тобі потім свої‚ з якими неодмінно треба подовгу базікати‚ гаяти час? Адже час можна використати значно цікавіше й корисніше! В садочку‚ правда‚ були уроки малювання‚ але так рідко! А дитині хотілося лиш одного – малювати! Будь-що‚ будь чим і будь на чому. Вона робила це фломастерами на шпалерах і олівцями на дверях‚ крейдою на кахляній підлозі в туалеті й маминою губною помадою на дзеркалі. А як чудово було малювати лаком для нігтів! До нього навіть пензлик особливий додавався! Мама її сварила‚ мама на неї гнівалась‚ мама їй пояснювала. Але зарадити біді можна було одним – забезпечити дівчинку приладдям для малювання. Та пильнувати‚ аби воно не закінчилось несподівано. Зате коли всього було вдосталь‚ мама могла йти на роботу впевненою‚ що донька‚ залишена самою на цілий день, не нудьгуватиме. Зголоднівши, маленька малярка брала собі суп на плиті‚ молоко в холодильнику‚ і знову вмощувалась за стіл. Спочатку мама робила спроби відволікти доньку від безупинного малювання‚ далі махнула рукою. А якось прийшла додому з тьотею Надею‚ а та‚ захоплена побаченим‚ заходилась давати дівчинці перші професійні уроки. Вона пояснила маленькій художниці‚ що таке експозиція, перспектива‚ пояснила значення ще бозна-скількох інших незрозумілих слів. Окрім балаканини, тьотя Надя показала‚ як правильно змішувати фарби‚ досягати бажаного кольору‚ відкрила кілька таємниць будови людського тіла та наостанок подарувала справжній професійний пензель. Шістнадцять разів малювала дівчинка маму‚ поки справжня‚ жива мама не зойкнула захоплено‚ побачивши власний портрет‚ і не глянула на доньку очима, в яких бачилась повага, зачудування та навіть трішки остраху. Мама відібрала кілька найкращих робіт і кудись віднесла, потім вдоволено розповідала доньці про захват викликаний малюнками „там” і повідомила‚ що деякі з них відібрали для виставки. Дівчинка ходила з мамою на ту виставку в будинок культури. Її малюнки в тоненьких рамочках висіли на стінах безлюдного фойє‚ а кілька дорослих дядечків і тітоньок (там була й тьотя Надя) вихваляли один поперед іншого її ранній талант‚ цілували дівча в щічку‚ а один дядечко навіть спитав‚ присівши навпочіпки‚ що їй потрібно, аби „живописати” ще ліпше? „Мені треба справжні художницькі фарби‚ щіточки‚ багато паперу‚ і...” – але дядечко вже підвівся‚ певно йому незручно було довго сидіти навпочіпки‚ і дорослі заговорили про щось своє. При цьому деякі дядечки більше уваги звертали не на дівчинку та її малюнки‚ а на маму. („ Бачила, як той плішивий на мене вирячався? – долинув згодом до дівчинки уривок маминої з тьотею Надею розмови. – Всі ті козли...”) Втім‚ мамі це здається‚ подобалось. По деякому часі знов завітала тьотя Надя‚ дала дівчинці кілька цінних порад щодо малювання аквареллю і вони з мамою знову відбирали її роботи. Цього разу‚ як казала тьотя Надя‚ – в Київ. Маленькій художниці було байдуже‚ що станеться з її малюнками потім‚ їй просто подобалось малювати. Дівчинка виписувала коника й думала про щербатого бешкетника Льоньку з дитсадка. От же причепа! Скільки він її смикав‚ скільки скубав‚ скільки боляче турляв‚ ніби невмисно‚ ліктем. Та нічого‚ вона його теж раз підстерегла – таку підніжку влаштувала в коридорі – той ледве решту зубів не погубив! Коник виходив саме таким‚ як вона й хотіла: забіякуватим‚ нахабним і навіть... рудуватим. Точно як дитсадківський задирака. Більше він не сіпатиме її за волосся. Дівчинка вмовила маму‚ що сидітиме вдома і не боятиметься. До речі‚ час би вже мамі й повернутися з роботи. Затримується? Від цієї жінки віяло холодом. Гамірлива молодіжна компанія‚ розминаючись з нею‚ притишила безклопітний сміх. Немовля, яке мама провозила у візочку повз жінку в жалобному вбранні, раптом зарюмсало. На малолюдних тихих алеях Стрийського парку навіть пташки німіли‚ коли проходила вона, рівно тримаючи спину і дивлячись прямо перед собою крізь елегантні окуляри без оправи. Тепер вона часто тут прогулювалась. Бродила довго‚ безцільно‚ обираючи найбільш безлюдні та затінені місця так‚ ніби остерігалась денного світла. Ходила чужа щедрому цвітінню і‚ здавалося‚ природа сама відторгає її‚ як побічне‚ зайве в цьому царстві життя‚ мертве тіло. Ходила й згадувала Софійку – як живу. Вона досі не вірила очевидному. Ні‚ не може бути! Це несправедливо! Чому на світі живуть мільйони нікчемних посередностей‚ а її Софійка‚ її талановита донечка... Може Господь забрав її‚ аби вона уквітчувала його небесні палати? Але чому ж так рано? Невже це дійсно її могилку прикрашає скромний, але майстерно виконаний пам’ятник на алеї почесних поховань Личаківського? Невже там‚ під полірованою гранітною плитою‚ справді тліє прах її Софійки? „Якщо так‚ то навіщо були мої жертви? – краялась жінка. – Заради донечки я віддала все: розлучилася з пияком-чоловіком – дитині потрібен був спокій; влаштувалась на другу роботу – Софія мала бути забезпечена й звільнена від будь-яких побутових клопотів; збулася особистого життя – все‚ аби тільки квітнув доньчин талант! І він розцвітав! Та от... Що далі? Як жити‚ для кого? Ні‚ неправда! Вона не вмерла півроку тому в отому моторошному онкологічному центрі! То була не вона! Бо це несправедливо! Чуєш‚ Господи‚ несправедливо! Вона тут‚ на Землі! Захоплює і дивує людей своїм даром! От зараз повернусь додому‚ а там – моя Софійка‚ працює. Я не заважатиму. Піду на кухню‚ зготую вечерю...” Висока, щільно запнута в жалобну хустку‚ жінка з аскетичним виразом на безкровному обличчі‚ неспішним‚ хоч і трохи нервовим поступом вийшла з парку й сіла в маршрутку‚ що прямувала до центру Львова. Закохана парочка‚ яка хихотіла на задньому сидінні‚ при її появі вмовкла. Втомлений потяг і божевільний атракціон. Повільно‚ стишуючи важкий хід‚ потяг вповзав на станцію. Електровоз і передні вагони котилися вже поміж рясномережива блискучих рейок та щедро понамащуваних стрілочних переводів‚ а задні ще гуркотіли над урвищем, і їхнє мірне постукування гулко відлунювало‚ розголошене металевими конструкціями‚ на обидва боки вздовж міленької захаращеної Бутені. Останній вагон прокотився мостом і‚ втомлено погойдуючись‚ наче худобина, що розповніла повертається увечері з паші, поповз під гору насипом до станції‚ тягнучи за собою заспокійливий свист сяючих від призахідного сонця рейок. В улоговині між двома забур’яненими валами двох колій? четверо юнаків підвелися з трави, обтрусились і хутко порачкували насипом нагору, до мосту. Троє з них були рослими молодиками студентського віку, а четвертий, власник виткої вогненно-рудої шевелюри – підпарубчаком. – Ну що, самовбивці, – промовив найвищий, темночубий, приємного виду, юнак, – продовжимо! Один із його супутників? смаглявий і патлатий? повернувся до високого спиною? а той дістав з кишені чорну шматину й зав’язав довговолосому очі. Вже з зав’язаними очима хлопець намацав поручні мосту та видерся на них? підтримуваний з боків товаришами. Потім випростався? відпустив руку високого? злегка похитнувся? віднаходячи рівновагу, та й завмер? стоячи на поручнях і широко розкинувши руки. – Ну? пішов? – промовив негучно до тих? хто залишився внизу. – Як не повернусь – вважайте мене членом усіх, скільки їх там зараз у нас? партій! – З Богом! – серйозно відповів високий. Хлопець із зав’язаними очима зробив невеличкий крок? якусь мить постояв? потім ще крок і ще. Він виставляв уперед ногу? обмацував кросівком вузенький шерхкий поручень й обережно переносив вагу тіла вперед. Відчайдух наближався до середини мосту і прірва під його ногами з кожним кроком зростала. Там? унизу? на карколомній глибині? зачаєно щирились гострі краї безладно розкиданого каміння? залишеного тут либонь іще від часу будівництва мосту? а поміж них дзюркотіла мілка пересохла річечка. Кожен? хто зірветься з такої височини вниз? матиме один кінець – смерть! Але довгочубий схоже, не боявся. З кожним кроком він почувався все впевненіше й навіть почав собі щось насвистувати. Супутники супроводжували його, йдучи позаду, готові щомиті кинутись на допомогу. Ромка дивився на самогубця (інакше він і подумати не міг) на мосту та не йняв віри власним очам. „Що за приколи? Цирк поїхав? а клоуни остались?” На якийсь час він навіть забув про власне горе? зачарований відчайдушністю трюкача. Але далі здивувався ще більше: довговолосий сміливець перейшов поручнями через міст? зіскочив на землю? переможно здійнявши догори кулака? й передав пов’язку наступному? русявому? трохи кремезнішому? хлопцеві. Високий і цьому зав’язав очі? гуртом вони підсадили його на поручні й компанія рушила в зворотному напрямі. Тепер кремезний ішов поручнями? а решта супроводжувала його? йдучи на віддалі. „Це що? турнір? – продовжував дивуватись Ромка. – Чи щось на зразок російської рулетки? І який же приз переможцеві?” Ромка спостерігав за безстрашними витівниками з-поміж верб? котрі розкішно буяли по обидва береги річечки. Двох з дивної компанії він упізнав. Рудоволосого звали Сашком? хоча всі дражнили його Корозією? а він настільки звик до цього прізвиська? що на ім’я не дуже й відгукувався. Кожен? хто проходив повз густо всіяного ластовинням Корозію? вважав ледь не за обов’язок ущипнути його? сіпнути за чуба? або ще якось дійняти. Рудавий не залишався в боргу, завжди ходив у синцях і саднах, але це скидалось на відгавкування замордованого хлопчаками цуценяти? яке марно клацає навколо дрібненькими своїми зубками. А високим темноволосим хлопцем був не хто інший? як його? Ромки? недавній однокласник – Северин. Іще в старших класах вирізнявся той тихою меланхолійною вдачею, аналітичним розумом і простою чоловічою вродою. Не одна дівчина сохла потай за парубком? але не всі знали? що сіроокий красень – інвалід – діабетик. Очевидно саме хвороба надавала його обличчю журного та знеохоченого виразу? а поведінці – певної нерішучості й закомплексованості. Ромка пригадав? як у десятому? здається? класі особливо впадала за Северином кучерява сміхотлива Аліса з паралельного? що було гарячою темою тодішніх шкільних лясів? але хлопець докучливих пропозицій реготухи уникав. Тим часом незнайомий Ромці? кряжистий русявий парубок без пригод закінчив небезпечну прогулянку? зіскочив на землю, й, очолювана Северином компанія? збуджено перемовляючись? рушила попід колією до станції. Озвався гудок електровоза – їх наздоганяв черговий товарняк. Ромка зітхнув? підійшов густою руною до річечки? перебіг через неї кладкою та поволі рушив лукою в протилежний від мосту бік? туди? де вірогідність спіткати кого-небудь іще? була найменшою. Він нікого не хотів бачити. Думав про Іванку. Деякі наслідки відвідання кабінету стоматолога. Він знову й знову згадував? як уперше побачив її? повертаючись з Києва? в електричці? як несподівано для себе зрадів? зрозумівши що вродлива чорнявка теж їде до Макарівки? як ховав очі? мимоволі перестрілюючись із нею поглядом. Потім він зустрів цю дівчину біля дверей стоматологічного кабінету. Той кабінет... він був для Ромки вмістилищем наймоторошніших у всесвіті жахів. Цілий тиждень катувався хлопець з осточортілим зубом, вже й мама виряджала й батько то сердився, то брав на глузи, а Ромка все ніяк. І лише коли біль зробився зовсім нестерпимим – пішов. Але рішучості вистачило лише до дверей поліклініки – там його знову охопив страх. Ще й підступний зуб, певно з переляку, раптом перестав боліти. Ромка намірився вже було злиняти, вже й відійшов потихеньку від осоружної будівлі кроків на п’ятдесят і, лише побачивши, як заклопотана мама веде до лікаря-„зубника” маленьку дівчинку, спинився. „Та що ж це таке, – визвірився сам на себе. – Мужик ти, чи шмаркля! Втеча ж нічого не розв’яже, хіба не ясно?” І повернувся, майже побіг, майже впірнув у безрадісний отвір вузьких, холодних, наче вхід до печери, дверей поліклініки. І чергу зайняв, і висидів, і до кабінету зайшов, мовби то був не він, ніби на автопілоті. А коли вийшов, як переможець, як маршал, на милість якого здалася щойно армія могутнього ще донедавна супротивника, в кінці нечисленної черги, у куточку, на розхитаному стільчику побачив її. Досі дівчини в Ромки не було. Не наважувався, губився... І тоді, в електричці, навіть гадки не мав, що заговорить колись до чорнявки. А тут, піднесений хвилею звитяги, підійшов запросто, аж самому собі вдивовижу, присів поряд: – Болить? – Болить. – Боїшся? Дівчина приречено кивнула. – Не бійся. Я теж спершу боявся, а зайшов і... Та воно й не боляче майже! – Правда? Спільна біда зближує напрочуд швидко, й за п’ять хвилин хлопець і дівчина вже розмовляли, як давні приятелі. Спершу оповідали одне одному проблеми своєї ротової порожнини? а далі розмова полинула сама собою... Ромка зачекав поки Іванка полікується? вислухав радісне повідомлення дівчини що „було зовсім не боляче” й оту прогулянку від кабінету зубного можна було вважати їхнім першим побаченням. Світлолиця струнка чорнявочка не могла не викликати його захоплення та захвату. Пряме лискуче волосся виразно обрамляло ніби вирізьблене натхненним скульптором? обличчя з примхливими витонченими рисами? ледь примружені карі очі уважно й ледь нашорошено дивилися з-під рясних довгих вій. Трохи заширокі ніздрі загального враження не псували, а лише додавали якоїсь хлопчачої задирливості. На відміну від деяких ровесниць? дівчина не псувала себе карикатурними вихилясами буцімто дорослої й обтяженої життєвим досвідом дами. Ромка закохався відразу. Щовечора він бігав до Іванки? виламуючи дорогою? в чиємусь садку на тихій завишневленій вулиці? по кілька важких кетягів бузку (вайлуватий кудлатий пес за парканом щоразу скаженів і захлинався на ланцюгу? але господар чомусь не виходив)? злітав з тим букетом до її квартири в дев’ятиповерхівці? дзвонив у двері, й вони сиділи потім біля будинку на лавиці? тинялись містом? ходили на дискотеку. Її мама? Ірина Сергіївна? гордівлива? гарна? в розквіті зрілої краси, жінка? щораз, передаючи доню до його рук? загадково попереджала: „Романе! Я покладаюсь на вашу порядність!” І він щоразу обіцяв поводитись порядно. Ромка й не збирався порушувати обіцянку. Йому вистачало (принаймні спочатку) й запаморочливих поцілунків і пожадливих обіймів у тиші пашистих червневих сутінків? коли притискав її до себе щосили? хапкома обмацуючи пальцями тендітну дівочу спину та п’яніючи від невловимого запаху чи то літа? чи то її таємничих парфумів? чи просто юності, чи всього одразу... Піти далі першою запропонувала Іванка. Якось вона познайомила хлопця зі своєю подругою? Галкою. Та вже встигла скуштувати заміжжя? але її легковажний суджений, надто швидко розчарувавшись у сімейному трибі життя? почав гуляти безпросвітно? тож Галці нічого не залишалось як розлучитись. Отак і лишилась їй у власність подарована на весілля квартира? „колишній” на житлоплощу не зазіхав? пригрівшись десь під боком у власниці? як ляпали? чималенького сільського особнячка. Галка нічого не шкодувала для подруги і „все влаштувала”. І була порожня, зі старанно завішеними вікнами? квартира, була тиха музика? була принесена ним пляшка „сему”? який вони щедро розводили „кока-колою”? були її сполохані й дражливі водночас очі і її сухий шепіт: „Ну? іди сюди...” Він марно вдавав досвідченого коханця? в нього довго нічого не виходило? але врешті таки вийшло, а потім вони лежали й курили (йому не подобалось? що вона курить? але Іванка на те не зважала) і тоді вона? видихаючи дим, та намагаючись утворити з нього кільце, сказала: „Ти хоч знаєш? як називається те? що ти оце щойно зробив? – І? не чекаючи? сама відповіла: – Дефлорація? от! ” Потім вони зустрічалися знову й знову. Він дощенту обчухрав розкішний бузковий кущ? де за парканом заходився безсилою люттю великий кудлатий псяюха, він? як додому? заходив уже до її квартири? Ірина Сергіївна вже чомусь не усміхалася, правда, як перше? і на доньку поглядала якось дивно? ніби заздрісно, але його те не обходило. Найкраща в світі дівчина належала йому. Ромці! Сором’язливому нерішучому? який і в школі пас задніх у стосунках з дівчатами? й після школи? власне... жодних успіхів... Та нащо йому якісь там успіхи в якихось там дівчат? коли в нього була Іванка! Що йому ще потрібно? Він піднісся над буденністю? міг усміхатися кожному стрічному? ладен був залізти й розцілувати того собацюру за парканом? котрий марно пильнував бузкового куща? він летів до знайомої дев’ятиповерхівки? як хрущ на манливе світло нічного ліхтаря? але... Але якось в призначений час дівчини удома він не застав – Ірина Сергіївна пояснила? що Іванка пішла провідати хвору бабусю. Ромка чекав під будинком? але того вечора так і не дочекався. Наступного дня знову не пощастило – цього разу мама сказала? що донька недужа й не хоче нікого бачити. Ромка непокоївся? нервував? Ірина Сергіївна далі порогу його не пускала. Кілька днів він никав попід будинком? човгаючи кросівками об асфальт? похмурий і дратівливий? пожильці вже насторожено на нього косували? це дратувало хлопця ще більше? й нарешті він побачив її? але вийшла дівчина не з під’їзду... Хамовита темно-зелена іномарка зупинилася в провулку? навпроти внутрішнього дворика дев’ятиповерхівки, й Іванка (його Іванка!) в щільних джинсиках і куценькому чорному топику вийшла з авто? мовила кілька слів водієві? махнула йому на прощання долонькою та безтурботною дитячою ходою? майже підстрибом? рушила до будинку. Хворою вона не виглядала. Ромка остовпів. Вона теж його побачила. На якусь мить спинилась? потім підійшла: – Привіт! Ну от? слід було зразу тобі сказати? та якось... Словом? ми більше зустрічатись не будемо... І ти сюди, будь ласка, не ходи. Ти класний бой? але... – вона говорила й дивилася вбік. – Але чому? – видобув він нарешті з пошерхлого горла. – Чому? чому? – її голос дратувався. – Тому! Не допитуй мене? прошу? та ні в чім не звинувачуй! Давай залишимось друзями! Вона обминула його, вкляклого? скам’янілого? і зайшла до під’їзду. Огидно скрипнули вхідні двері… Кілька хвилин тому він почувався знервованим і неспокійним? але тепер той його стан видавався Ромці станом майже цілковитого щастя. Ну не бачив він дівчини кілька днів? може дійсно занедужала. А може Ірині Сергіївні він чимось не сподобався? може довідалась вона? що Ромка не дотримав слова й повівся з Іванкою „непорядно”. Він і в гадці не мав? що могло статися щось інше. Але саме воно й сталося. Для хлопця перекинувся світ? змазались до невпізнанності барви. Власне? всі кольори змінились одним – чорним. З чорного неба лило чорні промені сліпучо-агатове сонце? день обернувся на ніч? заклопотаність змінилась відчаєм. Нікого не хотілось бачити. Провулками він рушив до річки? перескочив через іржаву колію? добру годину просидів над ставком? осторонь від кількох непорушних? наче якісь чудернацькі сфінкси? рибалок, сам такий же непорушний? як і вони. Випадковий перехожий навіть підійшов? поцікавився? чи клює. Тоді поволі посунув берегом до мостів... Це було його перше кохання. Справжнє. Ну? коли не рахувати обов’язкового шкільного. Когось воно ощасливлює в другому класі? когось в шостому. Його трапилось у сьомому. Вони писали одне одному записочки й дарували листівки. Вона йому на двадцять третє лютого? а він їй на восьме березня. До речі? й тоді? в школі? Люда розлюбила його першою. Якось Ромчин сусід по парті? Андруй? приніс гітару і на перервах задавався перед усіма? як уміє брати акорди. З того часу Люда почала писати записочки Андруєві. Але то було по-дитячому? смішно й наївно. А Іванка... З Іванкою було по-справжньому? по-дорослому? Очевидно вона вважала інакше. „Ну чому світ такий неправдивий? – катувався хлопець? прихилившись до похиленого вербового стовбура. – І чому саме зі мною? Бо не маю нахабної зеленої іномарки? Впевнений на сто відсотків? що вона злегковажила мною заради тачки й тугого гаманця нового приятеля! То може не варто й побиватись? Махнути рукою й забути? ніби якусь походеньку? Хіба мало на світі дівок! Але де гарантія? що й наступну мою подругу не зманить якийсь нахрапистий нащадок товстошийого татуся!? Та й де я її здибаю, іншу? Хіба знову йти до стоматологічного кабінету, зішкрібати в жменю всю свою звагу? Чи зберу? І на біса мені та „наступна”? Мені потрібна Іванка! Чого це я маю здаватись? Може легше розшукати її нового „бойфренда” й спробувати просто натовкти йому ряху? Але що це змінить в її ставленні до мене? Чи таки змінить?” Хлопець не встиг відповісти собі на останнє питання? бо саме в цю мить Ромчину увагу привернула таємнича ватага? очолювана його колишнім однокласником; кілька парубків? що видерлись на міст і заходилися грати там у дивну й небезпечну забавку? яку найвірніше було б назвати грою зі смертю? Шампанське та шоколадні цукерки. У кількастах метрах від мостів? далі від станції? двома віадуками залізницю перетинає асфальтівка. Саме в той час? коли Ромка побачив таємничих еквілібристів? темно-червона „сімка” звернула з шосе? проїхала попід посадкою? що росла обіч залізниці? й зникла в гущавині. Водій (це був повнуватий, невиразного віку чоловік з невиразним круглястим обличчям? невиразним підборіддям? невиразними очима без вій і невиразним світленьким волоссям? яке не в змозі було вже приховати невеличку сором’язливу лисину) заглушив мотор і повернувся до супутниці? вродливої „породистої” жінки? лице якої псував хіба що надмір косметики? якою вона, либонь, відчайдушно силкувалася приховати ознаки того? що молодість минуща. Втім щедра природа й багате каштанове волосся зводило неприємні вікові ознаки до мінімуму. Чоловік поклав пухкеньку руку на її плече? прихилив жінку до себе й поцілував. Вона пригорнулася до нього щільніше, і вони знов торкнулись одне одного губами. Жінка задихала глибше? правою рукою вона обіймала чоловіка за шию? а лівою почала розстібати його сорочку. Той відсторонився: – Зажди. Маємо ще час. Він дістав з заднього сидіння пляшку „совєтського” шампанського й коробку шоколадних цукерок „ROSHEN”. З „бардачка” добув два одноразових пластикових стаканчика? Вони пили шампанське та їли цукерки. Потім перейшли на заднє сидіння й по якихось хвилинах автомобіль почав тихо ритмічно погойдуватись. Порипував амортизатор, і те порипування на диво органічно вливалось у самозабутній спів птаства поміж густого гілля дерев? що утворювали собою призалізничну лісосмугу. Десь, за деревами, приглушено зашелестів рейками пасажирський? Коньяк, біле вино й загроза споганити настрій. Відверто кажучи? Олег на кіногероя не тягнув: огузкуватий? куцоногий? на кавунястій голові їжачок рясного смоляного волосся? дрібненькі рухливі темні очі? які ніколи не сміються? зовсім не грецький ніс. Відверто кажучи? зовнішністю Ромка побивав Олега беззаперечно? – цього Іванка й не збиралася від себе приховувати. Але ж, що там не кажи, а Олег при бабках! А яка в нього розкішна тачка! А як уміє смітити грішми, зовсім їх не шкодуючи й не рахуючи. І навіть це ще не край. Впевненість у собі – ось чим виділявся її новий „бой”. Олег не вмів сумніватись. Він усе знав і все вмів. Ставив собі мету й будь що її досягав. „Не існує таких бастіонів? – сказав він якось? посміхаючись до неї своїми вузькими губами? – яких не могли б здобути більшовики!” Іванка розуміла? що одним з таких „бастіонів” є вона сама. Їх звела Галка: „Тобою цікавиться один чувачок.” Іванка лише хмикнула – в неї був Ромка. Але Олегів безрозмірний „Міцубісі” вже чатував біля Галчиного під’їзду? дверцята були відчиненими? авто випромінювало таку ж впевненість у собі? як і господар. „Сідай? прокатаємось!” – промовив до неї чорнявий, заледве вищий за своє диво на колесах, коротун. „Ще чого!” – „Сідай!” – його дрібненькі жорсткі очі забуравлювались у самісіньке її серце. І ось вона вже сиділа в авто? поруч з господарем? а той щось захоплено розповідав: „…зелений металік? паджеро? турбонаддув? – Вона не тямила значення тих слів? як і того? як вона тут опинилась? куди й навіщо її везуть... – дизель? кондиціонер? гідропідсилювач? – …і чому вона погодилась? – …іммобілайзер? мульті-лок? сіді-чейнджер?”? – а найдивовижніше? що вона зовсім не боялась та почувалася цілком захищеною. І з нею дійсно нічого не трапилось. Олег повіз Іванку в Канів. Вони сиділи в прикольному ресторанчику на березі Дніпра? пили ощадливими ковточками коньяк („Тут справжній? – казав Олег? – не пальонка”)? засьорбували його кавою й розмовляли. Говорив переважно Олег. Здавалося? він справді знає все. Вони пили коньяк й Олег навчав її? як відрізнити справжній напій від підробки; каву – й він розказував? як правильно споживати каву; вони палили й Олег розповідав? які він курить сигарети? які слід курити їй і чому. До них підійшли місцеві мужики? пропонували „живу? щойно з Дніпра”? рибу? то Олег швидко довів безкебетним? що їхня риба хвора, зіпсована та взагалі неїстівна. Іванка була впевнена? що ті зараз же викинуть її назад? у річку. Дорогою він заправляв авто та пояснював? на яких заправках слід заливати пальне? а де не варто; вони слухали музику й він видавав силу силенну інформації про кожен гурт і кожного співака; вона обмовилась? що мріє про золотого ланцюжка й він довго пояснював? в яких магазинах? де й як купувати золото? Увечері він привіз її додому цілу й неушкоджену. Та цнотливо цьомнув наостанок у щічку. А наступного дня вона пішла відчиняти двері й ледве розгледіла свого нового кавалера за розкішним букетом палаючих кармінних троянд. Олег привітався з мамою та чемно попросив? аби та відпустила Іванку з ним? покататись. „Вчора заходив Ромка”? – тихо сказала мама. „Скажеш йому? що я захворіла!” – „І як же називається недуга?” – Іванка хмикнула й випурхнула за двері. Який хлопець! – не вірила дівчина щастю. – Галантний? вихований? щедрий! І при грошах! Бідний Ромка – куди йому! Дівчині аж шкода стало мовчазного соромливого Ромку? якого не порівняти було з шикарним Олегом. По кількох днях знайомства Олег запросив дівчину до себе. Це був товстостінний двоповерховий будинок з білої цегли на вулиці? всуціль забудованій такими ж претензійними особняками з флюгерами? башточками та іншими новоукраїнськими прибамбасами на дахах. Іванка й сама була не з найбіднішої родини – батько трудився в райдержадміністрації начальником відділу? та Олегове помешкання вразило дівчину якоюсь навмисною відвертістю розкоші. Їй, утім, сподобалось. – Батя розкрутився на початку дев’яностих? – діловито пояснював Олег. – Тоді можна було розкрутитись? хто мав кебету в голові й муху в носі. Починав із Польщі? клунки тягав з матір’ю. Я тоді? вважай? предків не бачив – сам у старій квартирі жив. Далі він на машини перейшов? ну а зараз ми? вважай? у парі. „Батько й син”, так би мовити. Сільгоспзаготовки – вигідне діло? а ще коли маєш стартовий капітал. З півдня на північ – злакові? з півночі на південь – картопля. Мотаємось! А горіхи! Знаєш? скільки коштує фура горіхів у Пітері? Звісно? на кордоні свої люди? свої „вікна”. Аякже. Якщо віддавати всі податки? то не варт і рипатись! Він частував Іванку білим вином і ананасом. Гладив її волосся? потім рука посунулась вниз? торкнулась щоки? сповзла на шию? – Ти от що? кролику (Це був його винахід. „Зайчик”, – казав Олег – надто зачовгане)? піди до ванної. Ну? приведи себе в порядок. Розумієш? Зрозуміла. Зашарілась. Але підвелася й слухняно пішла до помпезної? розміром? як вітальня в її квартирі? ванної. Потім пішов він („Я скоро!”) Що він із нею робив! Нечуване шаленство й насолода шматували її тіло? наповнювали її собою по вінця? ніби якусь дивовижну амфору та вихлюпувались назовні тваринним риком екстазу й самозабуття. Ще? ще? ще! – волав кожен клаптик обцілованого ним тіла? кожна клітинка! – Ще? ще? ще! – благала вона? ламаючи нігті? корчачись і звиваючись? наче ящірка на розпеченій пательні й прагнучи тільки одного: аби це ніколи не закінчувалось? Повертаючись додому? вона й пригадати не могла? що в неї було за ті кілька разів з Ромкою. Бо нічого й не було! Лише сьогодні вона пізнала тайну, стала жінкою! Лише сьогодні? І показав і навчив її всьому Олег. Той, хто знає і вміє все? Іванка боялась? що мама прочитає щось на її обличчі? зайшла тихенько? опустивши невгамовані ще очі? тінню ковзнула до своєї кімнати. Але побоювання виявились марними: батьки сварились, їм було не до доньки. Гиркались вони часто? й що далі, то частіше. Дівчина причинила двері? але від голосів у вітальні це її не відмурувало. – ?От тільки не треба? не треба виправдовуватись! – це мама. – Коли ти це робиш? то виглядаєш таким жалюгідним! Іще жалюгіднішим? ніж завжди! – Затям: – це батько, – я не виправдовуюсь! Досить, що перед мамою виправдовувався всенький вік, то ще й перед тобою. Повторюю: я затримався через нараду! – Ну ясно, – через що ж іще! Та знаю я твою нараду! Я все знаю? розумієш? знаю! Що таке Макарівка – велике село! Мені давно вже донесли. Про Лариску Коломійчиху? про ваші пікнічки. Скрізь же очі! Та від тебе ж тхне її паскудними парфумами на всю хату! – Ну, а чим би від мене тхнуло? Гноєм? Я ж не на фермі працюю? а в установі. І навколо мене люди! Й жінки? між іншим? теж! – Який ти вбогий! І брехати не вмієш! Що вона в тобі найшла? Господи? і за віщо мені такі муки?! Я? котра гідна іншого? насиченого, світлого життя, я марную куці жіночі роки удвох з оцим слизняком? який корчить іще перед кимсь героя-полюбовника! Не доведи господи моїй донечці такого талану!.. Іванко! Вечерять будеш? – Не буду! – роздратовано відповіла дівчина крізь зачинені двері? загортаючись в ковдру. Це ж треба? споганити такий настрій! І чого їм не живеться в добрі та злагоді? Раніше ж не так було. Кола вона була ще малим дівчаком? а тато з мамою молодими? в родині панували щирість та кохання. Іванка тоді не раз підмічала? як батьки тихцем цілуються? гадаючи що вона не бачить. А вона бачила й щасливо усміхалась. Що ж з ними сталося? Коли утворилась перша розколинка? Мабуть, тоді? коли тато не поїхав у Київ. Вона ходила вже до восьмого класу й усе розуміла... Тоді була нагода отримати роботу в столиці. Запрошували, буцімто, від району перспективного управлінця. І за всіма розкладами тим фахівцем мусів стати батько. Мама вже й валізи пакувала. Ходила гордовита? вдоволена. Ще б пак – посада десь аж у міністерстві! Але? хтось комусь щось шепнув? на когось натиснули і? в Київ поїхав інший. Мама тоді прямо оскаженіла. Як тільки його не називала: і слиньком, і слимаком, і безхребетним? Звинувачувала? що вона з ним життя промарнувала (як звинувачує? до речі? й досі); що це через його кволість животіє вона в цій захланній Макарівці. Мама чомусь вважала? що гідна іншого? принадного? насиченого подіями життя? тому на чоловіка? а бувало й на доньку? дивилась? як на винуватців свого нещасливого „животіння”. Схоже? батько знайшов шпару? Але сьогодні вони Іванчиних вражень не зіпсують, дзуськи! Вона має чим відволіктися. Адже володіє таким неоціненним? таким розкішним скарбом – спогадом про побачення з Олегом. З ним вона й засне? Багато гомону і сумніви наостанок. Мати втиснула Ромці список продуктів? гроші й вирядила на базар. А на базарі він здибав Северина. – Ромцю?салют! Скільки літ! Ну розказуй: де?що? – Здоров! Та що – у Києві страждаю? в технікумі. Оце на канікулах. – Ну молодчага! А чого такий кислий? що гьорла кинула? – А тобі нащо? – миттю схмурнів Ромка. – Слухай: скажи краще? що то ви за цирк устругнули були на мосту? – Засік? – усміхнувся Северин. – Що ж? взагалі, це таємниця, але тобі можу розколотись. Та не тут же? серед сходьбища. – Давай десь посидимо. – Та в мене? хм... нема за що й сидіти? – Ходімо! На ковток пива нашкребу! Сиділи в невеличкому кафе біля базару? теленькала музика? перед обома стояли відкорковані бутельки. Северин дивився на Ромку смутними очима, бавився кришечкою від пляшки й мовчав. – Ну? – підганяв його Ромка? – починай? балакай! – Та оце дивлюся на тебе, Ромцю, й думаю? чи варт розповідати? А як і заводити базар? то з чого? – Та ж з початку. – З початку? А де він? початок? – Северин зітхнув. – Ну, от ти в курсі? що я інвалід? так? – Знаю. – Знаєш. От ти відстрілявся в школі? впхнувся в технікум? буде професія? прилаштуєшся. Так? – Схоже? що так. – А я? – Ти ж непогано вчився. Краще за мене. – А що далі? Кому я? інвалід? на дідька здався? Зелених? щоб навчатись десь на платному? чортма. У мене? знаєш? мати хворіє. Пенсія – мізер? а ще ж менший? Валерка – школяр. І всю родину батько? вважай? сам тягне. – Є ж і безплатна наука. – Потикався – марно! Скрізь чекають на лапу! Надто коли дізнаються? що ти інвалід. Кому охота валандатись потім з калікою! Та однаково? хоч і держнавчання? а гроші треба. Гуртожиток? те, се. Хіба ні? – Треба! – Ото! Так що інститут для мене – мрія ідіота! Піти десь на роботу? а куди? Вантажником там чи що? мені не вільно – фізична праця! Навіть сторожем не беруть? не можна самого на ніч лишати – діабет! А ти знаєш? – Северин нахилився ближче до співрозмовника? його голос схрип? очі замерехтіли сірими відлисками, – знаєш? як це воно: почуватися зайвим? таким собі непідходящим подарунком – і викинуть шкода, й приткнути ніде?! – Гальмуй? гальмуй? – спробував заспокоїти товариша Ромка? – не гони! Я тобі? повір? співчуваю? але? але до чого тут оті ваші приколи на мосту? Ми ж про це наче говорили. – Про це? – Северин сьорбнув з пляшки. – Про саме. Просто не знаю як підвести. Розумієш? це щось ніби протест? бунт. Ні? скоріш? перевірка. Наша компанія – всі такі ж невдатники? як і я. От ми ніби перевіряємо? чи таки дійсно нікому не потрібні? – Дитяча дурість! – Можливо? – легко погодився Северин. – Але тут є ще один момент: ці витівки? вони ніби докидають сил? енергії. Віриш: перейдеш з одного боку на інший отак? розкинувши руки над прірвою? то світ на тому боці видається ніби іншим. Усе робиться наче дощем випране: незаймане, справдешнє, славне. І починаєш сподіватися на добро? й робишся здатним на вчинок? Згадай? яким я був у школі? А ось після такого екстріму? здається? скелі зрушив би? Щоправда? то ненадовго. Потім знов треба? Ну? як допінг? – Але ж це до біса ризиковано! Один хиткий рух? дурнуватий випадок і – хана! Й кому про який допінг ти тоді розказуватимеш?! – Насправді небезпека не така значна? як видається. Ми добре готуємось? проводимо тренування? прораховуємо кожен крок. Звісно? ризик залишається. Але це ж класно: перебороти свій страх? переступити через нього? як через шмарку драглисту жабу? довести? хоча б самому собі, що ти на щось здатен! Опісля почуваєшся людиною! – А Корозія? Зовсім же шкет! – У трюках він участі не бере. Так? прилип. Шкода пацана, йому через ту руду чуприну дістається. Та й сім’я в нього – не позаздриш – пиячки. Ну? – Северин зиркнув на годинника й підвівся? – загулявся з тобою. Я ж в аптеку ходив? по уколи для матері. Час. – Слухай? – затримав однокласника Ромка, коли вони вже потисли один одному руки. – А можна, я й собі? спробую? – Ти? Та в тебе ж ніби все в нормі? чи? – Ромка відвів очі вбік? – чи таки дівка? – Ромка видихнув. – Ну що ж? завтра отут? біля залвокзалу? о четвертій у нас здибанка. Підходь. – Северин осміхнувся. – Вітрогони тебе ждатимуть! – Хто? – Вітрогони. Це ми так звемося. Дитяча дурість? ге? Ромка промовчав. Вони сиділи на лавиці в чепурному доглянутому скверику біля вокзалу. Ромка трохи спізнився й на нього чекали. – Це Ромка? – відрекомендував однокласника Северин. – Це Букет? – він тицьнув на невисокого меткого парубка з обличчям? яке мало б подобатись дівчатам? довге темне волосся юнака було перехоплено на потилиці в хвостик. – Вітаю тебе? прибульцю! – усміхнувся Букет і простягнув руку. – А це – Антон. Такого ж? як і Букет? зросту, але кремезніший? білявий хлопець? з непевним потайним виразом у зелених очах? простяг руку? не зронивши й звуку. – Ну й Корозія? – закінчив представляти друзів Северин. – Його ти знаєш. Оце й уся наша бригада. – Ні? не вся! – заперечив Корозія? плескаючи своєю долонею в простягнуту для привітання Ромчину. Із кишені він раптом видобув білу вертку мишку з крихітними червоними очицями? рожевими кінчиками вушок і писочком. Покрутившись на долоні? мишка вправно подерлася рукавом угору й? видряпавшись рудому на плече? заходилася порпатись у нього за коміром. – Ой! – скрикнув Корозія з радісним усміхом. – Лоскотно! – Це Блондин? – пояснив Букет? – наш талісман! – Ну що? – мовив Северин? – метнемось? глянемо на місце. Корозія посадовив мишку в кишеню й вони рушили на той бік станції. Северин з Антоном простували попереду? далі Ромка з Букетом? завершував процесію Корозія. – Куриш? – спитав Букет. – Курю. – Слава Богу! А то досі я один тут потерпав між некурящих. Хіба Корозія коли втиху підтримає. Ромка простягнув Букетові цигарку. – Не зараз. Поділись краще? чого тебе до нас занесло? – А хіба неодмінно має бути привід? – Аякже! Вітрогони – це ж ніби гавань для підтоплених кораблів! – Ну? – зітхнув Ромка? – причина особиста? – Е ні? так не покотить! Ми тут? знаєш? секретів один від одного не тримаємо. Давай братуха? як казав професор студентові? котрий мовчав на іспиті: колись! – Ну? власне? Подруга від мене пішла. До іншого? – Тю-тю-тю? бідний хлопійко! Оце то горе! А хоч, я тебе з Лялькою зведу? То така гьорла – угль! Зразу про свою зрадливицю забудеш! – Не хочу? – хмуро відказав Ромка. – Ясно! – іронічно хмикнув Букет. – Любов! – Ніфіга тобі не ясно! Якби ж вона просто стріла іншого пацана? простого? такого як я; звісно, воно б і то шкребло? а вже тут? ти б бачив: новий українець – тачка? бабки? – Співчуваю? – Букет плеснув співрозмовника по плечу. – Слухай? а давай йому пику наклеплемо! – Гадаєш поможе? – Навряд! Моя тобі дармова порада – забудь! Ось побачиш – забудеш? і ще сам з себе сміятимешся. От? скажімо? в мене стосунки з дівками куди простіші. Головне – не начудити згарячу глупства. – Приміром: не намагатися перейти поручнями через міст? – Ну? міст – то інше. Хоча? як для кого. – А ти чого переходив? – Я? – Букет посерйознішав, зітхнув. – Давай мабуть таки закурю. Чого переходив? Знаєш... усе ж не через діваху. В мене їх було? тих дівах? Я тут? так би мовити? через фамільний гонор. – Це ж як? – Бач? який я патякало? І що на умі? те й на язиці. І старий в мене теж такий. Мав роботу? сім’ю утримував. Сина? мене себто? до КПІ на престижний факультет влаштував? на платне. До речі? помітив? що хороше довго не буває? І чим тобі краще? тим коротшим буває цей стан – філософія! От і в старого трапилась на роботі капость? Він від Білої Церкви працював. Є там у них така фірма? „Група товаришів” називається. І відкрили вони в Макарівці цех, меблі клепали? ну й батько начальником був. А знайшлися авантюристи? які хотіли? щоб старий в обхід білоцерківських босів і? ясна річ? податкової ліву продукцію гнав. Вони й сировину давали? все. А ненько відмовився. „Я? – каже? – спати хочу спокійно і в такі ігриська не граю”. А ті пронози виявились до дідька впливовими – стулили на батька фальшивий компромат? буцімто він босів дурить? певно свого хотіли на батькове місце всунути. Ну боси з перевіркою сюди. Старий: „Бути не може? в мене все ляля!” А ті: „Ось бомаги!” Ну? батько втямив? чиї вуха стирчать? та йому якби примовкнути? може справу б і зам’яли, порушень же ніяких не нарили. А він усе розказав? як було? як тиснули, прізвища назвав. А прізвища там – ого! От йому й шепнули: „ Йди? бо однаково робить не будеш!” І все? торба: здавай сину книжки в бібліотеку? пакуй валізи й – „гоу хоум”! Були перспективи? а зараз так? фахівець широкого профілю – холодильники ремонтую? пральники... Може для когось воно нічого? але ж я? плани малися, сказати б, трішки грандіозніші. – Може, ще якось встаканиться? – Якби ж то. Ті суціги моєму старому вовчого білета виписали й печатку ляпнули. Куди не потикнеться, скрізь: „Для вас нічого немає!” Добряче він їх розлютив!.. Та нічого? – спробував змінити тему Букет. – Хочеш? студентським анекдотом розсмішу? Анекдоти Ромку не цікавили. – Чуєш? а що в Антона? В нього якісь очі чудні. – А ти не в курсі? Е? братухо? для Антона всі наші замороки – попіл. У Антошки? братику? СНІД! – Та ти що? – аж спотикнувся Ромка. – Ну? СНІД чи ВІЛ? як воно там? не знаю. Болячка поки що не прогресує? але то все питання часу. Ошелешений Ромка не знаходив, що мовити. – Кортить знати? як він його підчепив? – вгадав Букет. – Нудно і? я б навіть сказав? – буденно. Антон теж екс-студент. Общага? загульна братія? Якось він теліпав? що добезтями був тоді втелющився в симпатичну кияночку. А та вже на голочці сиділа. Ну й пригощала його? а він? розімлілий? усе брав? що вона підсовувала. Спочатку скуштував ганжу потім ширку? а тоді медогляд і? вбійчий діагноз? наче ковадлом по кумполяці. І все. Фініта. Вишпурнули за двадцять чотири години. Кажу ж: банально. Там, до речі, ще й удома не все в лад – він у батьків нерідний... – А кияночка? – А що кияночка? – Букет копнув носаком грудку. – Кияночки вже й на світі нема! Поки балакали, вітрогони підійшли до рампи? спорудженої колись для розвантаження товарних вагонів. – Ну от? – сказав Северин? – це можна вшкварити десь, хоч би й отут. По заході? коли досить споночіє? щоб не мозолити дарма чужі очі. – Слід подбати про робочий одяг? – сказав Букет. – Так? – згодився Северин. – А тренуватись почнемо зі стоячих вагонів. І добре було б доп’ясти секундомір. – В мене є секундомір? – сказав Ромка? – але? перепрошую? чи дозволено мені нахабство дізнатись? про що? власне? мова? – Хочемо спробувати пірнути під час руху під поїздом? – лагідно пояснив Северин. „Господи! Що я тут роблю!?” – вжахнувся Ромка. – Зможеш сказати своїй дівчині? – подав голос Антон? який досі мовчав? – що заради неї ти готовий кинутись під состав! Може подіяти. В принципі. Шампанське, червоне вино та скарги на нещасливе життя. Валентин виїхав з міста? перетнув шосе? пустив авто ґрунтовкою попід лісосмугою і за хвилину темно-червона “сімка” круто звернула в посадку? на добре знайому водієві галявину. Лариса сиділа поруч. Вони пили шампанське, пригощались цукерками, потім звично перебрались на заднє сидіння? Він пригорнув жінку до себе? прагнучи зашитися обличчям між її гарних грудей, які не втратили ще пружності? – Лисичко моя! Як з тобою гарно? як утішливо! Тільки з тобою. Яка незбагненність? що я тебе знайшов! Ти мене любиш? – Авжеж? серце? – пестила вона пальцями його міленький чубчик? – люблю! Надокучливий комар вперто дзижчав біля його дрібненького? схожого на жіноче? вуха й незрозуміло було? чи той прицілюється на вухо? чи на її білосніжні перса. Про всяк випадок вона відігнала нахабу дратівливим помахом. – Тільки ти мене розумієш? – продовжував Валентин? – Тільки ти, єдина моя! Я цього вже просто не витримую! Я не хочу повертатись додому! Вона їсть мене живцем: нескінченні докори? приниження. Я й такий і сякий; і слизняк, і не мужчина. Ну скажи? скажи? хіба я не мужчина? – Ти справжній мужчина! – заспокоїла його Лариса й хутким рухом вбила таки докучливого комара на його шиї. – Ну от! А тій усе не так. І життя я їй занапастив? і доньку не виховую як слід? і зарплатня в мене маленька; а я ж – усе в сім’ю? все для них! І навчання доччине оплачую? й вона в мене ходить, як павичка? а однак не те. Знаєш? вона казала? що все про нас знає! – Пусте! – Еге ж? тобі. А я? Жонатий мужик? при посаді? – Заспокойся? серце. Не думаю? що вона здійме бучу. – Хтозна. Я її навіть трохи боюсь? Кутики звабних Ларисиних вуст склалися в тоненький посміх. – Не переймайся? серце? я з тобою. До салону знову влетів комар і задзижчав? тепер уже в неї біля шиї. – Еге ж? – їй здалося ніби Валентин тихенько хлипнув. – В Іванки свої справи – парубчаки он вже табунами топчуться біля під’їзду? я старію? І тільки ти? Лисичко? моя розрада. Тільки тобі можу звірити свою душу. Тільки тобі! Почали збиратися. – На ось? – він простягнув їй кілька купюр. – Купи що-небудь Юлечці. – Ох? – вона зітхнула й вдячно торкнулася губами його щоки. – Дякую! Скільки дірок треба запхнути? І за квартиру не платила давно? й туфлі он уже розлазяться? – Побачимо. Скоро може ще щось підкину? – Він сів за кермо. – Пора їхати – сутеніє. І ці комарі? – Сутеніє? – промовив Олег. – Давай я тебе відвезу. – А можна? я побуду ще? – Має вернутися старий. Я б не хотів? Кролику? ми ж розлучаємось ненадовго! – Не в тім річ. Просто не хочу йти в той барліг. Вдома таке обстановисько? Мене аж верне. – А в чому справа? – Холодна війна! Татусь розважається з любасками? а мамуня гризе його цілодобово й корчить заразом із себе королеву? яку відсторонили від трону. Все їй не так і всі не такі. Я б на місці батька сама від такої половини до потіпахи чкурнула? але нехай би залишався при цьому мужчиною! А то дрижить перед нею? виправдовується. Словом? персонажі одне одного варті. Уявляєш? якось вона зачинила його в ванній і заявила? що поки той не відмиється – не випустить! Від нього? мовляв? прошмандовкою тхне! І що ти думаєш – мився! – Ну? тут? власне? я б її підтримав? – І коли починають лаятись? то я для них ніби невидимець. Хоч би постидались? бридко! Хоч я й без мамуні знаю про ненькові „звитяги”. Що таке Макарівка – велике село. Хіба тут щось втаїш? Дякувати „добрим” людям? розказують. Змандрувала б звідси світ за очі! Взагалі? останнім часом почуваюсь там зайвою. Татусь? той упритул мене не помічає. А це ще й мама? Якось попросила в неї золоті сережки? не на зовсім – поносити, то такий ґвалт здійняла: „Я що? по-твоєму? вже нікому нецікава? я вже здохла? Що ж? зривайте з мене сережки? можете й золоту коронку видерти разом із зубом! А чого? я ж стара карга? яку тільки й тримають? аби прала та на кухні товклася! Набіса мені прикраси?” А я ж тільки на вечір хотіла! – Бідненька. І все ж? час їхати. – Добре, Олежку. Розумію? Сьогодні вино було червоним. Він наливав його з химерної? обплетеної соломкою? пляшки. Густий темний напій чарував ароматом і важким? багатим відтінками? смаком. – Знаєш? скільки коштує колба? – хизувався Олег. – Двадцять баксів! Музичний центр співав нескінченну заколисуючу пісню іноземною мовою? було млосно й приємно. Хоч найприємніше чекало попереду? Він знов відправляв її до ванної. – Я приготувалася? вдома? – Ні? Кролику? то не рахується. Ти ж знаєш? я люблю, щоб ти в мене була чистенька? Розумієш? особиста гігієна? Ну? я тобі потім розкажу. І знову вона ширяла. В небі? що зветься блаженством. Злітала вгору? пірнала вниз? вищала від екстазу й повноти почуттів? впивалася губами й зубами в його міцне? жилаве? поросле рідкими чорними волосинками? парке тіло. Сьогодні було ще краще, ніж минулого разу. Щоразу це ставало все несамовитіше? щоразу відчуття робились розкішнішими, і вона смакувала їх? ніби оте густе запашне вино з заплетеної соломкою пляшки за двадцять баксів? Солодкі спогади, переддипломна практика й перше розчарування. Ірина додому не квапилась. Не хотілось бачити ні чоловіка? який ховає очі й белькоче щось про чергову нараду? семінар? чи наїзд київського начальства? ні доньку? що зиркає останнім часом вовченям. Ірині кортілось побути самій. Головбух? Марія Мілентіївна? влаштувала для підлеглих скромненькі „вечорниці” з нагоди своїх іменин? із пляшчиною „Української з перцем”? „фірмовими” голубчиками у виноградному листі на закуску і кавою з тортиком на десерт. Посиділи? погомоніли про своє? про жіноче? ніхто нікуди не квапився; принаймні вона? Ірина? точно нікуди не поспішала. Мілентіївна скаржилась на дітей, яких усе важче стає втримувати від зваб та небезпек дорослого життя. Валечка висловлювала сумніви в добропорядності вічного свого жениха? котрий не квапиться розлучатися з таким своїм статусом заради статусу жонатого. Звичні бабські ляси? довгенько засиділись. І от ішла додому? поволі? втомлено? а надокучливі? як деренчлива муха? думки все ворохобились в її голові? де ледь шуміло від випитого спиртного. Помилка. Та? яка коштувала їй якщо не життя? то долі й щастя напевно. Помилка? якої припустилася багато вже (ох-хо-хо!) років тому? вийшовши заміж за Валентина? – ось що не давало їй спокою. Схилилась перед умовляннями матері й здоровим? як тоді видавалося? глуздом. Мама й майбутня свекруха були подругами та здавна поклали поєднати дітей у шлюбі. Їй і досі вчувалося улізливе мамине бубоніння: „Надійний? при дипломі? при батьках неабияких. Вони одинчикові-синочку загибнути не дадуть? не бійся – землю копать не піде! І ти при нім? як у Бога, житимеш. Послухай? доню матір. Мати лихого не скаже.” Послухала. Валентин м’який? люблячий. Тоді гадалося: все життя линутиме тихо та лагідно? чого тобі ще! А вийшло – марудно й нецікаво! Нудотний чоловік? нудотна робота? пісне життя? Хіба такого вона прагнула? Вона? красуня? яка й досі? у тридцять шість? не втратила привабливості! Відмінниця? розумниця? в музичній школі вчилась? на обласних конкурсах перемагала! На неї чекав світ! А що отримала? Тоскну бухгалтерію замість концертів? гастролів та аплодисментів! Безхребетного слимачка-чоловіченька? не здатного обстояти власні інтереси! (А був же шанс відхопити посаду в Києві!) Ну виростила діваху? та вже? вважай? доросла? а що далі? Верескливі онуки в мокрих пелюшках? чи то пак? памперсах? І все? А могло ж скластися інакше. Гриша! Якби вона не слухала матері! Нічого? що старший був від неї років на дванадцять. Зате який красень! А такі чоловіки не старіють! Та він і зараз певно виглядає молодшим за Валентина! Високий? ставний? – зразок чоловічої краси й мужності. В неї аж мурашки тілом бігали? коли ловила на собі його насмішкуватий? дещо зверхній погляд. Та хіба лише в неї? Всі дівчата за ним тремтіли! Близьких стосунків у неї з Гришею не було. Так? одна з шанувальниць. Гуляли разом? казились; хоч мати аж нетямилась? угледівши якось їх разом: „Щоб я й близько тебе біля того блудяги нежонатого не бачила! За ним он міліція плаче? мандрьохою!” Що вона розуміла! Ні, повік не зітреться з пам’яті той вечір. „То ти? я чув? заміж виходиш? А як же я?” – разив її гіпнотичним поглядом? що Ірину аж дрож проймав. „Хіба не знаєш як?” – відказували за неї її віддані очі? Він здолав її прямо в сухому, витолоченому дітворою, спориші на пустирищі. Владно? брутально. Якийсь реп’ях боляче в’їдався в сідницю? але вона терпіла. Гриша належав їй! Нехай усього лиш раз і завтра вона піде до Валентина! Але сьогодні? Він тиснув її в обіймах? та був недосяжним. Вибір зроблено? „Сімейна маруда не для мене! – говорив Гриша таким? як вона, жовтодзьобикам? котрі слухали його пороззявлявши роти. – І гниловодь ваша для такої жаби? як я? замілка! Ще про мене почуєте!” Гриша – ото була її пара; і за вдачею вибуховою? пристрасною? й за видом акторським. А що невловимий сам? як вітер? то вже б вона його впокорила? приборкала. Але? сталося? як сталося. І чекає її сьогодні вдома не давній зромантизований герой юності, а безхребетний збабілий Валентин. Хоч прочухана дасть йому зараз для розради. А привід знайдеться! Як не ступала повільно? нехотя? розтягуючи шлях? але він таки скінчився. Підійшла до будинку? коли починало вже сутеніти. – Сутеніє? – промовив Северин? підводячись з землі? обтрушуючи одяг і витираючи об штани руки. – Саме наш час! Хто далі? – Я? – озвався Букет. Вони стояли на далекій забур’яненій колії? де іржавіли під небом три-чотири зчеплених між собою вагонів. Букет зробив кілька розминочних рухів руками? підступив до вагона та ліг вздовж рейки? виконуючи ніби вправу „упор лежачи”. Ромка простягнув Северинові секундомір. – Готовий? – спитав Северин? – Ап! Букет відірвався від землі й зугарно спрямував тіло через рейку під вагон. Приземлившись? простягнувся уздовж рейки вже всередині колії, прагнучи щонайдужче притиснутись до шпал? які ледь виднілися з-під трави. – Одна й дві десятих? – сказав Северин? дивлячись на секундомір. – Потім вирахуємо швидкість поїзда. Звільна? не підводячи голови? Букет посунувся до другої рейки. – Готов? Ап! – і хлопець був уже на тому боці колії. – А тепер давай назад! – скомандував головний вітрогон. – Оця тяга вздовж вагона? – озвався Ромка? – слід мати її на гадці? бо як підчепить за комір? то цурпелитиме аж до Таганчі! Тим часом Букет повернувся двома стрибками назад. – Ну що? – підсумував Северин? – метод зрозумілий? Далі можна вправлятися самостійно... – А це що таке? – вигулькнув раптом, наче вродився, сивуватий тонковусий дядько в зашмульганому комбінезоні й не менш зашмульганому кашкеті залізничника. Ромка? що саме був під вагоном? завмер. – Спокійно? дядьку! – підвів руку Букет. – Ми студенти інституту залізничного транспорту. В нас тут практика. Вас що не попередили? – Які студенти? Ану забирайтеся звідсіль? поки я міліцію не нагукав! – Та що ж це таке! – вибухнув Букет. – Ви зриваєте нам дипломне дослідження! – Він тицьнув під носа залізничникові секундомір. – Сам начальник станції дозволив! Вас повинні були попередити. Ні? я цього так не залишу. Ваша посада? прізвище? – Та ні? та нащо? я нічого? – відступив залізничник. – Раз уже сам начальник станції? Я думав – якісь шалапутники? Збоку, прикрашений розкішним бузковим синцем під оком, стояв Корозія, лускав насіння та частував вилузаними зернятами Блондина. Мишка сиділа в хлопчака на долоні й ритмічно ворушила вусиками: здавалося, то не живе мишеня? а якийсь іграшковий механізм на батарейці. – Бачте? – він гордовито продемонстрував Блондина залізничникові? – в нас навіть лабораторна миша є! Залізничник зачудовано стенув плечима й хутенько ретирувався. – Мабуть, я тебе, кролику, засмучу? але до нас наскочили родичі на півтора тижні. То поки ми зустрічатись не зможемо. – Чому? Я перемовлюсь з Галкою? Олег гидливо скривився. – Ці чужі барлоги? антисанітарія? Це не для мене. Ти ж знаєш? як мені в кайф, коли все чистенько? – Яка антисанітарія? В Галки все блищить! Або можна й у нас? вдень? як нікого немає. – Ні? кролику. Зрозумій? це не моє. Жахатися кожного шелесту? впрівати від страху? Наче той мужик з анекдоту. Та й ніколи мені зараз – робота. Доводиться багато мотатись – є вигідна партія ячменю… Словом, ти поки відпочинь. Коли будеш потрібна? – Он як! То це зараз я тобі не потрібна? – Ну? я не те хотів сказати? – Та ні? ти сказав саме те? що думав! Бо коли людину кохаєш? то можна знайти й час і місце для побачення? а коли людина тобі не потрібна? – Може нам іще? як твій татусь, – похапцем? у машині? Грязь? мухи? тіснота! Краще б він цього не казав. – Не чіпай? будь ласка? мого батька! Грязь. Ти просто зсунувся на грязі! Вона тобі скрізь ввижається! Боїшся доторкнутись до мене, поки не вимиєш у ванні? ніби я шалава? що перепустила щойно із десяток клієнтів! – Кролику! Ти просто не розбираєш! Моє прагнення чистоти? Я просто хочу? – Та заткнися? врешті решт! Він хоче! Тільки себе й чуєш. І не називай мене більше цим придуркуватим назвиськом! Теж мені? кролівник-любитель знайшовся! Іванка вийшла з авто і хряснула дверцятами. Напиндючений індик? що слухає й любить тільки себе! – кипіла дівчина? повертаючись раніше? аніж планувала, додому. – І що я в ньому найшла? Все знає й усе вміє! Оце слід робити так? а це так! Тьфу! А коли я не хочу робити так? Гроші? Обридли мені його гроші – несправжні вони якісь. Він і сам несправжній! Ромка таким не був. Ромка був простим? лагідним; з Ромкою було весело й прикольно. А цей?.. Ну так? він кохається краще за Ромку? але ж? Ромка просто недосвідчений? а хіба це вада? Цікаво: де? коли і з ким збагатився своїм неоціненним досвідом Олег? Ромка чистий? чистий навіть без отого дурнуватого відмивання у ванні! – Іванка зітхнула. – Прийшов би Ромка? Але назавтра вона знову побачила Олега. Олег привіз квіти? Олег вибачався? Олег присягався? спокушав? Врешті-решт, вони пішли до ювелірного відділу й Олег подарував їй золотого ланцюжка. Такого? як вона мріяла. Вони помирились. Колеса, рейки та шалені відчуття. Простуючи до умовленого місця? Ромка зустрів Корозію (синець у того вже стух, натомість на щоці маковіла свіжа подряпина) й далі вони пішли разом. – Спецодяг взяв? – діловито поцікавився рудий забіяка. – Взяв. – Боїшся? – Ні? – збрехав Ромка. – Триндиш. Перший раз усі бояться. Я б теж боявся. – А чому не спробуєш? – Северин не пускає. Каже, я неповнолітка. Досадно… – Чого ж тиняєшся з нами? – А цікаво! – Корозія цвіркнув крізь зуби. – Та й дах, як не як. Ти Вовку Шило знаєш? – Ні. – Він і раніш мене діставав. Козел – козлом, я з ним іще колись поквитаюсь. Якось він і ще четверо відморозків захомутали мене біля ставка й ну глумитись! Збиткувалися? як хотіли? а тоді Шило кинув ідею мене пофарбувати. Ну – волосся. Послали одного по фарбу? навіть грошей? гади? не пожаліли! За руки й за ноги мене держали? щоб не змився. Принесли краску? намочили мені голову в ставку? Я й плакав? і кусався? й страхав? а вони? козли? гиготять! – То може хай би вже фарбували? не був би рудий? – І ти туди? Хоча... я сперш сам таке скумекав – удавав, що опираюсь – аби вони не передумали. А як просік? що капосники зелену барву купили? Від неприємних спогадів Корозія розхвилювався й рясне ластовиння на його щоках і кирпатому носі зарябіло ще виразніше, а подряпина аж палала. – Словом? якби не нагодилися Северин з Букетом? та не відбили мене в Шила? – він знову сплюнув. – А ти кажеш? чого я за вами ходжу! – Так? – погодився Ромка, – тобі нелегко. А це від кого? Корозія обережно торкнувся роздряпини пальцем: – Були діла... – Він? – сказав Букет? котрий першим почув далекий хуткий постук товарняка. – Наш! – І усміхнувся посмішкою гурмана? який дочекався нарешті улюбленої страви. Вони зістрибнули з рампи? пролізли попід непорушними составами й наблизились до колії? на яку мав заходити потяг. Ромці здалося? що його шлунок стиснувся до розмірів курячого яйця? охолонувши при цьому до мінусової температури. Він нишком зиркав на обличчя товаришів: Северин видавався незворушним? голову тримав високо й лише неспокійні жовна видавали його хвилювання; Антон стояв? міцно стиснувши зуби? в його очах мерехтіли таємничі зелені блискітки; Букет покусував губу? але погляд його випромінював спокій з чималою дещицею виклику та нахабства. „Цікаво – подумав Ромка? – а який вираз обличчя в мене?” – Не дрейф, – плеснув його по плечу Букет. – Перший раз не страшно? от підеш вдруге! – „Заспокоїв!” Товарняк наближався? ? Вагони гуркотіли вже поряд. Рейки гнулись піл колесами. Вся колія видавалась нескінченно довгою? живою металевою гадючою двійнею. Северин тримав секундомір і шепотів щось? дивлячись то на стрілку? то на вагонні колеса. Ось він озирнувся на товаришів? хитнув головою та передав секундомір Ромці. Через гуркіт годі було щось почути? але з поруху його губів Ромка зрозумів: „Пішов!” Северин зосередився? ліг поруч з рейкою і? підвівши догори голову? подивився вперед. Трохи звівся, підібгавши ноги? руки підвів під тулуб. Ромка відчував? як його проймає легкий нервовий дрож. Всі завмерли... Щойно повз Северина важко прокотилась перша пара коліс чергового вагона? як він? наче стиснена пружина? вистрелив своїм тілом у бік потяга. І коли наступна колісна пара? вгинаючи рейку? прокотилась попри місце? де він щойно лежав? Северин був уже по інший бік рейки? під вагоном. Всі зітхнули з полегшенням. Северин обережно повернув голову до друзів і показав великого пальця. Колеса продовжували грюкати на з’єднаннях. Під потягом Северин підповз до протилежної рейки й таким самим вивіреним рухом перекинув тіло на інший бік колії. Там він рвучко схопився на коліна та відсалютував собі переможним жестом руки: „Йес!” Наступним рушив Антон. Його рухи були точними й раціональними? здавалося? хлопець виконує буденну роботу. Кидок? підготовка? знову кидок. За Антоном – Букет. Опинившись під потягом? він підбадьорливо помахав Ромці рукою: „Не дрейфи!” – Ромку? як новака, залишили наостанок, коли швидкість потяга? що заходив на станцію? знизиться до гранично безпечної. Пора! – сказав собі Ромка. – Що ж? молодче? покажи? на що здатний! Він зайняв стартову позицію? зручно вперся ногою в шпалу й підвів погляд. Прямо на нього? втискуючи рейки зі шпалами в ґрунт? одне за одним котилися масивні лискучі колеса. Саме так? – подумалось Ромці, – вони й чавучать – вперто й нещадно. Ну, чого вилежуєшся? Давай! Чи ти лежати прийшов? На тебе дивляться. – Хлопець ковтнув слину. – Не можеш? Уяви? що це війна й треба підвестися та кинутись в атаку. В атаку на твій страх. Ну, це ж як тоді, перед кабінетом стоматолога! І він метнувся через рейку? Нічого. Живий-здоровий. Тільки потяг котиться тепер не поряд? а над ним. Ромка повернув голову вбік і зустрівся поглядом з Корозією. Той стояв оддалік, тримав чистий одяг вітрогонів. Уже досить споночіло? та було видно? що парубійко хвилюється. „Все в нормі!” – махнув Ромка хлопцеві та поволі посунувся до другої рейки. Северин? Букет й Антон стояли по інший бік мовчки. Згрупувався. Ось могутнє? вкрите з боків масним шаром глею? колесо з загрозливим шелестом прокотилось мимо і одразу – пружний кидок – вже подалі від рейки, в обійми друзів. Так? тепер він справді відчував їх друзями. По той бік колії захоплено підскакував Корозія. Вийшло! – Ну що? – трусонув його за плечі Букет? – як враження? А Ромка й не втямив одразу? що ж змінилося. На перший погляд – ніби нічого. Просто опинився по інший бік колії та замурзався? ото й усе. Але ні! Відчував? що стоїть не просто по інший бік колії? а ніби по інший бік самого себе. Він сам став іншим. Колишній боязкий? меланхолійний? закомплексований Ромка – там? а тут – рішучий? впевнений у собі – майже всесильний! От як воно, виявляється, просто! Слід було лише пірнути під вагонами! Вдячними очима Ромка дивився на товаришів. Вони? певно? відчували щось подібне. Всі були збуджені? кожен прагнув щось сказати? вихлюпнути надмір емоцій назовні. Мовчазний Антон гарячково розказував щось Северинові. Тільки Букет якось на диво швидко зів’яв, опустив плечі: – Ех, пацани, – промовив зажурено. А тоді махнув рукою, – до кого б його сьогодні гайнути? А? піду до Вітки! Ромко? то така тьолка – Афродіта, богиня! Дми й ти до своєї. Давай? вище кирпу! Тим часом повз них повільно прокотився останній вагон потяга. Підбіг Корозія та хвацько привітав кожного з перемогою? ляснувши долонею в долоню. Він виглядав таким само збудженим? як і решта: – Це що? я б теж зміг! Якби мені дозволили? – Я ось тобі дозволю! – посварився пальцем Северин. Ромка повертався додому втомлений і розбурханий водночас. Він уже знав? що робитиме завтра – піде до Іванки. І навіть знав? що їй скаже? Деякі наслідки походів на базар і пірнання під вагонами. У вихідний Ірина вибралась на базар. Чоловіка в такий день і до обіду з-під ковдри не витягнеш? Іванка, та навпаки? чкурнула кудись з самого досвітку. А торби з продуктами кому тягати? Їй? Ірині! Роздратування накочувалось хвилями. Підійшла з добре вже натовареними пакунками до ятки? де купувала зазвичай масло. Стояла? дивилася в широку спину покупця? що розмовляв з господарем ятки. Важкий пакунок відтягував руку? а високий плечистий чоловік з кучмою сивіючого волосся на голові, відходити не збирався. Ірина дратувалася все більше? врешті не витримала: – Чоловіче? – легенько штовхнула незнайомця пакунком? – ви ж не сам на базарі! Той озирнувся. Років під п’ятдесят. Мужнє? красиве обличчя. Легка іронічна посмішка. – О? перепрошую! І лише почувши голос? упізнала. Боже? це ж він... Її давнє дівоче кохання? її невимовний біль? її загублена, але не забута мрія! Отетеріла? мало пакунки з рук не впустила. – Гришо? – Ми знайомі? – пролунав той-таки іронічний голос і запитально злетіла вгору брова. – Як же! Я Ірина? Ірка! Пам’ятає? те? – Ірка? Ірка. Щось не згадаю... Господи? та Ірка ж! Так-так! Скільки літ! – погляд зробився зацікавленим? – А ти нічого, збереглась! І від такого? не надто вишуканого? компліменту розгубилася? зашарілась? як старшокласниця. – А ви… а ти? яким побитом до нас? – Знаєш що? – торкнувся рукою до її оголеного ліктя? – А чи не відзначити нам нашу здибанку, як належиться давнім друзям? Дозволь? – підхопив пакунки? – поможу! Гриша запросив її до кафе. Сиділи за столиком? нахилившись одне до одного й розмовляли про життя. Він пригощав вином? у неї злегка шелестіло в голові? від питва? а більше від близькості його. Відчувала себе затишно? вспокоєно та розказувала йому все так? наче то перед нею сидів рідний батько? який усе зрозуміє, втішить і розрадить. Розповідала про Валентина? про своє занапащене життя? про дорослу доньку? яка не звіряє більше мамі своїх таємниць; скаржилась на долю і на скороминущість жіночих літ. Гриша слухав уважно? співчував? хитав головою? підливав у склянку. Розказував про себе: – Де мене тільки? Іринко, не валандало! І телевізори кольорові на Польщу тягав? і дрантя турецьке в Одесу поромами доставляв? і фури? сигаретами забиті? з Молдавії приганяв – усе було! І цех був у мене? Іринко? макаронний? і меблевий цех був? ба навіть пельменний! – А зараз? – Зараз маю бізнес у Чехії – готель! Сюди в справах приїхав. Ненадовго. – Власний готель? – Ну! Хіба сумнівалась коли в моїх здібностях? – Що ти! – А пам’ятаєш? яким я був замолоду..? Мить повагалась і? опустивши очі, спитала: – Сім’я?.. – Сам? Іринко? сам. З моїм трибом життя заводити родину? Невсидливий я. Нудно мені на місці. Наче й літа вже? а все ніяк не вгамуюсь. А скажи? – Гриша підняв палець та націлив його у співрозмовницю? – хіба ми в цьому з тобою не схожі? Згадай? Вертали в спогадах молоді роки? спільних знайомих. Ладна була просидіти з ним увесь день? але Гриша квапився по справах. Він підвіз її до будинку розкішною чорною іномаркою. Цьомнув на прощання в щічку. Дивилась на нього відданими закоханими очима? які? здавалось? волали: „Не залишай мене? не залишай!” Певно, зглянувшись на той благальний погляд? взяв номер її телефону. Хоч вона? звісно? була переконана? що причина інша? Ромка поклав собі хай там що? а змусити Іванку його вислухати. Навіть, якщо доведеться висадити двері квартири! Він не збирався вмовляти дівчину покинути свого нового бойфренда та повернутись до Ромки. Не планував розказувати? як йому без неї кепсько? як порожньо й незатишно. Не намірявся говорити? як мало не щодня? куди б не йшов? намагається пройти повз пам’ятний бузковий кущ за парканом? той, що був свідком найщасливіших миттєвостей Ромчиного життя, а нині відцвів? як і її до нього симпатія? хоча хлопець сподівався? що відцвіла вона таки не назавжди. Він просто хотів зробити Іванці пропозицію. Незвичну й цікаву. Наприклад? запросити на спектакль? ні? скоріше на кориду? де відважний матадор присвячує свою перемогу коханій. Певна річ? якщо відбудеться перемога? Двері висаджувати не довелось. Їх відчинила сама Іванка? озирнувши Ромку неуважним, сонливим поглядом. – А? це ти, Ромцю? – промовила втомлено. – Просила ж не приходити. – Я ненадовго. Хочеш побачити щось цікаве? – Що саме? – Завтра? о пів на десяту вечора приїжджай із дружком на той бік станції? до рампи. Він мусить знати? де це. Приїжджай? буде класно? не пошкодуєш! – І що ж воно буде за диво? – Приїжджай? буде дуже цікаво. І він хай приїде. Хай не боїться – ніхто його не зачепить. Скажи? що прийдеш? бо нам треба підготуватись. Дівчина знизала плечима. – А все ж таки? що там буде? – Це сюрприз! Пообіцяй, що приїдеш! Я ж нічого більше не прошу? тільки щоб ви приїхали! Обіцяєш? – Ну добре? – вона посміхнулась? як всміхаються? аби відчепитись від напосідливого прохача. – Прикотимо. – О пів на десяту! До завтра! – І все ж..? – гукнула Іванка? коли він уже збігав східцями. – Побачиш? як заради коханої людина кидається під поїзд! – вигукнув Ромка та докинув? згадавши Антона. – В принципі! Гриша зателефонував наступного дня. Ірина підняла слухавку? зраділа? зашарілась. В кімнаті сидів Валентин? але що їй до Валентина, коли дзвонив ВІН! – Доброго дня? Іринко! Чи не могли б ми зустрітися? – Так... чого ж, я буду рада! Валентин лише здивовано звів брови. Авто чекало неподалік. – Даруй? мусив би кудись запросити? та ніколи – цейтнот. А до тебе? Іринко? маю розмову. І розмову важливу. – Слухаю? – промовила дещо спантеличено. – Ти? як я розмислив? скажімо, м-м-м... не зовсім задоволена своїм теперішнім буттям. А що, коли отак: взять і відрізать! І почати нове життя! На новому місці? з нуля! – Не розберу... – Я тобі казав? що маю в Празі готель. Власне, я його лиш нещодавно придбав. Власне? процес оформлення ще триває. Навколо всі чужі. Конкуренти? рекетири... І жодної надійної людини поруч. Жодної! Ні на кого покластись? тямкуєш? Навколо самі заздрісники? шахраї та пролази! А мені так потрібна надійна людина. Своя? аби я міг довіритись їй стовідсотково! І я подумав? ти ж бухгалтер. Якби погодилась мені допомогти. Чеську вивчиш – то дрібня. В них? правда? документація? не така? як тут? але ти б швидко розібралась. Та ми б з тобою гори зрушили вдвох! Таких висот би досягли! Подумай! Ірина була приголомшена. Чого завгодно вона чекала від Гриші? тільки не такої пропозиції. – Але ж… Отак раптово? Робота? сім’я? Іванка… Все кинути? – Подумай? Іринко! Перед тобою світ відкривається. Ну хіба це не шанс? Донька? Заробиш грошей і влаштуємо дівчину до кращого університету Європи! Висмикнеш її з цього вбогого хутора? покажеш Прагу? Париж? Амстердам! Та вона сама вклонятиметься потім за твій вибір! А чоловік? – Гриша делікатно помовчав. – Ну? це вже на твій розсуд... – Навіть не знаю. Все це так галопом? – Розумію? розумію. Не квапся? помисли? зваж. Але мисли? Іринко? швидше – скоро маю їхати. – Я подумаю. – Чудово! Іншого я від тебе й не чекав. Закордонного паспорта маєш? – Маю. Обіцяла подумати. Але що там думати? коли вона буде з ним! Він і вона. Боже? та задля цього Ірина не те що в Чехію – на Чукотку б піхом почумакувала? нехай би там навіть чекав на неї не готель? а холодний барак і полумисок табірної баланди! Знов колеса, рейки... й потиск долоні. Десь далеко за мостом? на якому Ромка вперше побачив вітрогонів? сідало сонце. Вони знову були тут. Стояли на рампі й чекали. Букет забавляв Корозію студентськими анекдотами? той? у свою чергу? грався з Блондином? Антон? думав про щось своє? дивлячись удалечінь? і сонце висвічувалося в його зелених очах злоповісним багрянцем. Северин з Ромкою балакали між собою. – От ніколи не гадав? – казав Северин? – що наші відчайдушні й ідіотські по суті витівки можуть впливати на такі тонкі матерії? як дружбу між людьми? почуття між чоловіком і жінкою. Дивно влаштований світ: щоб довести щось людині? здавалося б: сідай і доводь. Словами! Так ні? треба кидатись під поїзд! Чи – з мосту в воду? чи – з зашморгом на шиї? – Е? е! – урвав плин його думок Ромка. – Про який це ти зашморг? – Та це я так? узагальнюю. Суть єдина: зовнішні прояви? ефектність? антураж. Це я не про тебе? це я взагалі. Хоча про тебе також? і про всіх нас також. Щоразу? кидаючись під поїзд? чи переходячи поручнями через міст? кожен з нас щось доводить. Собі? комусь. Дівчині? другові? ворогові? Так простіше? легше? наочніше. Аніж доводити словами. Словам не вірять. Давно вже ніхто не вірить словам. То в що ж вірити? У вчинки! Вчинок – ось єдина твердь в океані абстрактних понять: абстрактних подвигів? абстрактного героїзму? абстрактного кохання. Полюбив – доведи вчинком! Привези для коханої десять КамАЗів польових волошок? або піди та вбий того? хто не поступився їй місцем в автобусі!.. Так? вчинки теж бувають різними. – Годі філософствувати? – Букет облишив Корозію та підійшов до Ромки й Северина. – Розбігаймося? кіна не буде! Вони забоялись! Стрілки годинника наближались до десятої. І саме цієї хвилі з-за далекого закруту з’явилась зелена автівка. – Їдуть! – вигукнув Корозія. Подряпина на його щоці зблякла, зате на підборідді свіжо буряковіло чималеньке садно. Поки іномарка під’їжджала? Ромка встиг перевдягтися. Тим часом Олег хвацько викотив авто на рампу й загальмував у кількох кроках від хлопців. Побачивши ватагу з чотирьох дорослих молодиків? вилазити не поспішав. Сидів нашорошено? зиркаючи з-під лоба на вітрогонів. Натомість Іванка легковажно вистрибнула з автомобіля та зацікавлено розглядала незнайому компанію. – Ну? то чим мене хотіли здивувати? – Ходімо! – сказав Северин. – Швидко – ви спізнились. Скоро вже геть споночіє. Вилазь? ходімо! – махнув Олегові. Той, схоже? вагався. – Не бійся? – взявся заспокоїти його Корозія. – Тебе ніхто не вдарить! Цього Олег? звісно? витримати не міг. Вийшов з авто? зліпив глузливу посмішечку: – А я нікого й не боюсь. Нікого мені тут боятися! Зіскочили з рампи на колії? пролізли попід кількома вагонами (Олег тихо кляв усе на світі? страшенно боячись замаститися) й зупинились перед ешелоном? що саме заходив на станцію. Злегка погойдувались вагони? на з’єднаннях рейок втомлено постукували колеса. Ромка підступив ближче до Олега та, злегка затинаючись від хвилювання, але голосно? щоб усі почули, промовив: – Ось ця дівчина? – кивнув у бік Іванки? – заради неї я готовий на все! Іванко! В моїй кишені всього дві гривні. Я не маю крутої тачки й не можу повести тебе в кабак. Але я маю дещо інше! Те? чого не має він, і що не купиш за бакси. Наприклад? заради тебе я можу кинутись під поїзд. Хочеш? щоб я це зробив? – Хочу! – В Іванчиних очах спалахнули пожадливі бісики. Таким вона Ромку ще не бачила. Агресивний? зухвалий? Ромка зиркнув на Северина? той кивнув головою: „Нормально. Швидкість підходяща.” Зайняв висхідну позицію вздовж рейки? зручно вперся ногою в шпалу? підвів голову. Знов нещадною тисячотонною масою на нього накочувались колеса. На мить забув про все: про Іванку? товаришів? Олега. Залишились тільки він і колеса? Згрупувався? дочекався зручної миті і вправним, знайомим вже, рухом спрямував тіло через рейку. Хтось голосно скрикнув (Іванка!). Не барився? одним порухом переповз до протилежної рейки? зосередився й? ось він уже на іншому боці. З самого початку вирішив пройти випробування до кінця? тому за кілька секунд знову перелетів через рейку й опинився під вагонами. Останній кидок – і він уже біля ніг глядачів. Вітрогони зааплодували. Підвівся збуджений? захеканий? заряджений адреналіном. Скинув курточку спецівки, простягнув Олегові: – А тепер ти! – Що? – На? зроби. Я ж зміг і ти зможеш! – Він вже не затинався, говорив твердо, нахабно. – Я що? ненормальний? – На? зроби. Будь мужчиною. Покажи дівчині? на що здатний! – Ну, знаєте? – Олег нервово тер руки? мерзлякувато щулився. – Я в самогубці не наймався. Виставу закінчено? Ходімо Іванко. Ходімо ж! А та їла Ромку очима. Це ж він? меланхолійний сором’язливий Ромка, ризикував життям заради неї! Це ж відбувалося насправді? не фокус? не вигадка! Ромка! Який він сміливий, відчайдушний та як він її кохає! Хіба Олег на таке спроможний? Ні, навіть за всі свої бабки Олег ТАКОГО не купить! – Іванко! – знов гукнув її Олег. – Ну що ти стоїш як загіпнотизована! Ходімо. Більше нічого не буде! – Спасибі! – вона простягнула Ромці долоню. – О Боже! – вибухнув коротун. – Ти б його ще розцілувала! Компанія психів! Бригада самогубців! Чекай? зараз вони ще голови на рейки повкладають! Цирк! Браво! Я аплодую! Перепрошую? може ця вистава платна? Скільки я винен за квитки? Та ходімо ж! – він взяв Іванку за руку. – Чи ти хочеш остатися з самовбивцями? Бо я їду! Вона якось нерішуче? невільно? пішла за Олегом. Озирнулась: – Бувай? Ромцю… Останній вагон товарняка? легенько похитуючись? прокотився повз вітрогонів і зупинився за кількадесят метрів від них? грюкнувши наостанок зчепом. Вони стояли та мовчки дивились? як Іванка з Олегом ідуть, віддаляючись, попід ешелоном? що стояв на сусідній колії. Олег все ще тримав дівчину за руку. Вона пішла з ним? але саме вітрогони? і Ромка найперше? почувалися переможцями. – А ми ж іще не показали їй Блондина! – нагадав про себе Корозія. Суцільні прикрощі та бажання курити. Іванка поверталася з побачення. Хоча? яке то було побачення! Посиділи в машині? потеревенили? старанно обминаючи пригоду на коліях. Потім Олег заходився раптом читати лекцію про шкідливість паління. Чомусь забаглося йому, щоб вона не курила. Бубонів про кров? про легені? про нікотин? про вплив куріння на майбутній плід? – Який іще плід? – Ну? ти ж збираєшся стати коли-небудь матір’ю. Розумієш? нікотин? – Та знаю? знаю: вбиває коня? експериментально доведено! Але чомусь ніхто не говорить про стан того коня перед експериментом. Може то була ветха вироблена шкапа? от вона й скопитнулась від першої ж затяжки! Олег жартів не розумів. Зараз? ідучи додому? Іванка раптом виразно усвідомила що жодного разу не бачила? як він сміється? не чула? як жартує. Завжди серйозний? раціональний. Впевнений у собі? тобто самовпевнений. „Наполеончик!” – знайшла влучне визначення. Та й він не завжди буває впевненим. Там? на коліях? Олег впевненим не виглядав. Був розгубленим? стривоженим. Не міг знайти правильного тону? вірної лінії поведінки. Упевненим там виглядав Ромка. І відчайдушним. То чому ж вона досі з Олегом? Хіба дійсно через гаманець? То хто вона тоді така? Ясно хто. Він же сам казав: „Коли будеш потрібна?” Він викликає її тільки тоді? коли вона потрібна. Як дівчинку за викликом? Вдома нікого не було. Татусь певно знову на якійсь робочій нараді? або на іншій „нараді” – в посадці? з Ларискою. А мама? Мусила б уже прийти. Ні? на кухні нікого й одягу її нема на вішалці в передпокої. А це що? Відчинені двері шафи? висунені шухляди. Злодій? Вбігла до своєї кімнати? На столику? на найпомітнішому місці? списаний листок паперу? почерк матері? „Іванко? донечко! Дуже жалко? що ми не побачились? та літак не чекає. Прочитай і зрозумій мене вірно. Я від’їжджаю за кордон? терміново. Мені запропонували дуже хорошу й високооплачувану роботу за спеціальністю. Донечко! Ти вже доросла, все розумієш. Ти бачила? що в мене з твоїм батьком не лишилось нічого спільного. Ми різні люди й разом жити не можемо. Я зустріла іншого чоловіка. Можливо, скоро матимеш нову родину. Я облаштуюсь та заберу тебе до себе. Житимеш в Європі? вчитимешся в найпрестижніших закладах? побачиш світ! Будь ласка? дочекайся мене та пам’ятай? що я тебе люблю. Адреси не залишаю? бо ще не знаю її сама. Цілую. Твоя мама.” Сиділа сторопіла? вп’явшись скляним поглядом у стіну. Раптом? ніби щось згадавши? кинулась до батьків у спальню. Так і є – на ліжку складений удвоє папірець. Розгорнула й прочитала без жодних докорів сумління: „Валентине. Я тебе залишаю. Ти сам розумієш? що так буде краще для нас обох. Не ображайся й прости? так само? як я не ображаюсь та прощаю тобі все. За Іванку не турбуйся – я про неї подбаю. На майно не претендую. Ірина.” Іванка кинула папірець на ліжко? пішла в свою кімнату? дістала зі сховки сигарету? закурила. Її пройняло жалюче відчуття незатишності й безпритульності. Викинули! Як непотріб? як баласт? як викидають цуценя? відвізши його подалі та витрусивши з мішка на узбіччя. Щоб не гидило й не просило їсти. Татусь викинув уже давно? промінявши родину на любаску? а тепер ось і мама. Батько в один бік, а та в інший. Повіялась за якимись штаньми? втекла похапцем? щоб уникнути важких і неприємних з’ясувань. В Європу Іванка не повірила. То все слова? блуд? словоблуддя! Казочка? аби гіркоту підсолодити. Яка Європа? Хтось понавішував її матусі локшини на вуха? та й купилась. А може просто написала? аби задурити донечці голову. Огидне і паскудне життя. Таким огидним воно буває лише для беззахисного собачати на узбіччі? та для неї. Допалила одну цигарку й дістала іншу? останню. „Я нікому не потрібна. Ні батькові? ні матері? ні Олегу. Навколо лише словоблуддя! Лише брехня й нічого справжнього! Мерзенне існування. Хіба що?” Залишила квартиру та вийшла надвір. Недопалка стрелила в урну біля дверей під’їзду? Дзеленькнув дзвоник і Ромка пішов відчиняти. На порозі стояла Іванка. Аж подих перехопило від несподіванки. – Привіт! – Привіт? – ледве видихнув. – Дай закурити! Мова тіней і відтінків та прогулянка Володимирською гіркою. Дівчинка малювала. Малювала „простим” олівцем. В неї скінчились фарби? а ще раніше фломастери й мама? щоб зарадити якось біді? котра невідворотно насувалась на оновлені нещодавно шпалери? вимиті двері й кахлі? терміново купила їй цілий пенал „простих” олівців і пачку сіренького дешевого паперу. В мами не було грошей. „Твоє малювання обходиться мені надто дорого! – вичитувала вона дівчинці. – Я кручусь? як можу? заробляю додатково? а в яку прірву все летить, і сама не знаю! А тобі – то пензлі? то фарби? то біс його знає що! А всі хороші дядечки тільки обіцяють допомогти талановитій дитині? та жоден ще й пальцем не поворухнув!” Малювання простим олівцем мало свої переваги. Позбавлений офарблення чорно-білий малюнок вимагав інших засобів вираження й дівчинка відкривала для себе мову тіней? відтінків і напівтонів. Те? на що в кольоровому малюнку легко було спрямувати увагу яскравою плямою? тепер доводилось увиразнювати лінією? штрихом? стрімким контрастом? або навпаки? теплим переходом від чорного до білого. Щодня дівчинка захоплено відкривала щось досі незнане і щодня? повертаючись з роботи? мама з острахом відзначала? як тане в невеличкому стосику чистий папір і? наче свічки? тануть один за одним такі тверді й довговічні (на вигляд) олівці. Приходила тьотя Надя і приносила обнадійливі новини про майбутню виставку в Києві. „Твоя участь майже вирішена!” – куйовдила русяву дитячу голівку, та вдвох з мамою вони уважно переглядали нові малюнки. А ще тьотя Надя розповідала дівчинці про художників, про їхні робітні? мольберти? фарби в тюбиках? про палітри? пензлі з шерсті полярних песців? Дівчинка слухала? широко розплющивши очі. О, якими вбогими здавались їй тоді її канцтоварівські акварелі й фломастери! „Нічого? – заспокоювала тьотя Надя? – твори! Малюй і матимеш усе. Ось виростеш?” – Виростеш… Коли ще вона виросте! А малювати по-справжньому хочеться вже зараз! Дівчинка зітхнула? підстругала олівець та поклала перед собою чистий аркуш паперу. Сьогодні вже кілька разів починала вона малювати водоспад? поки що не виходило? але вона наполегливо починала знову? Жінка отримала запрошення на виставку. Забарич? відомий львівський маляр? сам прийшов до неї додому? розпитав про життя? про потреби? вручив запрошення. – Влаштовується виставка талановитих дітей-художників і Софійчині роботи були б вельми доречними. Виставка називається „Дебют”? тож було б непогано? якби ви надали щось нове. – Нове? – перепитала. – Таке? що досі не виставлялось. Певно маєте такі її роботи? – Так? – вона кивнула головою. – Дякую за запрошення. Я надам роботи. І вона не лише надала Софійчині роботи? а й поїхала на виставку сама. Її впізнавали? їй висловлювали співчуття? в її присутності притишували голоси. Її запевняли? що Софійка назавжди лишиться „з нами”. У своїх працях. Ніби вона сама цього не знала. От тільки, що вона повезе на виставку наступного разу? коли знову проситимуть нові роботи? Походжала залами строга? холодна? споглядала богемний розрух байдужими очима людини? котра пройшла крізь все. Простенькі дитячі картинки інших учасників не вражали. Квіточки? сонечко? Ніхто й близько не наближається до генія її Софійки. От хіба що? Біля цих експонатів топталось декілька поважних бороданів? якщо вже не митці? то мистецтвознавці напевно. – Зверніть увагу на манеру? – просторікував низенький розкошланий бородань? – Це повна відсутність будь-якої школи. Навіть? перепрошую? початкової! І водночас він? цей почерк? сам є школою! Це своє? цілком закінчене, сприйняття світу. От подивіться? прошу? сюди. Що ми бачимо? На перший погляд це звичайнісінький коник-стрибунець? не зантропозований персонаж мультика? а справжнісінький коник? готова ілюстрація для підручника біології! І водночас? ну який же це коник? Подивіться! – Бородані зосереджено понахиляли голови вперед. – Та це ж показовий хлоп’як-розбіяка? он у нього, здається? навіть зуба переднього немає! Бачте? – Бородані закивали. – Таке враження? що зараз він задерикувато до нас підморгне! А тепер скажіть: ви бачили де-небудь таке? Вона уважніше придивилась до робіт невідомого вундеркінда. Так, це безперечний талант. Хоча надто все якось наївно, спримітизовано. А оці навкісні штрихи, що проглядаються ледь не в кожному малюнку… Ніби дивишся на зображення крізь легенький, сліпий, літній дощик. Таке було й у Софійчиних ранніх роботах. Прочитала табличку під малюнками. Всього п’ять років? Якщо так піде далі… Вона вийшла з „Українського дому” та довго походжала Володимирською гіркою сувора, зосереджена, заглиблена в себе. Присіла на лаву, дивилася непорушним поглядом на далеке лівобережжя й нічого не бачила. Потім упевненим кроком повернулась на виставку й без надмірних труднощів дістала в оргкомітеті адресу п’ятирічної художниці… Частина друга Ірина Вацлавська площа, ляпас і закордонна горілка. Ірина прокинулася пізно. Довго ніжилась в ліжку, розтягуючи білохмарний млосний стан пробудження, згадуючи напівзотлілі нічні видива, – квапитись було нікуди. Та врешті підвелась, накинула теплий, лагідний, як пух, халатик і підійшла до вікна. За два кроки від підвіконня заплющила очі й відкрила їх, коли простягнута вперед рука торкнулась шибки. Ні! Це не сон – це правда! Особливою вишуканістю пейзаж за вікном не вражав. Дво-триповерхові будинки майже по дахи притаєні в зелень дерев, добрий шмат видноколу займає брудно-червона стіна якоїсь фабрики, й тільки ген-ген, ліворуч за деревами, можна розгледіти край славнозвісної Вацлавської площі. Та відсутність мальовничого краєвиду настрою Ірині не псує. Ще б пак! Цей недолік єдиний. Усе решта – казка! Казка тридцятишестирічної попелюшки яку знайшов нарешті прекрасний принц і одягнув на ногу кришталевого черевичка. Ось воно, нове життя! Закордон! Прага! Європа! Чисті, наче вимиті пральним порошком, вулиці. Яскраво-смарагдові, акуратно підстрижені газони, усміхнені пражани: „Прошу, пані! Чого пані бажає?” Господи! Невже дійсно позаду залишилась совкова злиденність, совковий бруд, совкове хамство, несмак і вульгарність?! Сьогодні вдесяте прокидається вона в цьому, не розкішному, але цілком придатному для життя готельному номері та вдесяте не йме віри, що це правда, що це з нею, що вона вже й не Ірина навіть, а пані Ірена! („Ваша кава, пані Ірено!”) Заплющує очі, розплющує й знов бачить ліворуч, за деревами, вдалині, знайомий кут Вацлавської… Прага! Грег (бо й Гриші в закордонні нема) показав їй уже Празький град, пам’ятники, собори, Влтаву, храм святого Мікулаша і Мостецькі вежі… І отут вона житиме! Та не якоюсь там служебкою, а власницею (принаймні – хазяйкою) готелю! Його, Грега, готелю. Адже вона – з ним. Це встановилось якось само собою. Розкішна зустріч, готельний ресторан, співробітники… „Дозвольте відрекомендувати: пані Ірена. А це пан Ярош, пан Каміл, пан Навратіл…” – „… Маю честь… моє захоплення… о, пані Ірено!” Вони розмовляли між собою якоюсь дивною мішаниною російських, українських та чеських слів і вона практично все розуміла. Екскурсія готелем. Знадвору вишукане бароко, а всередині найсучасніше обладнання: безшумні ліфти, кондиціонери, автоматичні двері. Вся обстановка витримана в насичених бордових тонах призахідного сонця – килими й панелі в коридорах, портьєри в номерах, скрізь бачиться рука досвідченого дизайнера. „Цей номер наш (наш!). Це твоя покоївка, Блажена.” – „Прошу, пані. О котрій вас розбудити? Яку пані п’є каву, з вершками, чи з молоком?” І поблажливий голос Грега: „Даватимеш їй іноді чайові.” Вони лягають в постіль. Наче не вперше, наче провікували спільно довгі подружні літа. Він поводиться вільно, невимушено, й вона віддається його владі, а як же? Вона щаслива… „Коли я почну працювати?” – Він сміється: „Облиш свій совдепівський ентузіазм, ти в Європі! Жінки тут взагалі не працюють. Поки вчи он з Блаженою мову, а більше відпочивай і насолоджуйся життям. Коли знадобиться твоя допомога – скажу.” Постояла біля вікна, потягнулась, мов доглянута, задоволена життям кішка, й пішла до ванної. Невагомий халатик слухняно спурхнув на підлогу, підкорившись легенькому поруху плеча, і двері ванної відчинила вже гола... Причепурившись, спустилася в ресторан, де в неї свій столик і свій офіціант – Бразділ. Кнедликів вона вже наїлась, закортіло щось з італійської кухні. Легенько поснідавши, піднялась в номер – сьогодні Грег просив її залишитись вдома… Він з’явився аж по обіді. Заклопотаний вираз обличчя... – Щось трапилось, любчику? – пригорнулась. – З чого ти взяла? – Бо видно. Якісь неприємності? – Та не те щоб, але... Власне, нічого надзвичайного. Просто… я тобі не все сказав. Готель не зовсім мій, тобто… не лише мій. Я співвласник, з Ярошем. Та є шанс залишитись одноосібним. Майже вмолотив його передати контрольний пакет мені, але... старий гульвіса затявся… хоче, ну… Власне, це Європа, тут вільні люди й на таке дивляться інакше… – Не второпаю! То що він хоче? – Іринко, золотко, – Грег взяв її долоню, легенько стис пальці, але погляду чомусь не підвів. – Якщо я дуже-дуже тебе про щось попрошу, обіцяй, що зробиш? – Ну... це якось пов’язано з Ярошем? – Так. Він хоче... – Та що ж? – Тебе! – Що? – пам’ять послужливо вималювала дорідну Ярошеву статуру, з відвислим черевом і такими ж, у рясному ліловому рябовинні, щоками. – Всього раз! Ну от взяв собі в довбеху, що я вдію? Але після цього готель стане нашим. Справді! Метикуєш? – І ти йому що, пообіцяв? – Звісно ні, золотко. За кого ти мене маєш? Гнівався, мало в рило кнурові не заїхав, а він своєї! Іриночко, а може, ну… задля справи… Ніхто не знатиме. – Як ти можеш? Та я знатиму. Я! І ти знатимеш! – Іриночко! Ну так вирішуються діла. Бізнес, і не я це вигадав! Вважай, що ти просто виконаєш роботу! Мушу тобі сказати, що мій фінансовий стан не найкращий, і цей пакет мене б дуже виручив. Зрештою, – його погляд блукав підлогою, наче вишукував по кутках кімнати тарганів, – твоя віза й… твоє перебування в готелі… ти зрозумій мене правильно… тут капіталізм… – А як же почуття, а нормальні людські стосунки!? Чи в Європі їх уже відмінили? – А справа! – вибухнув зненацька Грег. – А гроші, а комфорт, а кусень хліба! За все вимагають чортових баксів!.. Ну, золотко, заради мене, ну... Він її вбивав. Нищив. Прямо зараз. Отут. Розмахнулась і вкарбувала тремтячу долоню в його холодну, жорстку, як дошка щоку... Грег замовк. Вона лежала на кріслах. Іти до нього в ліжко відмовилась навідріз. – В мене закінчується віза… – На біса тобі віза? В тебе її хтось вимагає? – Скоро я не зможу вийти на вулицю. – А нафіга виходити? В тебе все є. – Я що, полонянка? – О, Господи! Іриночко, в мене неприємності, а тут ще й ти… додаєш... Зажди трохи, я все розгребу. – І що за неприємності? Чому ти від мене криєшся? – Не гони. Встигнеш ще. Хоча, якщо така допитлива... Розумієш, готель – лише надводна частина айсберга. Легальний, так би мовити, дах бізнесу. А під водою... – Грег стишив голос. – Існує налагоджений канал перекидання на захід контрабандних партій спирту. Мова про тисячі тон! Вловлюєш? Оце наша основна харчівня. Я в Україні працюю з постачальниками, канали пробиваю, а він в Європі – збуває. Ірино, тут крутяться шалені суми й ми з тобою... можемо з часом прокинутись реальними мільйонерами! – Боже, – прошепотіла Ірина, – куди я втрапила! Це ж кримінал, це незаконно! А раптом... – Та не колотись! Нема ніякого злочину, тут тобі правова держава! Просто уникаємо митних зборів, обминаємо деякі податки. Все чисто й порядно, всі так роблять. Ех, мені б ще скинути з хвоста того жирного котяру й тоді... Готельний бармен пригощав її плзеньським. Безкоштовно, за рахунок закладу. – У вас є українське пиво? – Нема. – А горілка? – М-м... немає, пані. – Ну дайте тоді, яка є... „Океан Ельзи”, щедрий колекціонер та захмарні мрії. Вони увійшли до бару й повсідались за крайнім столиком біля дверей. Тільки Букет одразу пішов до шинкваса, де хазяйнувала гарненька дівчина в симпатичній зграбній уніформі: – Лялечко! Нам, будь-ласка, чотири пива, „пепсі” й пакетик чипсів. І зніми, прошу, оті матюги та постав поки що оце, – він простягнув дівчині касету. Російський шансон захлинувся, а натомість зазвучав „Океан Ельзи”. Четверо юнаків сиділи за столом і повагом сьорбали „Чернігівське”, а рудоволосий парубчак сьорбав „пепсі-колу” й годував чіпсами мишку. Блондин хрумав, кумедно притримуючи платівку чіпсів рожевими лапками. – Ну, – порушив мовчанку Северин. – Які будуть ідеї? – Є думка розширити склад групи, – промовив Ромка. – Відхилено, – виніс вирок верховода. – Чому? – За статевою ознакою. Ми про це вже базарили. Тема закрита. Іванка посередництвом Ромки наполегливо просилась до команди, але Северин, та й Букет з Антоном, були проти. „Бабам серед вітрогонів не місце!” – Хто ще? – Труба, – меланхолійно проказав Антон, і всі звернули погляди до нього. – Кому труба? – звів брови Северин. – Не кому, а яка. Цукрозаводська. Стоїть собі така свіженька, приваблива, пофарбована, в принципі, майже як дівчина! Так і проситься: здолай мене! – Заманливо, – промовив Букет. Йому сподобалось порівняння з дівчиною. – Інтересно, – сказав Ромка. – І щоб хоч цього разу взяли з собою Блондина, – вставив Корозія, на його шиї буряковіла свіжа дряпина, – коли вже мені не дозволяєте! – Буде непросто, – продовжив „дебати” Северин. – Потрібне спорядження, а спорядження коштує грошей. – Помізкуємо, – оптимістично почав Букет. – Щоправда, я ниньки в фінансовому плані нуль – не розраховуйте – вдома повний амбець. Траур! – А що таке? – спитав Ромка. – А! – махнув рукою Букет, – анекдот! – Ну розказуй вже, розказуй! – поквапив його Северин. – Позавчора їхав мій старий у Зеленьки, до баби, та й заглух в нашої „копійки” мотор на трасі – щось там з карбюратором. Ну, дістав старий інструменти, а на крило, щоб не замастити, кинув ряднину, він скрізь її з собою возить, підстелити за потреби, чи що – брухта часто ламається. А та ганчірка була колись килимком настінним і видніються ще трохи на ній залишки якогось витвору. Ну от, порпається батя в карбюраторі, коли це стає біля нього крута, аж перекручена, тачка, й вискакує з неї інтелігентний такий, при галстуку, при костюмчику, чувачок. Добридень – добридень. Показує чувачок на солідного чоловіка в іномарці, такий собі респект – сивина благородна на скронях і триндить, що то, мов, іноземний збирач, який їздить по Україні та вишукує різні старожитності, а він, чувачок, буцімто при ньому за товмача. І, мовляв, зацікавила того колекціонера підтирка батькова, розгледів він, буцім, на ній оригінальний орнамент. Ну старий, щира душа: „Хай бере, – каже, – коли вподобав! Мені не жалко!” – „Е ні, – заперечує перекладач, – він просто так не візьме. В них, за бугром, усе по-чесному, по-цивілізованому. Колекціонер купить у вас цей витвір мистецтва за сорок доларів.” Старий мало язика не ковтнув. „Поїхали, – каже, – додому, в мене там такого рам’я повне горище!” – „Ні, – відказує молодик, – ми дуже спішимо, килимка купимо й усе.” Словом вдарили по руках, старий дерюгу витрушує, колекціонер у гаманці порпається, з товмачем ґерґоче, а тоді той підходить та й каже: „В нашого іноземця якраз бакси скінчились, є самі фунти, і то сотки, чи не буде в вас здачі?” – „Вдома знайдеться!” – моргає старий. Підхопили вони брухту налигачем та й – додому. Відкопав батя панчоху, де збереження на „чорний” день приховані, ткнув перекладач старому ті фунти. „А здачі, – каже, – сто п’ять доларів, бо фунти за долар дорожчі.” Старого наче обмарило. Віддав зелені, лахманину, вхопив папірця й скакав по хаті підстрибом, аж доки сусід не прийшов. „Чого це, – каже, – Миколайовичу, килимок твій на узбіччі валяється, згубив, чи що?” – І показує старому ту рядюгу, що він „іноземцеві” продав! Ну, тут у батька мало напад не стався. Придивились до того папірця – дійсно, фунти, та якісь, чи то філіпінські, чи мадагаскарські; подзвонили в банк, а вони за курсом – копійки! Та їх і не міняють в нас! Що тут зчинилось! Там і досі така жалоба, наче небіжчик у хаті! Посміялись... – То що вирішуємо з трубою? – нагадав, відреготавшись, Ромка. – Пішли, – скомандував Северин, – глянем на місці. Поки слухали Букета, Блондин, наковтавшись чіпсів, безсоромно справив потребу прямо на стільницю й пошився до Корозії в кишеню – спати. Северин лежав на канапі, дивився на екран телевізора й мріяв: „Видертися б на трубу та шугонути звідти на параплані! Летиш над містом, а внизу люди: – А хто це там ширяє? – Як хто – Северин! А ви гадали – інвалід, діабетик, ні на що не годний, нікому не потрібний. Ге, так думали? А він от, взяв і полетів! А ти спробуй, полети. Кебети не вистачить! А Северин…” Тут до кімнати зайшов Валерка й відвернув старшого брата від казкових видінь в найнесприятливіший для себе момент: – Сево! – Що тобі? – Ну скажи ти, врешті, цьому Тромбові, нехай відв’язне. Ходу не дає! – Якому Тромбові? – Якому-якому! Петя Тромб із дев’ятого класу. Я тобі вже сто разів казав! Доскіпується, чіпляється на кожному кроці. Те йому принеси, те зроби, а це вже до того скабанів – гроші вимагає. Зловить на вулиці: „Давай, – каже, – п’ятдесят копійок, тоді пущу!” – Ну піди, пожалійся батькові. Взагалі, куди дивляться батьки? – Які батьки? А старший брат на біса? За всіх он старші брати заступаються, і лиш за мене нікому. Що ти є, що тебе нема… Лежиш тут! – Слухай, відвали! Вчись сам вирішувати свої проблеми!.. „Отже: летить Северин на параплані, а внизу люди. Може й Ксюта дивиться... Ні, не треба про Ксюту...” Спирт, мальовничі краєвиди і недоречний джип. – Золотко, збирайся. Зараз у салон – сьогодні ми запрошені на вечірку, до Яроша. – Грег виглядав енергійним і збудженим. – До Яроша? Не показуй мені його! Після Грегової „непристойної пропозиції” вони таки помирились. Грег стояв навколішки, благав, навіть витиснув скупу чоловічу сльозу. Ірина зглянулась. – Ну, Іриночко, треба. Ми ж компаньйони. Побачиш його заміську „хатинку”, познайомишся з інтелігентними людьми. Буде класно, старий капосник – мастак влаштовувати оргії! – Які ще оргії? – Та жартую. Просто буде весело, повір мені! – Ти що, випив? – Ага! – Грег реготнув. – Каміл привіз проби спирту на дегустацію – довелось сьорбнути! – І як їхатимеш? – А-а, – хіба вперше? Веселіше, золотко, веселіше. Ну звідки цей занепадницький настрій! Авто мчало заміським шосе. Ірина байдуже розглядала веселенькі доглянуті лани, охайні, наче вичесані гребенем, переліски, потішні пришляхові ресторанчики. Після конфлікту з Грегом вона не почувалася ані захищеною ні щасливою. Вони помирились, але... „Ну добре – шкреблися в грудях незатишні думки, – закордон, Прага, Європа... А що далі? Оцей його чортів напівкримінальний бізнес... Не подобається воно мені. Все уявлялося зовсім інакшим. Де обіцяна робота, де мій заробіток, коли зможу забрати Іванку? Хто я при Грегові? Дружина? – Ні. Утриманка?” – Як твої успіхи з Блаженою? – поцікавився Грег. – Мову вчиш? – Та вчу. Хоча оці їхні дурнуваті приголосні... – Вимовою не переймайся. Головне, аби розбирала письмо. Ех, Іринко, ось заходимось ми з тобою біля роботи й того поганця Яроша... Якби ти ще була погодилась... Все-все, мовчу! – Ірина метнула на нього вбивчий погляд. – Краще розкажи про гостей. А то блудитиму там, як біла ворона. – О, ще той контингент! – знов пожвавішав Грег. – Побачиш Ярошевих любасок, в нього їх дві, чи може три, біс його зна! – Боже! – А ти думала! Познайомишся з його братом. Уявляєш, він циркач, фокусник! Має припхатися один француз, Олів’є. З тим не дуже – враз кумпола закрутить. Ну хто ще? Остап буде напевно. Крутий тип – всі його бояться, але ж і потрібний, бестія! – Що, наш? – Землячок. Ще за Горбачова сюди прибився, коріння пустив. Зараз мережу притонів тримає; тут, у чехів, та в Фатерлянді. Козеняток своїх під таких тузів кладе – ого! Грег звернув з шосе, й вузенькою звивистою асфальтівкою авто помчало вглиб доглянутого соснового лісу. – Класно тут в Яроша. Тихо. Він, придурок, всі бабки в нерухомість вкладає. Кажу йому: „Телепню, а з чим тікатимеш, коли припече?” Ха-ха-ха! Ірина сиділа, зіщулившись. Їй здалося, що в салоні авто виразно холоднішає. – Гришо, і як ти... в такій компанії?.. Це ж кримінальники. Мерзота. – Мерзота кажеш? – Грег зиркнув на неї злим оком. – Не до шпиги, кажеш, тобі моя компашка? За красиве життя треба платити золотко, затям. Чесно можна тільки картоплю сапати в Макарівці, та торби тягати з базару. Та в хрущовці протарганеній гибіти. Що, може хочеш вернутися? Га, як тобі? – Вона мовчала. – Та я хоч зараз, – Грег розпалився, замахав руками, – поверну і – на вокзал!.. – Пильнуй, будь ласка, за дорогою. – Та я тут все знаю... – О Боже!.. Не збавляючи швидкості, Грег подолав черговий закрут і раптом перед його авто виник темний, здалося Ірині, що темно-синій, обрис автомобіля. Уникаючи зіткнення, Грег шарпонув кермо ліворуч, його автівка промигнула в якійсь долоні від несподіваної перешкоди, але... бідолашному водієві масивного претензійного джипа, котрий нахилився саме біля спущеного колеса, запізнілий Грегів маневр уже не допоміг... Кава, музика, сльози і вбивче відкриття. Після того, як Ірина Сергіївна, Іванчина мати, виїхала за кордон, Ромка спобігався з дівчиною в її квартирі. Іванчин старий щодня ходив на роботу, повертався пізно й закохані мали житлоплощу в розпорядженні цілий день. Вони розкошували. Спліталися в пожадливих спраглих поцілунках, падали на світло-брунатний килим у невситимих тремтливих обіймах; вони пили, всотували одне одного в себе до решти, подовгу лежали в обіймах, прислухаючись до взаємного постуку сердець, та вгадували: де чиє. Потім відпочивали, слухали музику, теревенили, варили каву. Одне лиш затьмарювало ідилію – Іванчині стосунки з батьками. – Фактично я безпритульниця, – скаржилась вона Ромці, – безпритульниця при дахові над головою та живих предках. Матуся задерла хвоста й рвонула за бугор. Обіцяла, що піклуватиметься про мене, до себе випише, Європу покаже – фігня! Не вірю я в ті солодкі казочки! Світ, Ромцю, жорстокий, і безкоштовний сир сам знаєш де буває! Не здивуюсь, якщо взагалі її більше ніколи не побачу! Та вона й удома не надто переймалась доньчиними проблемами. Вважала, що сім’я – це баласт, який не дозволяє їй злетіти до хмар. Через те й не вірю в її медові обіцянки. І бачиш, – поїхала, й досі ніякої вістки! А татусь усе із тією шльондрою, Ларискою, по лісосмугах. Думає, що він їй потрібен. Та їй зарплатня його потрібна, а кобель у неї інший, я знаю! – Чого ж предка не просвітиш? – А нащо чоловіка розчаровувати? Він і так додому приплентує, наче школяр з двійкою. Мене стидається, верзякає щось про надурочні, про завантаженість роботою. Вечерять не йде, поки не зглянусь та не покличу. Звісно, коли є в мене бажання готувати й коли він дає гроші на продукти. Ромка не поділяв Іванчиного скепсису щодо матері, вірив, що дівчина скоро поїде за кордон і з охолодою в серці чекав часу, коли їм доведеться розлучитись. Вони лежали поряд на канапі, курили, пускали кільця, змагались, в кого краще. Ромка ділився планами вітрогонів: – Цукрозаводську трубу намірились штурмувати. Але потрібне спорядження: альпіністські пояси, карабіни, мотузка… А де взяти? – За мене просив? – Просив. Поки що глухо… – Козли! – Іванка кинула недопалка на підлогу. – Навколо самі козли, й твої намахані друзяки теж! Ну нічого, сама покажу, чого варта! Подумаєш, вітрогони! Несправжнє це все, сурогатне. І подвиги ваші сурогатні, й емоції – все сурогатне! Це ж, як опіум, а хіба опіум дає справжні емоції?! – Ні, Іванко, все не так... – Так! Мовчи! Я знаю! – і вона раптом заплакала. Назавтра Ромка до Іванки не пішов – мати затримала, вдома була робота. А через день, прямуючи до знайомої дев’ятиповерхівки, побачив дівчину, що вийшла саме з під’їзду та рішучою цілеспрямованою ходою поцокала каблучками в місто. Хотів гукнути – ніби щось за язика притримало. „Куди це вона?” Й сам не зогледівся, як рушив назирці. Ішов на відстані, сам не розуміючи для чого, й раптом аж дух перехопило – Іванка прошкувала в „царське село”, мікрорайон за річкою, всуціль забудований розкішними новоукраїнськими хатинками. Невже?.. Ось вона підійшла до високих глухих воріт одного з будинків і пірнула у вузеньку хвіртку. Хлопець підійшов ближче, поцікавився в пенсіонерки, що проходила поряд, хто тут живе? – Таж Андрій Андрійович – комерсант, і син його Олег… Огидна чорна зрада! Коли він усю свою любість, всього себе віддав дівчині, сподіваючись на зворотню відданість та чистоту, вона відступилась вдруге. Ну звісно: той, хто зрадить один раз… А який він осел! Повірив, розвісив вуха! Дурний, наївний телепень, як наївним був, так ним і залишився. Думав, коли він не уявляє собі кохання без вірності та довіри, то слід сподіватись цього й від неї! Аякже! Озирнись навколо, недоумку! Всі зраджують! Сьогодні з одним, а завтра з іншим. Посиділа, понудилася з Ромкою та знов гайнула до свого панка, там же ж подарунки, ресторани, авто! А в тебе що? Ну попхався перед нею під поїзд, придурок, а що далі? Можеш полізти ще, але цим її вже не зманиш. Господи, де та цукрозаводська труба? Видертися б на неї зараз, без страховки й без підготовки, та сторчголов униз! Коньяк за упокій душі та суто чоловічий базар. У претензійному, та без особливого смаку вмебльованому кабінеті господаря вони сиділи вчотирьох: Ярош, обвислі щоки якого рябіли синіми цятами ще виразніше, аніж зазвичай, а вузенькі очиці сполохано метушились під настовбурченими бровами, Грег з Іриною й Остап – карлуватий рухливий чоловічок непевного віку, чимось схожий на співака Віктора Павліка. Ірина сиділа збоку, либонь позасвідомо заховавшись за лапастою кімнатною пальмою. Блідий Грег розмістився навпроти Остапа й дражливо м’яв у долоні ключі від свого авто. Озвався чийсь мобільник. Ярош здригнувся, Грег впустив ключі на підлогу. Остап підніс змилка до маленького червінькуватого вуха, щось муркнув, потім, слухаючи співрозмовника, замовк; недобре зиркнув на Грега. Сховавши телефон, підвівся: – Панове! – промовив урочисто (всі посхоплювались), – пропоную вшанувати добру пам’ять мого вірного та незамінного Шури хвилиною мовчання! Ірина тихо ойкнула й сполохано затисла вуста долонею. – На жаль, – продовжив Остап по хвилі, нагородивши жінку осудливим оком, – не довезли бідолаху... Сіли, Ярош видобув звідкілясь бутельку коньяку, мовчки випили за упокій душі. – Остапе, – непевно почав Грег. – Для всіх нас це... і я... як земляки... чим зможу... і родині й... Але ж ти... ну, з поліцією... Я зі свого боку... Остап закурив, жалобно схилив короткий їжачок, шморгнув носом: – Шура був мені як брат. У Дніпрі ще з ним починали в далекі й наївні вісімдесяті... – і загадково додав: – Він був мені навіть більше, ніж брат! Остап підвівся, пройшовся кімнатою, зупинився навпроти Грега, звів очі до стелі: – Справді, більше, аніж брат! – і, дозволивши поглядові впасти, вчепившись смоляними ґудзиками очей в Грега, прорік: – Сто тисяч! Ярошеві очиці завмерли, Ірина знов затисла вуста долонею, неймовірно, але блідий досі Грег спромігся сполотніти ще виразніше. – М-м-м, – він спробував щось вичавити, але це в нього вийшло не зразу. – М-м... власне кажучи, така сума... Я сподівався на дещо... і мій теперішній фінансовий стан... – Та кинь, – плеснув його по плечі Остап. – Знаю я твій стан. Давай так: або – або. І годі вже про справи, он скоро десята, а я не звик такої пори затумкувати глечика ділами. Хлопці, я приїхав сюди розважатися, га! – підморгнув „Павлік” господареві. Ярош зобразив посмішку. – От що, братва, – Грег підвівся. – Е-е... тут між нами дама, а базар, сказати б, суто чоловічий. Гадаю, ніхто не заперечуватиме, якщо моя супутниця вийде до зали. Вискоч, Іринко, випий там чогось, тебе пригостять. Я скоро... Безгрошів‘я, флірт і чіпси для Блондина. Знов вони прийшли до труби. Походжали під заводською огорожею та перемовлялись, позадиравши голови: – Гарненька. – Еге, й височенька! – Мабуть метрів п’ятдесят буде. – І майданчики є, щоб віддихнути. – Там, в принципі, й драбина з того боку є для зручності. – Драбиною злазитимемо, а нагору подеремось, чіпляючись за оті обручі, що стягують цеглу. – Вони щільно прилягають до кладки… – Але стяжні гвинти, бач, на деякій віддалі, їх і використаємо. – А гвинтик – лусь! – От для цього потрібна страховка. – А найперше – гроші. – Лавандоси… – Так, в принципі… Всі по черзі зітхнули. Ромка відвів Букета вбік. – Пам’ятаєш, колись… ти плів… ну, обіцяв познайомити з дівчиною? – А Іванка? – здивовано вигукнув Букет. – Та! – Ромка невесело махнув рукою. – Знов до свого недомірка злиняла. Скільки вовка не годуй… – Ти диви! Даремно, значить, ти перед нею під поїзд пірнав. Да-а! От і вір жінкам. Ну, яку ж тобі подругу підібрати – високу, низеньку, шатенку, білявочку?.. – Та байдуже. Так, аби рани зализати… А то вже думав: на цю трубу та… – Тут треба міняти агрегат! – заявив Букет, підводячись з колін. Господар зітхнув і скрушно захитав головою. – Коли хочте – давайте гроші, я поїду в Київ, куплю агрегат і заміню. Хатні двері відчинились та до кухні, де Букет порпався з холодильником, увійшла дівчина, певно, дочка… – Привіт! – Букет її трохи знав. – Салют. Господар довго перераховував гроші, зітхав, слинив пальця й знову починав перераховувати зім’яті п’яти- і двогривневі купюри. Дівчина, її звали Оксаною, замітала на подвір’ї. – То як воно? – весело підморгнув Букет, прямуючи до хвіртки. – Як для кого! – задерикувато відказала. „Класна гьорла, – думав знічев’я Букет, повертаючись додому. – От би… – Але він знав її хлопця – міцний, сталевоплечий. Боксер. – Ех!..” Один за одним вони увійшли до привокзального бару та звично всілися за „своїм” столиком. Пива не брали – Букет запізнювався, тільки Корозія взяв за власні гроші чіпси й підгодовував Блондина. Віднести дівчині-бармену касету було нікому, тому на ввесь бар застуджено хрипів шансон. Нарешті з’явився Букет, і не сам. Слідом за ним у коротюсіньких, більше схожих на плавки, шортиках і прозорій кофтинці до бару впливла розв’язного вигляду, схожа на казкову Дюймовочку, білявка. – Ось, – дещо знітився Букет, побачивши, що зійшлася вже вся команда, – це Карина. А це, – звернувся він до дівчини, – я тобі розказував, – Ромка. Ромка збуряковів. – Я не вловив, – осудливо зиркнув на Букета Северин. – Ми сюди чого збіглися? – Присутність сторонніх на зборах команди не віталась. – Ну так вийшло! – зробив великі очі Букет і повів ними в бік Ромки. Мовляв, не для себе ж стараюсь! Тим часом Карина взяла від сусіднього столика стілець та всілась біля Ромки, безцеремонно зазираючи тому прямо в очі: – А ти нічого, мен. Не наколов Букет! Саме цієї миті відчинились двері й до бару увійшла Іванка. На хвилю запанувала цілковита тиша (в магнітофоні саме закінчилась касета). Букет подивився на Ромку. Той опустив очі. Карина, неймовірною жіночою підсвідомістю відчувши в Іванці суперницю, прихилилась до Ромки та вклала йому на плече свою лялькову голівку. Лазуровими янгольськими очима вона дивилась на Іванку, ніби провокуючи: „Ну, подруго, твій хід!” Кілька довгих секунд Іванка залишалась окам’янілою. Потім підійшла непевною ходою ближче й, не дивлячись на Ромку, поклала на стіл перед Северином стосик чорно-зелених купюр. – Ось. Це на спорядження. Хватить? Не діждавшись відповіді, розвернулася й вийшла, майже вибігла з бару, грюкнувши наостанок дверима. Карина обвела переможним поглядом присутніх, вздріла в руках у Корозії мишку й, схопившись на ноги, несамовито заверещала... Лікер, фокуси та бійка з „сервантом”. Ірина вийшла з кабінету, й Грег власноруч причинив за нею двері. Гості розважались. Здається, ніхто не знав, що сталась аварія, загинула людина, що зараз у кабінеті господаря цього веселого будинку відбувається бридкий торг. А може й знали. Можливо, те було для них несуттєвим, не вартим відмови від забав. Треба повертатись, – думала Ірина. – Втікати звідси, поки не пізно, доки не засмоктала ще її ця трясовина, ця паскудна „малина”, поки ще не замастилась. А як? У неї й грошей нема. По-дурному зірвалась, поїхала... Як школярка за свистуном-ловеласом. І ось... в її вухах і досі лунав той удар, коли холодне залізо нещадно вп’ялося в живу плоть і зробило її мертвою... Варто випити... У просторому холі чулась музика, кілька виклично вдягнених (скорше – роздягнених) жінок і нахрапистого виду чоловіків оточили невеличке підвищення в центрі, на якому кумедний опасистий чоловічок у бордовому костюмі з яскравими блискітками на лацканах піджака демонстрував фокуси. Ярошів брат! – згадала Ірина. В пухких вправних долонях фокусника невловимо для ока пурхали карти, то зникаючи то з‘являючись в найбільш несподіваних місцях. Присутні аплодували, лунали їхні збуджені вигуки. В куті холу вилискував кришталем бар. Ірина бачила, як туди підходили гості та, не чекаючи запрошення, пригощались. Підійшла й собі. В барі відшукала пляшку з найяскравішою етикеткою, влила до склянки якоїсь світло-рожевої рідини, сіла поряд у крісло. Ніхто не звертав на неї уваги. Надпила... А що вона скаже Валикові, Іванці, як виправдовуватиметься? Чорт, і чого це вона мусить? Перед ким? Це хай Валентин перед нею виправдовується! А донька? Іванка її зрозуміє. Якось вони останнім часом віддалились одна від одної. Оці її кавалери... Але до чого тут кавалери? Вона ж молода – нехай гуляє. Ірина піймала себе на тому, що заздрить Іванці; її юності, безтурботності, що не відає та ще ні драм, ні розчарувань... Ні, це ненормально, заздрити власній доньці. Якби Валентин її любив, то вона б і не заздрила нікому, а так... Або Грег... Хтось торкнувся її ліктя. Підвела погляд – високий неосяжноплечий, як сервант, молодик. Здається, з Остапового почту. – Пройдіть, будь ласка, туди! – Куди? – Туди, в оті двері. Там вас ждуть. Від лікеру трохи шуміло в голові. Підвелась та слухняно попрямувала через хол до місця, вказаного „сервантом”. Вийшли на невеличкий ґаночок, впритул до якого стояв вантажний, без вікон, фургончик. Поруч Остап. Над дверима сяяла лампочка, в її сяйві Остапове обличчя видавалося хворобливо гірчичним. – Сідайте сюди, – промовив він до Ірини, – ми доправимо вас додому. – Додому? А де Грег? – Він поїхав по гроші, ви ж чули нашу балачку. А вас доручив нашій дружній опіці. Ну, чого ж ви? Тривожно бухнуло в скронях: „Щось воно... Чому сам Грег нічого не сказав? Утім, не вб’ють же вони мене, справді!” Хвильку повагавшись, сіла. У вантажне відділення. Поруч, на низеньку жорстку лавку, гепнувся „сервант”. Їхали довго. Принаймні, так їй здалося. Нарешті автівка спинилась, знадвору відчинили двері: – Виходь! – Біля дверей стояв схожий на її супроводжувача, хоча й не такий масивний, чоловік, чомусь в лижній шапочці-„півнику”. Навколо пітьма. Чоловіка освітлювало лише дратівливо-вишневе сяйво ліхтарів фургончика й бліде світло з вікна темної будівлі позад нього. Це не готель! Це зовсім незнайоме їй місце! Тупо заниділо серце, ноги пройняв бридкий дрож. – Ну! – штовхнув ззаду „сервант” і вона вилетіла з авто, мало не впавши. – Що це, куди ви мене привезли? – Заходь! – кивнув на двері будівлі той, що в шапочці. – Нікуди я не піду! Де Грег? Що це все означає? – Завалюй, кажу! – „сервант” боляче заломив її руку й поволік до дверей. – Відпусти, скотино! – відчайдушно замахнулась та щосили в’їхала бугаєві каблуком кудись, чи не в гомілку. Той ревнув... Наступної миті вибухнув мозок... Хтось плескав її долонями по щоках. Розплющила очі – навколо все туманилось, вона напівлежала в кріслі, а біля самого її обличчя плавала грубо вирізьблена пика „серванта”: – Очуняла, суко! Ну я цього тобі не забуду, я злопам’ятний. А ще рипнешся – ось! Вона бачила таке в Грега – електрошокер. Кам’яний лик „серванта” розчинився, натомість випливла знайома фізіономія Остапа. Співчутлива, навіть дещо журна: – Жаль, жаль, мишко, та що поробиш: селяві, як каже мій знайомий француз Олів’є! Тут, бачиш, така придибенція: твій приятель винен мені трохи зелені, а в нього критичні дні. То ми добазарили так: трохи він дасть, а трохи ти відпрацюєш. Ну треба ж помагати одне одному, га? Думка ворушилась повільно, неохоче. І боляче. – Як... відпрацювати? – Ну як? – хмикнув Остап. – Як усі, мишко, як усі. Ти ще нічого, в сочку. Маю клієнтів саме на твій вік. Так що... А відтарабаниш боржок – одпущу. Ще й дрібняків дам на дорогу за чемну поведіночку. Пітнява долоня торкнулась її чола, мацнула щоку, сповзла на шию... Кров шугонула в обличчя... – Ах ти козел! – І звідки сили вродилися: схопилася з крісла, вклеїла Остапові ляпаса, хтось шарпонув її ззаду, встигла ще кудись вдарити, когось вкусити, оскаженіло вп’ястися в чиюсь плоть гострими пазурами нігтів, а тоді, вдруге за сьогоднішню ніч, на її голову впав важезний багатотонний морок і все зникло... Стартовий майданчик, череп і кості. Репетицію вирішено було проводити на самій трубі, заодно й підходи винишпорити. У благенькій огорожі з боку водолікарні найшли діру та пролізли нею на територію. Влітку завод на ремонті й вітрогони сподівались, що вночі їм ніхто не трапиться. Послуговуючись хворовитим місячним світлом, сторожко рушили вперед. Обійшли насурмлену, позбавлену вікон будівлю, ледве знайшли вихід з лабіринту якогось відпрацьованого громаддя, минули купи будівельного сміття й наблизились до труби. Ось вона, їхня мета. Майстерний витвір людських рук, що не поступається за елегантністю космічній ракеті на стартовому майданчику. Потупали навколо, помацали шорстку цеглу, поцокали язиками. Ромка з Букетом змайстрували спеціальні стремена, їх необхідно було випробувати. Цей винахід являв собою довгий гак з ручкою, схожий на той, яким селяни смикають солому зі скирти, тільки до ручки на невеличкому тросику було припасовано ще власне стремено, у яке можна було просунути ногу. Кожен „альпініст” був озброєний двома такими пристроями. Драбиною Ромка дістався першого майданчика та скинув униз мотузку – для страховки. Северин взяв стремена й почав сходження. Чіплявся гаком за стяжного гвинта, підтягувався, ставив ногу в стремено та другим гаком чіплявся за вищий обруч. Карабін на спеціальному поясі було з’єднано з мотузкою, яку поволі підтягував Ромка. Подолавши кілька обручів, Северин, як і було вмовлено, відштовхнувся від труби й Ромка спустив його вниз. – Не з медом доведеться, – сказав, відсапуючись, Северин. – Будемо відхекуватись на майданчиках. – Нічого, – заспокоїв товаришів Букет, – ніч велика! Репетиція закінчилась. Кожен випробовував стремена, коли підійшла Ромчина черга, на майданчику його змінив Антон. Поскладавши спорядження, сіли перепочити. Букет подав ідею: – А кльово було б вивісити нагорі якийсь знак, прапор, чи що! – Точно! – підхопив Ромка. – Прапор вітрогонів! – Ну, прапор вітрогонів – це вже якось аж надто по-дитячому, – засумнівався Северин. – „Веселий Роджер”! – кинув Антон. – Або червоний, – підхопив Букет, – з серпом і молотом! – Тоді вже жовто-блакитний, – усміхнувся Ромка. – Ні, „Веселий Роджер” – це найприкольніше! – підсумував Северин. – В нас там ще залишились якісь копійки – купимо чорного краму, а череп і кості намалюємо фарбою. Випивка, як умова. Нашого цвіту по всьому світу. Отямилась вона в невеличкій кімнатці, скорше закомірку. Її знов плескав по щоці „сервант”. – Поки не відпрацюєш боргу, – мовив він понуро, обережно погладжуючи ушкрябину на щоці, – звідси не видерешся! І слідкуй за зовнішністю – що краще приваблюватимеш клієнтів, то швидше вичухмаришся. Ну, й на себе мусиш заробляти. Плюс відшкодування, – він ще раз торкнувся подряпини, – за моральний збиток. Хавло тобі приноситимуть. І не мрій втекти – за дверима Анаша. Він вийшов, клацнувши на прощання замком. – І випивку! – простогнала Ірина наздогін. – Нехай приносять випивку, інакше я одурію! Від електрошоку в неї все ще боліла голова, але синців на тілі не було. Як не пручалась, як не дряпалась – її не били, остерігались попсувати товарний вигляд. Втім, їй було байдуже. Нехай би навіть затовкли до смерті, зробили інвалідкою – байдуже. Так було б навіть краще, муки б одразу скінчились, а зараз… вони тільки попереду. Та їй справді байдуже. Головне, щоб дозволили пити. Аби тільки приносили чим більше… З наступного дня почали приходити клієнти. Всі, як один, лисуваті, коротконогі, пухкощокі. В кожного акуратне, кругленьке як кавун, черевце. Хтиві очиці починали пожадливо обмацувати жінку, щойно за ними зачинялися двері. Приносили пійло, частували. А потім кректали, стогнали, пихкали, ніби на останньому видиху й Ірина все боялась, що котрийсь умре прямо в ліжку. Потім клієнт ішов, а вона лежала на зіжмаканому, замащеному спермою простирадлі, скоцюрбившись, підібгавши коліна до підборіддя. Підлогу прикрашали порожні пляшки з-під „російської”, недопалки й використані презервативи. – Донечко, Іваночко, як ти там? Чи все в тебе гаразд, чи не хвора, не голодна? Чи не прокляла ти досі свою легкодумну матір? Господи! Яка я була дурна! Іваночко, якби мені тільки вернутись! Я тобі так заборгувала! Чому не можна повернути час назад?! Я пройшла б повз того високого плечистого мугиря на базарі й не озвалася б до нього, не впізнала, я б взагалі не пішла того дня на базар! Цей клієнт прийшов удруге. Тупав непевно на порозі, розводячи безпорадно куценькими ручками і враз заговорив щирою українською мовою: – Я перепрошую, пані Ірено. Тоді, гм… минулого разу… ви видались мені такою... гм, як моя, даруйте, покійна Наталочка, Я знаю, що ви з України, от. Я бачите теж… українець. Вже давно тут живу, Ще Брежнєв мене депортував. Тоді це називалось: „видворіть із страни!” От. Ви дозволите, я сяду? Дякую. Так кортить поспілкуватися з земляками! – Хіба тут мало хохлів? – хмуро відповіла Ірина, прицінюючись до землякової кишені: чи не приніс бутельки. – Так, українці є. Але ці нові, заробітчани, що я їх, перепрошую от, за полу хапатиму на хіднику? А стара еміграція, ті мене не приймають. О, я забув відрекомендуватись! – схопився земляк. – Пан Міхал, прошу, себто, по-українськи – Михайло, от. Я, знаєте, замолоду належав до дисидентського плину. Київський університет, знаєте, гніздо націоналізму… До самвидаву шкрябав, друкували дещо за кордоном. Ну, а потім „контора” мене й притисла, от. Я б усе витримав, я тоді сильним був. Але мав уже дружину, от і кохана моя, Наталочка, заслабувала. Дуже лихою й рідкісною хворобою. Оцим вони мене й узяли. Пообіцяли вилікувати, пообіцяли найкращих лікарів. А вона вже вмирала. Ну, я й погодився – підписав папери про співробітництво, довелося їм дещо розказати. Таки правда, підлікували мою Наталочку, ну, я з радощів і написав на захід про ганебні кегебістські штучки, покаявся перед товаришами, все виклав, як було. От совдепи мене удвох із дружиною й „видворили”. Вона вже тут, на заході, в Мюнхені відійшла, ніщо не допомогло, от. А еміграція мене не прийняла. Я, мовляв, „заплямований”. Отак і живу сам, чужий для тих і для інших. Спочатку в Мюнхені, а це кілька років тому в Прагу переїхав. Перукарню тримаю, неподалік тут – на Гуситській, от. – Ну й чим же я можу вам пособити, пане Міхал? Чи ви, як співвітчизник, сподіваєтесь на знижку? То ціни тут встановлюю не я. – О, перепрошую, пані Ірено, нащо ви так? Я власне… в мене до вас пропозиція, точніше – просьба. Чи не погодилися б ви зі мною, м-м, заспівати? – Що? – Еге ж – заспівати! Я знаєте, так стужився за нашою піснею, от. Як виводили ми колись з Наталочкою, а ви чимось на неї схожі та й голос ваш... А Наталочка моя співала – чисто Петрусенко! Мені від вас нічого не треба, тільки поспівати разом. Тихенько… – А ви зв’язки промочити не принесли, перед співом? – О! То прошу! – пан Міхал видобув з кишені плескату пляшечку. – Коньяк! – Що ж, – усміхнулась (вперше за хтозна-скільки днів) Ірина, відсьорбнувши добрячий ковток з горлечка. – Ноу проблем! Чом би й не заспівати! – Давайте, прошу пані, оцієї, дуже ми її з Наталочкою любили – старовинна чумацька пісня, от: Ой у полі три криниченьки, Любив козак три дівиченьки… Художні вправи та аркуш між пальцями. Ромка прийшов до Северина – допомогти з „Веселим Роджером”. Северин знайшов білу фарбу й, розстеливши кольору сажі полотнище на столі, друзі заходились старанно виводити на ньому щіточками череп і кості. – Оце дивлюся, – почав Северин, – і сам собі дивуюсь, – якою ми займаємось, власне кажучи, дурнею! Дорослі люди… – Ти ще скажи: у той час, коли космічні кораблі… – Ну, кораблі – не кораблі… – А я гадаю: наша справа робиться лише з бажанням, без примусу й сумніву. – З бажанням багато чого можна робити. – Давай дерева почнемо садовити. – Чого дерева? – Ну: посадити дерево, збудувати дім, виховати сина… – Умгу, з цих трьох завдань перше – найлегше. – Прикопаємо дерево, а наступного дня якийсь відморозок його зламає. – Це точно. Тим більше, не вийде збудувати будинок. – Навіть один на всіх! – А виховати дитину? До речі, як в тебе з Іванкою? – Ніяк. Після того випадку в барі вона мене уникає. – Цікаво, де ж вона доп’яла лавандоси? – Не знаю. Може вдома стирила, а може в пінгвінчика Олежка „заробила”! – Слухай, а як ти з нею знюхався? – Біля стоматкабінету зійшлися. – Та ну! І що, отак зразу?.. – Виходить, що зразу. Аж поки не виплив на горизонті той... – М-да... – Северин відклав пензля, зітхнув. – Знаєш, є одна дівчина, Ксюта, давно за нею назирці... Вона така... Я б для неї що завгодно... – То в чім річ? – Вона має хлопця, я правда не бачив, та казали... – То відбий. – Ти багатьох відбив? Помовчали. – Е, щось настрій у мене сьогодні... – знову зітхнув Северин. – Давно ніяких приколів не влаштовували, от і смуткую. А діло ми робимо правильне. От уяви, якби ми сиділи зараз в якій-небудь надсекретній лабораторії й мудрували над якимось найновішим видом найгуманнішої та найефективнішої зброї! – І мали б дебелу зарплату, а з часом і достойну пенсію, забезпечену старість. Можливо, нас навіть номінували б на Нобелівську премію! – Точно! Яка шкідлива, паскудна й нікому не потрібна робота! – Або якби ми винайшли пластик. – Пластик? – Ну. Хіба не бачиш, що діється хоча б і навколо Макарівки? Скоро ми поховаємо себе під кучугурами пластикового сміття! Це ж настільки капосний винахід зробив якийсь вузькоплечий едісон в окулярах! – А ми просто розмальовуємо „Веселого Роджера”! – І від нас ніякої шкоди! – А це вже саме по собі – користь! Якби все людство лишень те й робило, що лазило на труби… – Або стрибало під товарняки! – Або ходило поручнями мостів! – Це було б чудово! – Настала б нова ера! – Ера чистоти! – Чому чистоти? – Бо ніхто б не загиджував довкілля порожньою пластиковою тарою! – Точно! Отже, ми виконуємо потрібну й суспільно-важливу справу! – Найважливішу в світі!.. Антон стояв перед дзеркалом і роздивлявся власне відображення. Спокійний, звично понурий вираз обличчя, тільки там, у найглибшій глибині зелених очей – питання, на яке, як він знав, – немає відповіді. Такий самий, як і тиждень тому, рум’янок на щоках, живчик на скроні, нічого не змінилось. Поки… А коли почне змінюватись? Коли зжовкне, висохне, вкриється брунатною лускою шкіра, западуть, задиміють очі, проваляться щоки. Коли полізе волосся, затремтять руки? Він подивився на свої долоні. Підійшов до столу, сів, узяв аркуш паперу. Тримаючи його двома пальцями, простягнув руку вперед. Тремтить? Наче ні. А коли почне? Коли? Скільки лишилось? Труба покаже. Чергове випробування краще за найсучасніший діагностичний прилад виявить: чи вже почалось? І якщо так – він довго не вмиратиме. І нікому не завдасть дурних клопотів. В пам’яті вкотре зринули вітчимові слова: „...та я казав, казав, давно втовкмачував у твою тупу череп’янку: не слід було йти на це... на цей... на цю авантюру. Нічого, живуть люди й бездітними! А ти, – це він звертався до мачухи, – все своєї. От і маєш. Не досить мені було мороки з дільничним, не досить було викликів у школу; витягли, до інституту впхнули, тепер це... Чорт, і на біса вони мені, ці замороки?!” Мати плакала... Вголос Антон продовжував називати їх мамою й татом, а подумки... після тої підслуханої розмови – ні. Хіба справді він завдавав їм лише клопіт? Ну ріс жвавим, непосидливим... А інші діти не такі? Ті рідні... Ні, він не виснутиме на їхніх плечах калікою, вмиратиме не довго. Не гаснутиме під крапельницею, вп’явши очі в білу лікарняну стелю з кулястими плафонами, плями бруду на яких роблять їх схожими на місяць уповні. Ні, для нього все скінчиться інакше. І якщо він зірветься з труби, або не встигне проскочити під вагоном, то це й означатиме – процес почався… і припинився. Одразу. Так буде ліпше всім... Спиртне від Яроша й уроки від хормейстера. Ярош виник на порозі комірки, наче вістка з іншого світу. Такого звідси далекого, ефемерного. Колись самий лише вигляд цього підтоптаного шанувальника „полунички” викликав у Ірини дрож огиди, а зараз спостерігала, як він звільняється від одягу, й не відчувала нічого, анічогісінько! Як швидко вона збайдужіла, яка тендітна перепона відділяє в людині людське від тваринного! Ярош, Грег... а десь там, в іншій галактиці, Валентин, Іванка, їхня Макарівка... Грегів компаньйон сопів і голосно плямкав губами: – От бач як воно, кралечко! А якби тоді не комизилась – жила б зараз, як крулівна! Ярош Зезула, перепрошую, джентльмен! Ярош Зезула своїх жінок любить і про них дбає! Не те, що той дикун Грег. Він приніс спиртне. І це було головне. – То скільки ж йому не вистачило до ста тисяч? – поцікавилась. – В яку суму мене оцінили? – Не вистачило? – квакнув Ярош. – Ти що, так і не вшурупала? Та всіх ста й не вистачило! Грег просто розрахувався тобою з Остапом. Мала б відчути біль. Або навпаки – гордість: як-не-як – сто тисяч! Але чомусь не відчула нічого. От випивка... Один-два рази на тиждень приходив пан Міхал, їх зачиняли в Ірининій комірці й вони співали. В них гарно виходило на два голоси. Іноді, коли пісня була особливо зажурною, голос Ірини тремтів і пан Міхал з докором похитував головою, наче хормейстер, якого підводить одна з виконавиць. – Контролюйте емоції, шановна пані, контролюйте емоції! Спів вимагає граничної концентрації! Співак, пані Ірено, як хірург під час операції, повинен вимкнути емоції, аби не припуститися анінайменшої помилки! Вона слухняно хитала головою, вимикала емоції й на якийсь час дійсно забувала, хто вона, де, чому сидить в цій темній, просякнутій бридкими випарами закутині, що чекає на неї завтра. Довга жаліслива народна пісня, яких пан Міхал знав безліч, захоплювала її всю… Але врешті „хормейстер” ішов і задимлена, розмита алкоголем дійсність знов осідала на її плечах, тисла нудним безвідрадним гнітом. Одного разу вона наважилась: – Пане Міхале! Ви ж добре розумієте, що я тут не з власної охоти. Я невільниця. Ви так привітно до мене ставитесь, допоможіть звільнитись! Пан Міхал знітився. – Я вже старий і ні на що, пані Ірено, перепрошую, без „віагри” не здатен! Куди мені повставати проти тих молодих вовків, котрі правлять нині світом! Та вони лиш дихнуть і від мене й місця не зостанеться! Даруйте, пані Ірено, я вже давно не борець, от. – Він ніяково розвів руками. – Мені більше не приходити? – Що ви! – злякалась Ірина. – Обов’язково приходьте! Якщо ще й ви... Залишаючи її, він прошепотів: – Я зателефоную в посольство. З автомата. Інкогніто… Блондин в кишені, стремена і надзвичайне засідання в заводоуправлінні. Невидимий нічний дощик ледь не спричинив перенос операції на інший день, але швидко вщух, і вітрогони взялися до справи. Всі четверо одягли шоломи й альпіністські паски. Пасок кожного посередництвом карабіна з’єднувався зі спільною мотузкою, що правила за страховку. Підкорившись урочистості моменту, Северин сказав напутнє слово: – Вперед, вітрогони! Там, на порозі неба, чекає на нас слава героїв і звитяжців, слава, якої ми позбавлені тут, у ницому земному поросі! Букет пирснув. Першим цього разу йшов Букет, далі Ромка, потім Антон, і завершував групу „альпіністів” Северин. В руках кожен тримав стремена. Ще раз перевірили спорядження й рушили. В останню мить Корозія запхнув таки Ромці до кишені Блондина, де той пововтузився трохи, лоскочучи хлопцеві бік, і затих. Почали сходження. Мовчки, зосереджено сопучи, чіплялись гаками за гвинти, підтягувались, вкладали ногу в стремено, кілька секунд відпочивали й іншим гаком чіплялися за наступний обруч. Корозія стояв унизу, задерши голову, й дивився, як чотири темні, ледь означені непевним місячним сяйвом, постаті сунулись простовисною стіною вгору, немов чудернацькі нічні павуки. Спочатку було ніби легко, але Ромка відчував, як з кожним метром підйому зростає натуга. Рука намертво, до побіління пальців, вп’ялась в ручку гака, нога злегка тремтіла в стремені, а яких зусиль коштувало відірватись, витягти гака з зачепу й переставити вище, накинути його на гвинт наступного обруча! Просвіток між гвинтом і цегляною мурівкою був щонайменший і хлопцеві здавалось, що ось, на наступному обручі, він зникне зовсім, ні за що буде зачепитись, або трісне обруч, або не витримає стремено й він неодмінно шугоне вниз, у чорну пожадливу прірву, яка щомиті глибшала. На страховку Ромка надто не покладався – ваги тіла будь-кого з них достатньо, аби зірвати зі стіни решту та всіх разом блискавично метнути вниз, на зустріч із неминучою загибеллю. Нарешті дісталися першого майданчика. Видерлись на нього за допомогою тих таки гаків і знесилено попадали на мережисту підлогу. Руки й ноги дрижали, обличчя, незважаючи на нічну охолоду, заливав піт, а вони ж не подолали ще й третини шляху! – Водички б! – простогнав Ромка. – Тихо! – важко відсапуючись, повелів Северин. – Про земні блага згадаємо на землі, а ми прямуємо в небо! Антон і, на диво, Букет мовчали. Друге дихання відкрилось, коли дістались наступного майданчика й, перепочивши, рушили до третього. Тепер орієнтиром „верхолазам” слугували розміщені на ньому кровистоокі висотні ліхтарі. Спершу Ромка перестав відчувати біль в руках і ногах, потім припинив боятись виймати з зачепу гака, непомітно зникло й тремтіння. Ритмічно та невпинно, як автомат, він усе дерся вгору, долав обруч за обручем, от тільки робив це щораз неспішніше. Згори чулось, як наполегливо й невтомно переставляє свої стремена Букет, внизу затято сопів Антон, а десь під Антоном, цього Ромка вже не чув, дерся нагору Северин. В якусь хвилю хлопець подумав про Іванку. Вона просилась до команди, та хіба знесла б дівчина такі навантаження! Так дісталися вони третього майданчика. Попадали на холодну металеву решітку знесилені, висотані, тішило тільки одне: залишилось небагато… Згодом Северин підійшов до одного з ліхтарів, що вусебіч випромінювали неспокійне рубінове світло та кілька разів затулив його кровисте око долонями, даючи вістку Корозії, що в них усе гаразд. На такій висоті той їх уже не бачив. Всім було важко, але Букет небезпідставно вважав, що найважче йому – ішов першим. Щоразу старанно обмацував гаком наступного гвинта, чи надійно приварив його зварювальник, чи не зхалтурив, може саме зібрався перекурити, або пролунав сигнал на обід, і він кинув роботу недовершеною? Ціна такої неуважності могла бути надто високою – на страховку хлопець покладався мало. Досі всі гвинти були надійними, але… Підтягнувшись, Букет накинув гака на наступного обруча, та гак, не знайшовши шпари між гвинтом і муром, спорснув донизу. „Уважніше, ідіоте!” – вилаяв себе подумки хлопець та знов потягся гаком до гвинта… Його положення було вкрай незручне. Слід або негайно чіплятися за щось гаком, або присісти назад, але знизу підтискали товариші й Букет не хотів їх затримувати. Ще раз вигиркавши себе за безрукість, він знову спробував учепитись за осоружного гвинта, але гак і в цей раз лише тихо шкрябнув об цеглу, ковзнув гвинтом, не відшукавши між ними прощілини, і… Букет так і не встиг зрозуміти, чи тихий внизу й відчутніший угорі нічний легковій відхилив його від теплої, нагрітої за день, труби, чи вкрай витомлений організм дійшов межі витривалості й самоконтролю… Змахнувши руками (стремено полетіло при цьому кудись у тьму), хлопець хитнувся вбік і каменюкою шугнув униз. Певно він потягнув би за собою й товаришів, і це насправді був би кінець, але його нога, що перебувала в іншому стремені, втрималась в ньому, тож описавши півколо, хлопець лише хряснувся головою об цеглу та загойдався в повітрі догори ногами майже біля Ромки – його довге волосся ледве не дістало Ромчиного обличчя. При цьому не було зронено ні звуку – ще на землі домовились – хай там що – мовчати, аби не виказати себе заводській охороні. Ромка сторопів. – Букет розбився! – прохаркотів голосним хрипом, нахилившись до Антона з Северином. – Висить униз головою! – Не панікувати! – долинуло знизу. Сходження припинили. Северин з Антоном спустилися вниз, на майданчик, а Ромка навпаки, видерся вище й обв’язав Букета, який не виявляв ознак життя, запасною мотузкою. Ромка почувався дуже зле. Знову почали дрижати коліна, йому захотілося, аби все це виявилось сном, в якому людина часто ходить над прірвою. Зараз він прокинеться… Драбиною, що була з іншого боку труби, двоє хлопців піднялись на останній майданчик, кинули Ромці мотузку й, спливаючи потом, напружуючи останні сили, витягли непритомного Букета нагору. Тим часом Ромка повільно, дуже обережно, оскільки страховки вже не мав, спустився на нижній майданчик. А на верхньому Северин легенько поплескав зомлілого по щоках. Той тихо застогнав. – Слава Богу, – голосно віддихнув Северин. – А то я мало не посивів! – А я? – вставив Антон. – Це мій прокол, – сказав Северин, – не слід було посилати його першим. Він у нас надто нетерпеливий. Букет розплющив очі: – Хух. Усе пливе… голова, як баняк… Драбиною піднявся Ромка. – Живий? – Живий! – Так, – розпорядився Северин, – враховуючи ситуацію, що склалася, сходження оголошую припиненим. Спускаємось вниз. Та ми її, власне кажучи, подолали! – Там не було зазору, – тихо промовив Букет, що приходив потроху до тями. – Певно цеглина якась деформована. Почали спускатись. – А „Веселий Роджер”? – згадав Ромка. – Точно! Антон з Букетом полізли вниз, а Северин з Ромкою видерлись таки, хоч і драбиною, на верхівку труби й міцно прив’язали піратське знамено до патичини грозозахисту… Наступного дня котрийсь із цукроварів глянув на трубу, побачив „Веселого Роджера”, що переможно тріпотів на її вершечку, доповів про своє відкриття майстрові, майстер сказав начальнику цеху, начальник цеху побіг до директора. Зібралося правління. Довго радили, що ця познака означає (висловлювалось навіть припущення, що то витівки конкурентів) і що з нею робити. Врешті подзвонили в міліцію й, про всяк випадок, у „білий дім”. Коли робітники (міліціонер лізти на трубу полінувався) зняли чорного прапора та принесли його в заводоуправління, там, у залі засідань, зібралося вже з півсотні людей. Крім керівництва заводу, були присутні представники органів, пожежники, в повному складі – відділ промисловості райдержадміністрації, й навіть головний санітарний лікар району. Довго розглядали розстелену на підлозі крамнину, перешіптувались, сперечались. Врешті передали „Веселого Роджера” дільничному, до чиєї дільниці входить територія цукрозаводу й розійшлися. Дільничний пошкріб потилицю та вчинив, як йому здалось, мудро й виважено: акуратно згорнув полотнище, привіз у райвідділ і поклав на верхню полицю шафи в кімнаті дільничних інспекторів. Скоро якийсь робітник знайшов і загублене Букетом стремено, та особливої цікавості воно в нього не викликало. Копнувши незрозумілу залізяку черевиком, той пішов собі байдужо далі – що тільки не використовують при цукроварінні!.. Уклін за водійські навички і байдужість до розчавученого залізяччя. Рвучко розчинились двері й до закамарка, впустивши поперед себе дещицю свіжого повітря, квапливо ввійшов „сервант”; інший, він знову був у лижному „півнику,” вріс на порозі. – Збирайся! Ходім, ходім, хутчіш, в кров твою мать! – „сервант” брутально шарпонув Ірину за руку та поволік у коридор. – Давай, давай, воруши кінцівками! Вона втратила лік часові й уявлення не мала, скільки днів, тижнів, а, може, й місяців, просиділа в своїй комірчині, й виходила оце вперше. Її тягли кудись переходом, по один бік якого були двері, чи не до подібних комірчин, а по інший, крізь вікна, Ірина бачила рідкі дерева, ніби парк чи ліс, хтозна. Вузькими сходами збігли вниз, знов коридор, сходи. Спинились біля залізних дверей. Кроках у двадцяти в кінці коридору – двері відчинені надвір. Саме в той час, коли „сервант” дзеленчав, вишпортуюючи їх з кишені, ключами, біля тих відчинених дверей загальмувало авто й з нього виліз стривожений Остап: – Ну що там? Швидше! Вони вже їдуть! Анаша, до мене! Той, що в лижній шапочці, облишив „серванта” з Іриною та побіг кудись за Остапом. Дверцята автівки залишились відчиненими. Лівою рукою „сервант” притримував Ірину за лікоть, а правою порпався ключем у замковій щілині, залізо шкреблось об залізо... Був ранок і вона ще не встигла випити... Ірина рвонулася щосили, „сервант” не чекав. Миттю була вже біля дверей, ось авто, ключі... Уклін тобі, Валентине, що навчив дружину водити! „Сервантові” пальці хапкома чіплялися за ручку дверцят, здається, він ще спробував ухопитись за бампер, та то вже її не турбувало – авто рушило. До підлоги втопила педаль „газу” й спрямувала слухняну машину неширокою асфальтованою доріжкою геть від осоружного кубла. Та її вже переслідували. В дзеркало Ірина побачила темний фургончик, либонь той, яким її привезли сюди. Він наближався! Доріжка бігла між деревами, зовсім близько мигтіли рівненькі стовбури. Ніде ні будівель, ні людей, посеред лісу цей притон, чи що? А фургон насідав – не вельми вправний, видно, з Ірини водій. Ні, що завгодно, а туди вона не повернеться. Нізащо! Трохи стишила хід, звернула в ліс, ледве не в’їхавши в дерево, розвернулася й кинула металевого звіра назустріч переслідувачам. „А-а, євнушня, як вам отаке?!” Автівки зближались. І коли, здавалося, вже все, фургон шарпнувся вбік, шугнув чорною тінню повз, а за мить до Ірини долинув звук моторошного удару... Знов розвернулась, байдужо минула розчавлену, спресовану могутнім сосновим стовбуром, бляшанку... Більше її ніхто не переслідував... Дорогу до великого міста відшукати було нескладно. Авто вона розважливо лишила у празькому передмісті, в бардачку знайшла якісь гроші, піймала таксі й назвала водієві адресу: – На Гуситську, прошу. Таксист оцінив її зашмульгану вечірню сукню іронічним поглядом, але не сказав нічого... Гепард між столиком і шафою, та жінка біля вікна. Дівчинка малювала. Їй байдуже було що малювати. Сьогодні на папері вже з‘явилась біло-брунаста корівка, яку стрічала, коли їздила з мамою до бабусі, і сіренький кролик, той виявився чомусь схожим на дядю Васю, бабусиного сусіда, та шосе, що веселим нескінченним рушничком зникало за обрієм, і навіть блискуче дзеркальне марево над асфальтом. Іще дівчинці дуже кортіло намалювати гепарда, якого бачила вчора ввечері по телевізору. Звісно, вона не запам’ятала його наймення, для дівчинки це була просто велика гарна кицька. Дитину вразила дивовижна граційність африканської тварини, але відтворити ту властивість на папері дівчинці довго не щастило. На одному малюнку гепард виходив гладким і неповоротким, на іншому – змарнілим, ніби виснаженим недугою. Пожмаканий папір аркуш за аркушем летів під стіл, аж ось, нарешті, вона піймала той єдино потрібний штрих, ту рису, яка розставляла все по своїх місцях. Гордівлива, граційна тварина ніби ось-ось мала ринути з місця навздогін за якоюсь антилопою, так грали, наче аж дрижали, м’язи на її пружному тілі. Вийшло! Тепер слід було спокійно відтворити вдалу знахідку на чистому аркуші, але… папір закінчився. Дівчинка аж не повірила власним очам. Як це, в неї ж завжди лежав під рукою стосик паперу?! Зазирнула нетерпляче до шухляди, під стіл. Нема! А рука аж тремтіла від бажання зафіксувати, витворити знайдену подобу. Негайно! Поки вона не зникла, поки пальці не забули той порух! А під рукою нічого… І лише білі шпалери навколо. Свіженькі, незаймані... Гепард вийшов прегарним. І місця зайняв зовсім небагато – від столика до шафи, а як мама її потім лаяла! Ніколи ще маленька художниця не бачила її такою. Увечері дівчинка лежала в ліжечку й плакала. Мама її покарала. Найжорстокіше, як тільки могла – відібрала олівці. Ще й завбачливо заховала губну помаду, туш для повік і лак для нігтів. Нехай би вона краще її набила, залишила без вечері, замкнула в туалеті, що завгодно, тільки не це! Коли перед сном дівчинка чистила зуби, не втрималась і на дзеркалі ванної намалювала зубною пастою потворного довгокосого бісика в спідниці. А коли вже засинала, тихо схлипуючи, скрутившись під ковдрою крихітним калачиком, то все водила пальчиком по простирадлу – малювала. А тоді дівчинка побачила сон. Ніби стоїть вона посеред просторого фойє будинку культури, куди ходила з мамою на власну виставку, але стоїть сама, без мами. Й раптом підходить до неї висока золотокоса та блакитноока жінка, точніше, доросла дівчина. „Ти хто?” – питає дівчинка. „Фея” – відповідає та. „Справжня?” – „Справжня. Скажи, що ти хочеш?” „Я? Я… – дівчинка аж захлинається. – Я хочу малювати!” – „Малюй!” – фея веде широким рухом навколо й всі стіни фойє вкриваються ніби картинами в рамках: меншими, більшими, просто велетенськими, всі білі, чисті, до них іще не торкався ані олівець, ні пензель. Дівчинка в захваті: „А чим мені малювати?” – „А хіба не бачиш?” І справді, дивиться дівчинка – довгий предовгий стіл через усе фойє, а на столі палітри, пензлі, фарби! Справжні, художницькі. „Це чиє?” – з трепетанням питає дівчинка. – „Твоє!” – сміється фея. – „А можна, я заберу все це додому?” – „Ні, – каже фея, – як тільки ти винесеш щось за поріг, воно перетвориться на пісок і витече в тебе між пальчиками!” – „Але я звикла малювати вдома!” – „Ні, ти малюватимеш тут… тут… тут…” Висока суха жінка в чорному жалобному вбранні сиділа в кутку, невідривно дивлячись у вікно. Вже споночіло й надворі нічого не було видно, лише пролітали час від часу повз вагон жовті вервечки пристанційних ліхтарів та мерехтіли, то далі то ближче, вечірні вогники прилеглих до залізниці сіл і містечок. Жінка в чорному не розмовляла з сусідами, не шаруділа пакунками, розгортаючи їжу, взагалі майже не рухалась. Вона не кинулась сторчака. Витримала паузу. Добре зважила. Зважилась... Вона їхала до маленької художниці. Не знаючи, в яких та живе умовах, хто її батьки, чи має братиків і сестричок. Вона не відала про дівчинку нічого. Тільки адресу. Але була цілковито спокійна. Вона повинна ЦЕ зробити й була впевнена, що зробить. Як? То з’ясується на місці, за обставинами. Шприц, холодильник і живчик на скроні. – Ти Тромба знаєш? – спитав Северин Корозію. Обличчя того, на диво, не мало жодної свіжої подряпини, ані іншої якої відзнаки. – Хто ж його не зна! – Покажеш! Цибатого, схожого на впхнутого в штани чорногуза, Тромба Северин знайшов біля його будинку. Тромб з приятелем сиділи на лавці й розважалися тим, що коментували зовнішність перехожих: – Диви, диви, губа як у верблюда! Ги-ги-ги! Северин підійшов. Тромб окинув хлопця байдужим поглядом і цвіркнув зневажливо крізь зуби. – Ти Тромб? – Ну я. – Ще раз зачепиш мого брата, Валерку – пожалієш! Зафіксував? – Ой-ой-ой! А що, може битимеш? – зобразив удаваний переляк Тромб. – Оце ще, руки паскудитиму! Ось, диви! – Северин дістав з кишені шприц-ручку для інсулінових ін’єкцій. – Бачиш? Підійду ззаду, зроблю укол тринітропентопропінолу й решту життя проведеш у дурці, будеш до всіх усміхатися та какати в памперси! Тромбів приятель, який напівлежав до цього, розвалившись на всю лавку, раптом заквапився: – Піду. Мати загадувала прибрати в квартирі… – Втямкував? Не зводячи очей зі шприца, Тромб судомно ковтнув слину: – Втямкував. – Дивись… – Ну от, – задоволено потер руки Букет, – фуричить як будильник „Янтар”! Можете не сумніватись, даю рік гарантії. Господар був задоволений: – Так, так! А то воно без холодильника ніяк! У хлопця ще трохи боліла врятована альпіністським шоломом голова, а загалом він почувався чудово. Оксана поралась в палісадничку біля хвіртки. – Привіт! – Салют! – На дискотеку гайнемо? Вона метнула на нього грайливий погляд: – Можна було б, та навряд чи це сподобається моєму хлопцеві. Він, знаєш, боксер. – Чхать мені на твого боксера – я вітрогон! Одним словом, увечері підійду! Антон стояв перед дзеркалом. Здається, живчик на скроні дещо зріс у розмірах. Чи це від перенесеного напруження? Звісно, воно й здоровій людині нелегко пройти через таку випробу, а що вже йому. А він витримав. Там, угорі, коли було надзвичайно важко, в нього не запаморочилось в голові, не заниділо серце. Його рухи були вправними, точними й самовладання не втратив. А живчик? Нічого, подивимось за день-два… Антон підійшов до столу, взяв і витягнув у руці аркуш паперу. Аркуш не тремтів. Старі шпалери, фарби в футлярі й дитячий ранець. Необачно було залишати дівчинку саму, без засобів для живописання, тому, йдучи вранці на роботу, мама повернула їй олівці та принесла звідкілясь великі шмати старих, здертих зі стіни, шпалер. – Покищо малюй на цьому, нещастя ти моє! Увечері принесу паперу. Дівчинка розклала шорсткі від старого клею шпалери й заходилась малювати прямо на підлозі. Вона задумала зробити великий малюнок на всю довжину найдовшої смуги. „Нехай це буде взуття, – фантазувала дівчинка. – Мамині туфлі, чобітки, шльопанці, мої черевички й сандалики. І в кожному сидітиме якесь звіря. З високого маминого чобітка визиратиме хитра кицька, в сандалику сидітиме мишка, в красивій маминій туфлі, підмостивши під голову хвостика, лежатиме лисичка. І хай усе взуття буде зв’язане між собою шнурочком, і хай…” В передпокої тенькнув дзвоник. Дівчинка облишила малювання, підвелася з підлоги та підійшла до дверей. („І нізащо не відчиняй незнайомим!” – повчала її мама…) – Хто там? – Ти Юлечка Коломієць? – пролунав з-за дверей жіночий голос. – Так! А ви хто? – Я принесла тобі фарби… Двері відчинились і жінка в жалобі побачила перед собою маленьку русявокосу дівчинку в строкатому, замащеному фарбами комбінезончику, яка широко розплющеними очима дивилась на незнайому тьотю. „Ні, це не Софійка, але… зовнішня схожість, вона ж не обов’язкова. Навіть при переселенні душ форми бувають які завгодно. Головне – втілити задум.” – Де? – Ось! – вона показала дівчинці невеличку валізку. – Тут. Ти сама вдома? – Сама. – От і чудово! – жінка зайшла й причинила за собою двері. – А де мама, тато? – Мама на роботі, а тато… тата в мене нема… А покажіть фарби! Жінка розстібнула валізку та дістала звідти чорний шкіряний футляр. – Дивись! – Клацнула застібка футляра й дівчинка побачила перед собою рівненький рядочок яскравих різнобарвних тюбиків. – Це справжні фарби. Німецькі! Хочеш ними малювати? Певно в дівчинки перехопило подих, бо вона тільки швидко-швидко закивала голівкою. – Ходімо зі мною й ці фарби будуть твоїми. Фарби, пензлі, мольберти. Матимеш свою майстерню, як справжній живописець! – А можна, – прошепотіла дівчинка, – я малюватиму вдома? – Ні, – усміхнулась жінка в чорному. – Ти мусиш піти зі мною, малюватимеш, а я про тебе піклуватимусь. Фея! – здогадалась дівчинка. – Фея з сьогоднішнього нічного сну! І нічого, що вона не золотокоса й блакитноока, нічого, що в окулярах. Зовнішня схожість не обов’язкова. Це втямки навіть п’ятирічній дівчинці! – Добре… – Тоді збирайся. Хутенько. Мусимо встигнути на поїзд. Я, Юлечко, живу далеко! Ще б пак! Хіба може фея жити десь поряд? – А що мені взяти? – Показуй свої речі. Господи! – вжахнулась жінка, увійшовши до дитячої кімнати. – І на цьому ти малюєш? – Так, – знітилась дівчинка, намагаючись відсунути ногою шпалери. – Увечері мама принесе папір... Жінка побачила гепарда. – Гарно! Збирайся. Віднині ти матимеш усе! Вони вийшли з квартири й жінка в чорному зачинила двері. Крім своєї валізки вона тримала в руці невеличкий дитячий ранець. На площадці, сходах і біля будинку вони нікого не зустріли. – А як вас звати? – спитала дівчинка, коли вони йшли до залізничного вокзалу. „Нічого, що фея. Мусить же й фея мати якесь ім’я.” – Називай мене Адріана Андріївна. – Анрі… Адрі… – Добре. Просто тьотя Ада… Чоловічий гонор і касета з Віктором Цоєм. – Ні! – гримнув на себе Ромка. – Так далі не піде! Треба з’ясувати все до кінця! Нехай вона сама скаже, підтвердить, що зраджувала мені та бігала потай до свого куцого. Хочу почути це на власні вуха! Після трапунку в барі Ромка Іванки не бачив. І поривався він, і вабило до знайомої дев’ятиповерхівки, та чоловічий гонор не дозволяв. „Якщо вона відчуває провину, то хай прийде, вибачиться й усе пояснить, а за мною гріхів нема!” Від біластої ляльки, яку привів йому тоді Букет, Ромка втік, інакше ніяк не міг її спекатись, і більше не зустрічав. Взагалі, після того випадку зраджувати Іванці перехотілось. „Нехай відтягується собі зі своїм „бройлером”, – думав насурмлено Ромка. – А я буду сам! Що ж, такий, либонь, мій хрест!” Він знов толочився колишніми манівцями понад річкою, згадував, як побачив вітрогонів, згадував Іванку. Як уперше зустрівся з нею поглядом в електричці, як заговорив, як бігав на побачення, обламуючи в чужому садку бузок. Як хороше було їм удвох… Все в минулому. Але після сходження на трубу рішення було прийнято: йти й усе з’ясувати! Клацнув замок і двері відчинились. – Привіт. – Здрастуй. – Ось, касета твоя. Натрапив випадково в шухляді. – Віктор Цой? А я її шукала. Ну заходь, чого стоїш? Пройшли в кімнату. – Поставлю? – махнула касетою. – Постав... – А де ж твоя Карина? – Нема в мене ніякої Карини! – Нема? А тоді, в барі? – То Букет її привів. Не віриш? – А чого ж вона клеїлась до тебе, як жувачка? – Ну... бо Букет привів її до мене. Але в нас нічого не було! Ми й не бачились більше! Правда! І взагалі, то я зо зла... через тебе... – Як це, через мене? – Ну ти ж ніби знову… з Олегом. От я й попросив Букета… – З Олегом? Ні з яким я не з Олегом! Я ходила до нього всього раз, просила грошей на спорядження! – І що, він отак просто взяв і дав гроші? – Так, просто взяв і дав! Він, якщо хочеш знати, одружується, в нього наречена. А мені допоміг по давній дружбі! – І нічого не взяв навзамін? – Господи! Я ж сказала: нічого! Не віриш? – А чого ж ти мене сторонилась? – Як це чого? Заходжу в бар, а там ти з цією… А ти чому не приходив? – Бачив, як ти йшла до Олега й… уявляєш, як мені було? – А мені! Всіма покинута, забута! Так паскудно було на серці! – Уявляю. – Ти мені віриш? – А ти? – Вірю. Ну, розкажи, як пройшло сходження? Вода з графина, мамине „треба” й доччина байдужість. Лариса знайшла його в кабінеті. Валентин мало з крісла не впав, побачивши, хто до нього заходить. – Лисич... Ларисо! Нащо ти сюди… Я ж тебе просив! – зашепотів голосно, озираючись по кімнаті так, ніби вони були не самі, й замовк, завбачивши її змарніле, наче випалене, обличчя, темні півкола під очима та (неймовірно!) майже повну відсутність косметики. – Що трапилось? – Ой, Валику, поможи! Зникла моя донечка, моя Юлечка! Зранку ще. Я заскочила обідом додому – принесла папір, а її нема. Ніде нема, ні вдома, ні на вулиці… – Ну пішла десь, погуляє… прийде. Ти заспокойся! – Не прийде – речі забрала! Костюмчика немає, курточки, й платтячок, і чобітків, і ранця! Побігла в міліцію, вони теж заспокоюють – прийде! Поможи, підніми ти їх на ноги! Нехай шукають! – Ну я… власне… А що я можу? В міліцію заявила? То вони ж там у курсі, що робити. І взагалі, якщо я почну роздзвонювати, то виявляться наші стосунки, а я б не хотів… – Та на дідька мені твої стосунки! В мене донечка зникла, петраєш? П’ятирічна дитина! А ти лиш про себе думаєш! Про свій комфорт. Та відірви ж нарешті гузно від крісла! – Ну заспокойся, – злякано зиркав на двері Валентин. – Ще нам істерики тут не вистачало. Он у мене теж дружина зникла й нічого. Власне… я не те хотів сказати. На ось, краще, випий води. Зараз я подзвоню до замначальника райвідділу. Найдемо! Ти тільки, благаю, не кричи. Знаєш, які тут стіни! Коли Валентин повернувся додому, в доччиній кімнаті чулося неясне гуготіння. На кухні було голо. Він довго блудив квартирою, гупав дверима, торохтів каструлями, привертаючи Іванчину увагу до своєї зголоднілої персони, але та не реагувала. Два голоси, Іванчин і вже майже сформований, чоловічий, гуділи безупинно. Валентин підійшов до дверей кімнати, потоптався, але відчинити не зважився. Потім зітхнув і пішов готувати яєчню… І куди його завіяло, те бісове чадо. Через це можуть споганитись його з Ларисою стосунки. А йому таки з нею хороше. Як ні з ким – він уже міг порівнювати. Звідтоді, як відкрив, несподівано навіть для себе, той дар... Зовні ніби наївна, а десь в глибочині багатозначна посмішка, галантне, напівшепотом, слово, м’який блиск очей. З того часу й поринув у ту віддушину сторчголов. А віддушини потребував давно. Юнацькі роки минули під могутнім давилом залізного, скорше навіть свинцевого, маминого „треба” (або „не треба”): вдома бути о дев’ятій, вранці вставати о сьомій, з тим не дружи, а з тим не балакай, з тим не ходи, а з дівчатами – рано... Навіть оженила, з ким хотіла сама. Він, правда, опирався не надто (а спробував би!) Ірина – красуня, що там говорити. Та й мамине „треба” терпіти було вже несила. Але доля зіграла з ним жарт, якого й уві сні не очікував: Ірина виявилась другою мамою. І для нього все лишилось, як було. І те ж „треба”, і „не можна”, і те ж давило... Добре, що Господь зглянувся, – нагородив „віддушиною”. На стороні отримував те, чого ніколи не мав удома: розуміння, розраду, реалізацію свого чоловічого „его”. Потайки, криючись від дружини, як колись, зрідка, від мами. І боявся... Він уже дрімав перед телевізором, коли Іванчин гість залишив нарешті квартиру. Валентин чув, як у темряві коридору пролунало прощальне „цьом.” – Ти щось їв? – спитала вона байдужо, коли двері за гостем зачинились. – Їв. Дочка знову рушила в свою кімнату, та він спинив: – Ти тьотю Ларису знаєш? Іванка напружилась. „Якщо зараз він скаже, що скоро в мене з’явиться нова мама – вдарю!” – Знаю! – У неї зникла донька. Пішла з дому, забравши всі свої речі. – Маленький вундеркінд? – Так, художниця. Частина третя Юля Корови за вікном, фарби й неподатливий пластилін. Скільки нових вражень! Поїзд! Уперше в житті їхала вона в справжньому поїзді! Як цікаво лежати на верхній полиці та дивитись у вікно! Там села й містечка, пагорби та долини, прудкі авто на дорогах і непорушні рибалки на берегах річок; трактори на полях і тітоньки з пиріжками, булочками, тортиками, насінням і ще хтозна-чим на перонах станцій. Там чорнобривці на доглянутих пристанційних квітниках і годинники на вокзальних стінах, далекі сапфірові ліси, лункі мости над вузенькими іграшковими річечками й корови на луках побіля тих річечок; і жінки, що понахилялися з сапами на городах, і дядьки на велосипедах… А скільки принад у самому вагоні! Суворі провідниці в гарних костюмах з погончиками, якісь загадкові труби попід стелею, ручки, крани… А як захоплююче в туалеті! А скільки цікавих людей їхало з ними в поїзді! Це сивий дідусь з бородою (таку дівчинка досі бачила тільки на малюнках і по телевізору), високий ставний чоловік у костюмі й сорочці з краваткою, галаслива родина темнооких людей, що розмовляли незнайомою дівчинці мовою, та дві балакучі тітоньки, що торохтіли безупинно годину за годиною, а ще неголений дядько в пом’ятій одежі, котрий голосно викрикував незрозумілі їй слова, й кицька з блакитними очима, яку віз із собою хтось з пасажирів... І все це їй негайно кортілося намалювати! А потім був красивий старовинний вокзал, людні, гамірні вулиці міста й тиха, таємнича, затінена квартира з вузькими вікнами та високою стелею на другому поверсі теж старовинного, з витіюватим фасадним ліпленням, будинку. „Це твоя майстерня. Тут будеш і спати, й працювати. Ось інструменти. Пензлики тримай вимитими. Це готове заґрунтоване полотно. Вмієш малювати на полотні? Ні? Нічого, я покажу, ти швидко навчишся. Ось етюдники, фарби. Влаштовуйся, знайомся, це все твоє. Звикай, а я піду, змудрую щось на кухні. Зголодніла?” Роззираючись на всі боки, дівчинка розгублено хитає головою... – Ні, Юлечко, ці мазки накладай щільніше. Уяви, що ти несеш важке цеберко з водою, і тобі треба якнайскоріше його вихлюпнути. Бо нести важко! Ну, починай, вихлюпуй! – Я ж я витрачу багато фарби! – Фарби не шкодуй, не думай про неї! Думай, що ти хочеш відтворити, і про відеречко з водою. Отак, отак! Юля накладає важкі сочисті мазки, тьотя Ада втішена. Але дівчинка хотіла показати цей будинок у димному ранковому серпанку, коли він ніби пливе в густому вогкому, аж глейкому на дотик, повітрі, – в місті часто йдуть дощі; а будинок виходить якимось уземкуватим і вгрузлим. Ось це треба прибрати, тут ледь-ледь позначити тонким аквамариновим доторком… – Ні, Юлечко, ні! Чому це в тебе каміння блакитне? І так невиразно… – Чого ви мені перебиваєте? Мама мені ніколи не перебивала! Адріана відходить, дратливо бгає губи. Ні, Юля – не Софійка, – вже зрозуміло. Та чи можна цьому зарадити? П’ятирічне дитя, яке не уявляє, що таке школа, стиль. Безсумнівно талановите, проте будь-який талант потребує обробки, вишколу! Тільки генієві ніяке огранювання не потрібне, та де вони, генії? А це – плавкий, податливий пластилін, бери й ліпи, не гай часу! Вона таки видобуде з-під цієї незугарної зовнішньої шкаралущі свою неповторну, витончену Софійку! Сформує, виліпить і, як Пігмаліон, вдихне життя в своє твориво! Інакше, чого було починати? – Ну добре. Цей ескіз допрацьовуй, як знаєш, а тоді я тобі дещо покажу. Увечері Юля засинає й гадає: а чи добре їй у тьоті Ади? Дівчинка має все, що захоче, володіє робітнею, як справжня майстриня, має чудове професійне приладдя. Тьотя Ада не дорікає дівчинці, що та розтринькує багато фарби, олівців чи паперу, не бідкається, скільки доводиться витрачати на Юлине малювання грошей, як це робила мама. Але… Тьоті Аді не подобається, як вона малює. Мамі подобалось, і тьоті Наді подобалось, а тьоті Аді – ні. Хоча... мамі було байдуже: малює, то й малює, аби шкоди не робила. А тьотя Ада хоче, щоб вона не просто бавилась, а вимальовувала так, як хоче вона, тьотя Ада. А Юля звикла малювати, як захоче сама. І тьотя Ада гнівається – оце недобре. То чого ж більше, хорошого чи поганого? Дівчинка не встигає вирішити це питання – її очі заплющуються… Гол престижу, надія на жовтодзьобиків та Ромчині сумніви. Букет повертався з побачення. Класно згайнували час. Красуня Оксана виявилась ще й компанійською дівчиною, і хлопець мав усі підстави для безсумного настрою. Звісно Оксана не... але не слід думати про те... Класно розім’ялись на дискотеці. Букету було в кайф ловити заздрісні погляди знайомих і незнайомих парубків. Потім вони довго швендяли нічним містом, цілувались до одуріння під пахкими липами, теревенили й реготали від його студентських анекдотів. Відчувалось, що Оксана не проти просунутись далі добропристойних цілунків, але він не квапився. Ніколи не псував собі насолоди невимріяними, непідготовленими перемогами, не квапився зірвати недоспілий плід. Адже очікування свята набагато миліше за саме свято! Ішов порожнім нічним містом, насвистував якусь музичку, і раптом, повернувши вже на свою вулицю, побачив, як від стовбура лапастого каштана, що ріс під парканом, відклеїлась темна загрозлива постать. „Ну от, а вечір був таким кльовим! – подумав з досадою. – Зараз попросить закурити, а потім з’ясується, що я колись кревно образив його меншого брата…” – Ну як тобі Оксанка? В подобу? „Чорт, боксер! Це ще гірше! Проти нього в мене шансів – нуль!” – Та нічого. А що? – Зараз я тобі покажу „що”! – Боксер насувався загрозливо й невідворотно, як танк важкого, або принаймні середнього класу. Букет відступав до протилежного паркану. „Тікай! – боязкою ящіркою шаруділа підленька думка. – Однаково ніхто твого героїзму не поцінує!” Але інша думка стримувала: „Ні, негоже. Я ж не шмаркляк який-небудь. Чому бути, того не минути. Хай там що, а свій гол престижу я таки заб’ю!” – То як вона тобі, га? – боксер підступив уже зовсім близько. – Фігурка як, нічого? А цицьочки, га? Вже облапав? Від першого бухана Букет відхилився, встиг іще й затопити кулаком кудись у невиразну білу плішину, що виникла на мить поруч, а потім… Спершу стоячи прикривав руками обличчя, тоді впав; далі вже не відчував окремих гепанів, бо удари й біль злилися в нескінчену, яскраво-білу, з іскристими, калиновими вкрапленнями, муку. А згодом вщухла й вона… На спішне засідання вітрогони посходились до Северина. Стали оддалік хати, на невеличкому вигоні, де мешканці тихого кутка зазвичай прив’язували кіз: – Ну як він? – спитав Северин у Ромки, – той щойно примчав з лікарні. – Краще. Вже перевели з реанімації в палату. Прийшов до тями. Хоча краще ненабагато: поламане ребро, вибиті зуби, струс мозку й ще щось із внутрішніми органами, я не запам’ятав. Мати біля нього. Плаче… – Ти з ним балакав? – Трохи. Довго не дають. Підбадьорив. – То він сказав хто? – окреслив Антон питання, яке цікавило всіх чи не найбільше. – Ні. Каже: якісь чужі задираки. Хоча, може просто не хотів говорити при матері. – Треба взнати доконче! – промовив ватажок. – Ніхто не має права просто так товкти вітрогонів! – Я побазарю з жовтодзьобиками, – озвався Корозія. (Чудовий свіжий синець прикрашав його рябу фізію). – Хтось щось та знає… – Зло треба покарати! – продовжив Северин. – І воно буде покарано! – А раптом того зла виявиться ціла банда? – з сумнівом (більше сам до себе) промовив Ромка. – Байдуже. Впевнений – спосіб знайдемо. Може, це буде просто ще одна витівка вітрогонів! Стілець і песик, мамині очі та два журних погляди за вікно. Вночі знову йшов дощ. Крізь сон Юля чула, як він тарабанив по широкому бляшаному підвіконню, а окремі великі краплини, певно зірвані звідкілясь вітром, глухо гупали в шибку, наче вахлакуваті травневі хрущі. Але вранці її розбудило сонечко. М’якеньке, лагідне, ніби випране нічною дощовичкою, воно весело заглядало до майстерні крізь рожеві портьєри й обіцяло дівчинці пречудовий день. Зараз сюди зазирне тьотя Ада, перевірить, чи Юлечка вже прокинулась, поцікавиться, як спала та похвалиться зготовленим для неї поживним і смачним сніданком. Певно знову гречана каша з маслом і котлеткою. Після сніданку вони вийдуть на обов’язкову щоденну прогулянку, тьотя Ада триматиме дівчинку за руку, й вони поволі рушать до розташованого неподалік невеличкого скверика. „Це Юлечка, – пояснила якось тьотя Ада незнайомій жінці, яку вони стріли дорогою, – донечка моєї двоюрідної сестри.” А після прогуляння – до роботи! Кумедного песика бачила Юля учора в скверику, а ще кумеднішим був господар собачати – дрібненький лисий чоловічок, який невпинно бігав удвох із песиком, іноді навіть того випереджаючи. От би їх намалювати! Відчиняються двері й до майстерні входить тьотя Ада: – Прокинулась? Вставай, я зготувала таку смачну гречану кашу з маслом і котлеткою!.. Юля сидить за столом і працює. Тьотя Ада загадала їй намалювати стільця. Дівчинці зовсім не хочеться малювати стільця – це нецікаво! Їй хочеться змалювати того потішного дядечка з цуциком, але вона бачить, що тьотя Ада супиться й малює стільця. Малює неохоче, без натхнення, тому стілець виходить якимось похиленим, кривоногим, дівчинка дратується, невдоволено озирається на тьотю Аду, але тій, на щастя, треба кудись іти, й вона лишає Юлю саму: – Малюй, тренуйся. Починати слід з простої натури. Я повернусь, і ти похвалишся своїми успіхами. Аякже! Ледве за тьотею Адою зачиняються двері, дівча відсовує аркуша з осоружним стільцем вбік і кладе перед собою чистого. Юля вже розуміє, що тьотя Ада ніяка не фея, а звичайна жінка, але яке це має значення! Тут є все для малювання, а це, переконана дівчинка, – головне. І той сон, Юля ж його не вигадала. Й він справдився… Тьотя Ада повертається аж після обіду. Кумедний дядечко з песиком безтурботно гасають наввипередки між гладенькими стовбурами розкошланої горобини, малюнок променить безжурністю й грайливістю, але зовсім інший настрій у вузеньких скалках-очах за холодними скельцями окулярів господарки квартири. – Що це таке? – Песик… – Який песик? Я тобі що загадала? Де виконана робота? – Яка робота? – Стілець, дідько його забирай! Намалювала? – Ні… – Ні? – Кумедний собачка з кумедним дядечком рвучко бгаються в тонких мармурових долонях тьоті Ади, і, зібгані, шматуються на клапті нервовими безжальними рухами. Дівчинка злякано мовчить. Мама ніколи не рвала її малюнки. Навіть, якщо вони мамі не подобались… – Затям, дитино: в цьому домі слід виконувати все, що я накажу. Все! Непослуху не стерплю! Моя Софій… – жінка затинається на півслові й продовжує: Та зрозумій же: тобі треба вчитись! Ти маєш здібності, але під них необхідно підвести школу, навички, знання! Інакше нас ніколи нікуди не візьмуть, і ти ніколи не виконаєш серйозного задуму! Юля нічого не розуміє. Похиливши голівку й машинально виводячи щось на долоньці олівцем, вона тихо хлипає. Мама ніколи не говорила їй незрозумілих слів і сварила тільки тоді, коли дівчинка малювала на шпалерах… – Я хочу до мами… – Е ні, малятко! Зворотного шляху немає. Ми з тобою йтимемо тільки вперед. До кінця! До переможного! – Якби дівчинка підвела голову, то побачила б, яким гарячковим вогнем палають у цю мить очі її „феї”. – Ми ще подивуємо світ! Тільки треба працювати. Наполегливо, щоденно, до самозабуття! Нумо, годі слинити. Сідай за роботу. Стілець нікуди не подівся! Минають дні. Юля викреслює стільці, кулі й піраміди, перемальовує з великого кольорового альбому репродукції всесвітньовідомих картин. Вони нудні й незрозумілі. Потай від тьоті Ади дівчинка малює по пам’яті маму. В неї легко виходить добре знайомий овал, який обрамлює копиця гарного хвилястого волосся, пухкі мамині губи, невеличкий прямий ніс, от очі… Які вони… зараз? Мабуть засмучені. Напевно засмучені. Ніколи ще дівчинка не малювала сумних очей, вийде в неї чи ні? Папір. Відколи Юля тут, вона малює на іншому папері, не такому, як удома. Тьотя Ада якось його називала, але дівчинка, звісно, не запам’ятала. Це гарний папір, але мама на ньому видається якоюсь… далекою. Та й очі мамині на цьому папері не виходять. Їй би ті сіренькі домашні аркуші. Юля впевнена, що на них і мама вийде домашня. Може, в цій великій майстерні знайдеться й такий? Вона ще не все тут обстежила. Дівчинка роззирається. Праворуч від її робочого столу – допоміжний столик для приготування фарб, далі мольберти, стелажі для полотен, полиці для щіточок, фарб та іншого художницького приладдя. Ліворуч, під стіною, ближче до вікна, її ліжко, а далі – дві височезні масивні шафи, одна з суцільними дерев‘яними, інша – з заскленими дверцятами. Юля підходить до заскленої, відчиняє. Скільки паперу! Рулони, теки, просто складений стосами папір. Бере кілька аркушів з одного зі стосиків. Це все малюнки. Певно тієї Софійки, про яку згадувала тьотя Ада. Малюнки непогані, та маленьку художницю вони не цікавлять. Дівчинка просто шукає чистий папір. Перебирає стосики, зазирає до тек… Є! Малюнки в цій теці виконані саме на такому, потрібному їй, „домашньому” папері. Може, між ними знайдеться й чистий аркуш? Юля нетерпляче перегортає змальовані листи: портрети, краєвиди, люди на вулиці, вершники… Ось! Майже чистий аркуш, лише в кутку кілька переплутаних зигзагоподібних ліній, що розбігаються в різні боки від якоїсь мудруватої закорючки. Нехай! Дівчинка швиденько сідає до столу й захоплено поринає в роботу… – Що це в тебе? Ну от, попалась! Юля аж здригається. Вона зовсім не чула, як увійшла тьотя Ада. – Це? Мама… Але тьотю Аду цікавить не зображення. – Де ти взяла цей аркуш? – Отам, у шафі. – Що? Господи Ісусе! Це ж Софійчин автограф. Боже, це „Денні сни” – одна з найкращих її робіт! Ах ти ж, маленька негіднице! Мало того, що сама нічого не можеш, то ще й нищиш роботи моєї Софійки! Вузькою мармуровою долонею тьотя Ада боляче б’є дівчинку в обличчя. Юля хапається за щоку, з очей дрібною вервечкою котяться сльозинки. – Не смій тут нічого мацати! – тьотя Ада гнівно тупотить ногами, її рука знову здіймається вгору. Дівчинка злякано відсахується. – Не смій навіть торкатися до святої пам’яті моєї незабутньої Софійки! Ти її не гідна! Ти не Софійка! Ти інша. Бездарна, тупа й лінива дитина! Нащо я тебе сюди привезла? Господи Ісусе, ти ніколи не станеш такою, як вона! Дівчинка нічогісінько не розуміє. За віщо її б’ють, за що гніваються? І від нерозуміння їй робиться ще страшніше. – Я хочу до мами, – схлипує вона, відступивши про всяк випадок подалі. – Відвезіть мене до мами! – До мами? – перепитує жінка? До якої мами? Твоя мама – це я, втямила? Юля зиркає на злощасний папір, що так і лежить на столі. Там – мама. – Ні! Ви не мама! Ви погана, зла фея! Я хочу до мами! Мама мене любить, а ви ні! Дівчинка схоплюється з місця, оббігає господиню й мчить у коридор… – Стій! – лунає ззаду. … Підбігає до вхідних дверей, відчайдушно торгає важку литу ручку, що бовваніє в дівчинки над головою, крутить тремтячими пальчиками замок. – Стій! – жорстка, ніби дерев’яна, рука хапає Юлю за комір, відриває від дверей і тягне, наче якогось лантуха, вглиб квартири. – Я – твоя мама, зрозуміло? Нема в тебе іншої мами, тільки я! Я!.. Вузеньке кухонне вікно виходить в тихий, затінений липами дворик. Щойно знову прокапав дощ, і листя на деревах виблискує, ніби лаковане. Адріана стоїть біля відчиненої стулки й дивиться надвір похмурим, збайдужілим поглядом, а скельця її окулярів поблискують, наче двійко мокрих липових листків. То були останні Софійчині дні. Дівчинка лежала під крапельницею, безкровна, змучена, позбавлену волосся голову прикривала біла намітка. Вони обидві знали, що це край, але ні донька, ні мама не наважувались говорити про смерть вголос. – Мамо, – тихо промовила якось Софійка. – Як гадаєш, чи може один майстер завершити те, що не закінчив інший? – Чому ні? – вона з усіх сил намагалася говорити спокійно. – Відомі такі випадки. – А задуми? Коли є тільки задуми, мамо? – Очевидно, для Софійки це було надзвичайно важливо. – Хіба можна відтворити на полотні чийсь задум? – Гадаю, що можна, – відповіла вона твердо, хоча зовсім не була в цьому переконана. – І додала тихо: Розкажи мені про свої задуми... Вітер струснув важке вологе липове віття й кілька холодних краплин торкнулося її обличчя. Ні, це не Софійка. Й ніколи нею не стане. І не малюватиме, як Софійка. Це зовсім чужа дитина, до якої в неї, ясна річ, немає ніяких материнських почуттів. Нащо вона її сюди привела, для чого викрала? Вона що, з глузду спала? Що буде далі? Хоча це її майже не цікавить. Все, що мало хоч якусь вагу, лишилось позаду. В „учора” залишилась Софійка, щасливе, впорядковане й підпорядковане великій меті життя – воно там, на Личаківському, під двометровим шаром ґрунту. А всіляке переселення душ – нісенітниця! Казочки для охоплених відчаєм… Треба кінчити якось цю безглузду історію, – думає вона втомлено й відходить від вікна. Вікно Юлиної майстерні виходить на вулицю. Дівчинка стоїть, поклавши кулачки на підвіконня, а підборіддя на кулачки. Щойно пройшов дощ, і листя на деревах вабливо переливається в свіжому сонячному промінні. Біля будинку стоїть великий вантажний автомобіль („фура” – казала тьотя Ада), дівчинка вже знає, що в сусідньому під’їзді живе водій – „далекобійник”, іноді він залишає вантажівку на ніч прямо на хіднику. Кабіна фури яскрава – жовтогаряча, а тент – чорно-синій. Далі по мокрій, вимитій дощем асфальтівці, шарудять колесами різнобарвні автомобілі. Навпроти – будинок, який вона вже малювала, збоку біля будинку магазинчик, біля якого інколи зупиняються авто. Дівчинка мовчки спостерігає за автомобілями, перехожими на хідниках, горобцями, як ті купаються у воді на тенті вантажівки. Сльози на щічках вже висохли, але вперше в житті дівчинці не хочеться малювати… Букетів кашель, агентурні дані й Ромчина ініціатива. Пасажири київської електрички, що саме прибула до перону, вихлюпнулись з її нутрощів бурхотливим живим потоком, і ті, хто проходив повз відчинені вікна привокзального бару, чули, як линула звідти музика гурту „ДДТ”. Це могло означати одне – у вітрогонів нарада. Троє юнаків всілися за останнім столиком і Северин почав запитанням: – Чому, чому він не каже – хто? Я ж по очах бачу, що знає! Сьогодні вони були в лікарні – відвідували постраждалого. Букет тримався стійко, намагався жартувати, хоч виглядав не дуже. Зовнішні, як він казав, урази потроху затягувались, а от внутрішні… Нападники, чиїх імен він не знав, чи не хотів називати, повідбивали там йому щось усередині, Букет кашляв, спльовував рожеву слину в навмисно поставлену для цього бювету й тримався рукою за груди. Наполягав, що імен хуліганів не знає, але дивився вбік і взагалі говорив на цю тему неохоче, використовуючи будь-який привід, аби перекинути балачку на інше. – Може сам винен, – висловив припущення Антон. – От і не збирається мститись, в принципі. – Або навпаки, – сказав Ромка. – Хоче порахуватися без нашої допомоги. Та й без втручання „органів”. До бару вбіг Корозія й, захеканий, впав до столу: – Взнав! Пацани чули, буцімто Мишко-боксер нахвалявся, що більше до його Оксани ніхто не підступиться. Провчив, мовляв, одного! – Точно! – стрепенувся Ромка. – Пам’ятаєте, Букет іще згадував якось, що завів нову подругу – Оксану? – Отже, боксер, – напівзапитав-напівствердив Северин. – Боксер! – погодився Антон. – В принципі, „почерк” боксерський! – А хто ж іще міг зробити з Букета таку відбивну! – вигукнув Ромка. – Підстерегти козла та віддухопелити тлумом. Аби закостогримів потім у ту саму палату, що й Букет! – На сусіднє ліжко! – сподобалась ідея Корозії. – Доцибався наш Букетик! – скрушно хитнув головою Северин. – Ну, хай там що, а та Оксана ж боксерові не жінка. З ким хотіла – з тим пішла. То що конкретно вирішуємо? Рішенням було влаштувати боксерові те, що він учинив Букетові. Корозію відрядили шпигувати за противником, з’ясувати де живе, де буває, кудою ходить, коли повертається й подібне. Інші ж вітрогони розійшлись по домівках, поновлюючи в пам’яті усі відомі їм прийоми єдиноборств. Наступна зустріч відбулась на третій день. Прикрашений величезною сизою гулею, Корозія оббіг усіх і кожного повідомив, що сьогодні боксер іде на день народження до приятеля й вертатиме додому рівно об одинадцятій вечора. – А як знаєш час? – здивувався Северин. – Агентурні дані! – незворушно запевнив рудавий. Северин оголосив збір. Хлопці сиділи на лаві біля чийогось, затіненого яблунями, обійстя й чекали. Антон намотував на кулак правиці шкіряного паска, Северин і Ромка розминали долоні повільними, зосередженими рухами хірурга перед відповідальною операцією. Корозія, якого брати не хотіли, але який учепився кліщем слідом, грався з мишкою. Її біленька цята дивно відсвічувала в перлистому місячному світлі. – Наскочимо всі зразу, з трьох боків, – вкотре настановляв товаришів Ромка. – Поодинці він нас однією лівою повкладає! Хлопець трохи нервував, і йому необхідно було щось говорити для заспокоєння. – Не повкладає, – погрозливо запевнив Северин. – Сьогодні не його день! – Одинадцята, – глянувши на годинник, повідомив Антон. І саме цієї миті почулись голоси. – Він! – тихо промовив Северин. – А я що казав! – голосно зашепотів Корозія. – ЦРУ відпочиває! – І не сам. – З дівкою. – Нічого. Соратниця підожде. Лава ховалася в тіні гіллястої яблуні, що перекинула віття через паркан, тому розгледіти хлопців було важко. Натомість вони вже скоро побачили боксера, який наближався до них, ідучи серединою заллятої місяцем вулиці, й обіймаючи рукою дівчину. З його незв’язної мови та непевної ходи було зрозуміло – „під газом”. – Нехило відтягнувся на іменинах! – зловтішно процідив Антон. Попідводились. – Це Оксана? – тихо спитав Северин. – Ні, – шепнув Корозія. – Та, здається, трохи вища. Класна дівка. Родимка така прикольна на щічці. – Родимка?.. – затнувся Северин. – Чорт, Оксана... – Ну, поможи Боже! – скреготнув зубами Антон. – Боксер з подругою підійшли вже зовсім близько. – Стоп! – шепнув Ромка. – Операція скасовується. Є кращий план! Лозина, клацання замка та лікування ангіни. Тепер тьотя Ада не дозволяє дівчинці спати „скільки заманеться”. Байдужим, відмерлим голосом вона будить Юлю о сьомій ранку й одразу садовить за стіл. „Ось, це завдання на сьогодні. Постарайся витримати стиль, відчути настрій”. Вона дістає малюнки з тієї заскленої шафи, до якої Юлі категорично заборонено підходити, й дівчинка їх перемальовує. Цілий день. Їй заборонено малювати щось інше, заборонено не малювати нічого, вона „повинна старатись”. Щоранку тьотя Ада кладе перед маленькою художницею кілька малюнків з шафи та йде на роботу. „Сніданок на столі і, сподіваюсь, ти поводитимешся розумно..!” За нею клацає замок, і дівчинка залишається сама. Ввечері – перевірка: „Тут непогано, але зверни увагу на настрій. Мені здається: ти його не відчула. А настрій – це дуже важливо! Придивись уважніше. Відчуй! А тут добре, тут все збігається. Молодчина..!” Юля старається. А спробуй – не постарайся! Адже в руках у тьоті Ади лозина. Зовсім маленька лозинка, трохи довша за найдовший Юлин пензель, але дівчинка її страшенно боїться. Вона така палюча! Зазвичай тьотя Ада просто тримає лозину в руці, цьвохкаючи нею в іншу долоню, але якщо тьотю Аду розгнівати… Тоді вона вже цьвохкає лозиною по Юлиних пальчиках. Ще й забороняє при цьому плакати. Щоправда, биття трапляється нечасто. Досі – всього двічі. Перший раз – коли Юля відмовилась працювати взагалі, а другий – коли намалювала саму тьотю Аду, з хвостом і в ступі, як бабу Ягу в казках, тільки замість мітли в руках – великий пензель. Але більше Юля тьотю Аду не дратує, слухає та намагається робити все, що вона загадує. От тільки яке це карання – перемальовувати готові картини! Ще й старатися, щоб було схоже до найдрібніших деталей. Тому дівчинка малює дуже повільно. Часто зупиняється, підходить до вікна, дивиться на вулицю, або просто сидить непорушно й малює в уяві. Вона навчилась! В уяві можна малювати все, що хочеш; там ніколи не закінчаться фарби, олівці, чи папір; і тьотя Ада не побачить і не битиме лозиною по пальчиках! Які чудові малюнки виходять! Дивовижні уявні звірі гуляють дивовижними уявними пагорбами, схилами й долинами. На долинах ростуть дивовижні уявні квіти, трави й дерева, а на деревах сидить та витьохкує чарівних пісень дивовижної уявної краси птаство… – Чого так мало? Це тьотя Ада. Дівчинка тепер щоразу здригається, коли та заходить до майстерні. – Я… я… – Юля мимоволі ховає долоні під стіл. – Це дуже великий малюнок. Я старалась… справді! Але в мене не виходило! – Брешеш, негідна дівчура! Знов сиділа, втупившись у стіну, й ніякого біса не робила! Я вже давно за тобою пильную! – Лозина лунко ляскає об поліровану поверхню столу. Прямо перед Юлею. Та здригається. – Що тут у тебе? – тьотя Ада бере до рук кілька готових копій. – Погано! Теж погано! Треба краще! Два дні тому це було добре, а сьогодні погано! Невже не розумієш того, що я постійно тобі втовкмачую? Ти не ростеш, а стоїш на місці! Та я примушу тебе рости! – копії летять на підлогу й лозина знову загрозливо ляскає об стіл. Дівчинка заледве розуміє кілька слів зі сказаного. Не росте? Чому не росте? Вона що, назавжди залишиться маленькою? Але спитати боїться. Тьотя Ада й так гнівається… – Сідай і малюй! Сьогоднішнє завдання лишається в силі, й поки не виконаєш – спати не ляжеш! Жінка виходить, зачиняє за собою двері та прихиляється до них спиною. – Нічого. Ти, звісно, не Софійка. Та я зроблю з тебе Софійку! Чого б це мені не коштувало! Я звикла доводити роботу до кінця, я акуратна. Я ще повезу невідомі Софійчині роботи на виставку! І всі знову захоплюватимуться її талантом, і відкриватимуть нові грані, й говоритимуть про нове слово… Я тобі ще прислужусь, донечко! За вечерею тьотя Ада не зводить з дівчинки вовкуватого погляду. Якби Юля хотіла його намалювати, то використала б чорну барву. – А чому ти не заплітаєш кіски? – Питає раптом тьотя Ада, нудно колупаючись в картопляному пюре. Дівчинка мовчки знизує плечима. – Софійка завжди носила кіски, навіть коли підросла… От я тобі завтра заплету… Під важким, хмурним поглядом хазяйки дівчинці зовсім не хочеться їсти. Та вона себе пересилює. Старанно зішкрібає з тарілки картоплю, доїдає салат і навіть просить додаткову філіжанку чаю. Стенувши плечима, тьотя Ада наливає. Ніч. Тиша. Лише за вікном проїздить інколи запізніле авто, та старий будинок видає зрідка ледь чутні загадкові рипи. Дівчинка спить, тихенько сопучи в підмощену під щічку долоньку. Аж раптом її губи починають тремтіти, спочатку ледь-ледь, а тоді помітніше, долонька висмикується з-під щічки, Юля повертає голову догори й прокидається. Звикаючи до темряви, дивиться перед собою, потім підводиться й починає тихо, напомацки одягатись. Добре, що вбрання поряд. Воно висить тут, в робітні, в кутку, на дитячій вішалочці. Відчиняються двері, й дівчинка обережно визирає в коридор, виходить та навшпиньках прокрадається до вхідний дверей. Зараз вони вже не ходять на прогулянки, тьотя Ада не випускає її з квартири, але ще, коли ходили, дівчинка добре запам’ятала, як відчиняються двері. Слід посунути вгору „собачку”, двічі повернути замок і потягнути донизу масивну ручку… Всього-на-всього. І ти на волі. Йди куди хочеш, роби що бажаєш, малюй, що малюється! І ніхто не битиме лозиною по пальцях! Юна малярка тисне пальчиком на „собачку” й та поволі сунеться вгору… Готово! Тепер замок. Повертається, хоча при цьому оглушливо, як їй видається серед нашорошеної тиші, клацає. Дівчинка завмирає. Але навколо усе та ж тиша. Ще раз клацає замок… Все! Тепер потягнути донизу ручку… Цупка мармурова долоня важко падає на її гостреньке плече. – То он ти як, соплива негіднице! Дівчинка злітає раптом догори, комірець сорочечки перетискує їй горло так, що нічим дихати, й вона летить кудись у пітьмі, хтось змахує нею, наче клунком і безжально жбурляє на підлогу. Клацає вимикач. Дівчинка на підлозі в майстерні, а над нею… розлютована фея: – Он ти як, я до тебе з усією душею: побиваюсь, годую, доглядаю, навчаю врешті-решт! Намагаюся виліпить з тебе справжнього майстра, а ти? Тікати? Нікуди ти від мене не втечеш! Ми якщо й вийдемо звідси, то тільки вдвох. До слави, до оплесків та визнання! Очі тьоті Ади гарячково блищать, на щоках маковіє хвористий рум’янець, вона збуджено дихає. – Тільки так, або не вийдемо звідси взагалі! Затямила? Зрозуміла, маленька паскуднице? Невідь-звідки в її руках опиняється лозина. Вона замахується нею щосили, Юля замружується, але… удару не відчуває. Розплющує очі – лозина опустилась донизу, хоча перекривлене обличчя тьоті Ади страхітливіше за будь-яку лозину. – Ні, ти мені зараз весь будинок переполошиш. Я вгамую тебе інакше. На хвилину тьотя Ада виходить та повертається, тримаючи щось в руці. Підходить до дівчинки і Юля бачить, що то шприц. Таким юній художниці робили уколи, коли в неї була ангіна. – Я не хочу, – шепоче тремкими губками, – в мене нема ангіни... Тьотя Ада сміється, хоча це мало схоже на людський сміх. Якесь глибинне клекотіння, так булькотить часом вода в зливних трубах. – Ні, дівчинко, це не від ангіни. Це щоб ти не думала мене залишити! Боїшся уколів? – Дівчинка ствердно, швидко-швидко, киває головою. – Ще раз спробуєш утекти – вколю тобі такий укол, що взагалі не зможеш ходити, втямила? – Дівчинка киває. – Не чую, втямила?! – В-втямила… – Голосніше! – Моторошний шприц хитається в твердій мармуровій долоні прямо в дівчинки перед очима. – Так! – нарешті в неї з’являються сльози. Цілий ручай сліз вихоплюється назовні, ніби стримуваний до цього загатами, заливає дівчинці обличчя, капає горошинками на килим, залишається на її схолоднілих долоньках. І раптом дівчинка відчуває, що мокре не тільки обличчя. Друга порція сьогоднішнього вечірнього чаю – її нехитрий нічний „будильник”, навздогін за слізьми вихоплюється назовні, і від цього дівчинка заходиться плакати ще нестримніше й беззахисніше… Триколісний велосипедик і порушене тренування. Іванка звикала потроху до ролі хазяйки. Купувала на базарі продукти, прибирала в квартирі, прала, вдвох з батьком ходила до невеличкого городу за містом – доглядали картоплю. Після того, як у Лариски Коломійчихи зникла донька, батько більше уваги приділяє дому, обговорює з Іванкою сякі-такі побутові питання, регулярно дає гроші на продукти, пральний порошок та інше. Здавалося, з коханкою він більше не стрічався, хоча особливою шанобою до батька Іванка від цього не пройнялася. Скоріш за все, це Лариска урвала їхній зв’язок, розтривожена зникненням дитини, а безпосередньої татової „заслуги” в поверненні до змалілої родини дівчина не вбачала. Окрім обговорення побутових речей вони майже не спілкувались, вечорами батько понуро сидів перед телевізором, часто, тримаючи в руці пляшку пива, до якого відчував дедалі більший потяг. Від матері звісток не було, а єдиною розрадою для дівчини лишався її вірний Ромка. Того вечора старий знов сидів удома, й вони вийшли перекинутись кількома словами на вулицю. – Слухай, – Ромка виглядав веселим і збурханим, – є одна цікава пропозиція. Що б ти сказала… Охайно вбраний хлопчик на триколісному велосипедику крутився в них майже під ногами, але, захоплені розмовою, вони його не помічали. Іванка слухала й ствердно кивала головою: – Добре, але що, коли трохи не так… До спортивної зали райбуду, де проводила тренування група боксерів, зазирнула вродлива кароока чорнявка й миттю привернула до себе погляди присутніх. Кілька хлопців у спортивному одязі, дехто й у боксерських рукавицях, одразу повернули в її бік щільно стрижені голови, залишивши без уваги двох суперників на імпровізованому рингу, які, важко хекаючи, монотонно та невтомно гамселили один одного. – Скажіть, а Вася Купрієнко тут тренується? – звернулась чорнявка до хлопців. Ті перезирнулись. – Ні, ми такого не знаємо. – Хм. А мене сюди направили… – Направили то оставайся! – Усміхнувся, підморгуючи товаришам, один з боксерів. – Хіба ми гірші за того Купрієнка? Хлопці загиготіли. Дівчина зневажно оцінила поглядом вайлувату постать веселуна та, певно не знайшовши в ній нічого, гідного уваги, почала спостерігати за боксерами на рингу. Ті, завбачивши краєм ока дівчину, заходилися молотити один одного, наче останнього снопа в голодівку. Здавалося, бій чорнявку заворожив. Вона захоплено слідкувала за поєдинком, азартно підстрибуючи та тримаючи стисненими кулачки. Хлопці зверхньо підсміювались. Нарешті хтось плеснув у долоні – бій закінчився. Дівчина, ніби забувшись, з неприхованим захватом продовжувала слідкувати за одним з учасників поєдинку – міцним м’язистим парубком, обличчя якого вирізняли розкосі „татаркуваті” очі. Звісно, той не міг не помітити захоплених поглядів і запросто підійшов: – Що, цікаво? – Так… Я тут Васю Купрієнка шукала. – Нема в нас такого. А більше нікого не шукаєш? Дівчина невиразно повела плечима. – Ну, я пішла... Па-па! „Татарин” гукнув її, коли вона була вже біля дверей: – Ей, зажди!.. – То як тебе звуть? – спитав, коли вийшли на вулицю. – Марічка, – відповіла Іванка. – А я – Міха. Що, може збіжимося ввечері біля кінотеатру, морозива пошамаємо? Дівчина дещо знітилась: – Ну…не знаю… – Та чого там! Я ж бачив, як ти мене пасла! Приходь о дев’ятій. Ждатиму! – Добре, – тихо відповіла Іванка та швидкими кроками, не гаючись, рушила геть. Боксер повернувся до зали й на запитальні погляди хлопців відповів тріумфальним злетом руки в рукавичці та переможним вигуком: – Моя! Товариші схвально й заздрісно загуділи. Софійчине фото, слина за коміром і нічне гриміння жерстю. Юля сидить за столом і малює. Сьогодні тьотя Ада дала їй дуже складне завдання – намалювати Софійку. Софійку, яку та часто згадує і якої Юля ніколи не бачила. Дівчинка повинна малювати з фотографії, котру, перш ніж поставити на стіл, тьотя Ада довго тримала, притиснувши до грудей. „Це дуже складне завдання, – сказала вона малярці. – Ти повинна відтворити не лише фотографічну зовнішність, а й характер, душу, серце моєї незабутньої Софійки. Усвідомлюєш?” – Про всяк випадок Юля кивнула… Сьогодні тьотя Ада вдома. Юля малює, а та час від часу заходить та перевіряє. Їй нічого не подобається… – Ні, це не те! Вона була милою лагідною дівчинкою. Ти повинна це відобразити! Вона ніколи не перечила своїй мамі, була слухняною – відобрази! Вона не була такою нетямою, як ти. Вона могла намалювати все, що мама попросить. Ти відобрази це, відобрази! Художниця малює, низько нахиливши голову, – дівчинці боязко дивитись на тьотю Аду. З її дражливого верескливого голосу Юля знає, що рот у неї зараз перекривлений, щока сіпається, очі блищать хворобливим жаром. – Ти відобрази, відобрази! – вигукує тьотя Ада в дівчинки за спиною і Юля відчуває, як краплинки „феєвої” слини потрапляють їй за комір. Юлю дуже цікавить, що ж сталося з Софійкою, але спитати боязко. Хтозна, як тьотя Ада відреагує. Хоча, якщо Софійка жила з тьотею Адою в цій квартирі, то довго, зрозуміло, вона витримати не могла. Як не витримає довго й Юля. Вибракувані хазяйкою малюнки один за одним летять, пожмакані, під стіл. – Не те, не те, не те! Ти що, навмисно мене дражниш? Нарешті дівчинка не витримує: – Я хочу в туалет, – промовляє, голосно схлипуючи. – Що? – цілу хвилину тьотя Ада дивиться на маленьку художницю відсутнім поглядом, аж поки до неї доходить зміст Юлиних слів. – Добре. Трохи перепочинь і знов за роботу! Мусиш намалювати її сьогодні! Дівчинка йде до санвузла. – Я таки познайомлю тебе з нею, – говорить хазяйка квартири сама до себе, міряючи майстерню з кутка в куток сердитою ходою. – З моєю незабутньою Софієчкою! Ти побачиш, яка вона лагідна, слухняна, талановита! Я тобі покажу. І якщо ти не відобразиш її такою на папері, то ми підемо, і я покажу її тобі там! Так! – Адріана задоволено всміхається цій новій ідеї. – Звичайно! Ми просто підемо до моєї Софійки туди. І ти побачиш, яка вона. Переконаєшся, що я не брехала… Дівчинка повертається й знову сідає за стіл. – Починай спочатку! – наказує тьотя Ада. – І зверни увагу на погляд, на погляд! Хіба не читається в ньому полиск геніальності? Хіба ти не відчуваєш, що вона особлива? Невже не бачиш на ній Господнього знаку? Він такий очевидний! Дівчинка нічого не розуміє, але слухняно бере чистий аркуш і вкотре починає перемальовувати фотографію. – Зажди! – згадує щось тьотя Ада. – Маю ж іще одне фото в спальні! Зараз принесу. – Стійте! – злякано спиняє її дівчинка. „Не виходь, не виходь зараз із кімнати! Саме зараз не виходь!” І щоб затримати жінку в майстерні, запитує: – А що з нею трапилось, з Софійкою? Тримаючись за ручку дверей, тьотя Ада озирається. Її лице набирає натхненного, звеличеного виразу: – Всевишній Володар покликав Софійку до себе, аби вона уквітчувала його небесні палати! – промовляє урочистим голосом і виходить. Дівчинка сидить, низько нахиливши голову, зіщулившись, наче безпритульне кошеня, яке штурхають забіяки-хлопчаки. Знову відчиняються двері, Юля замружує очі… – Ах ти ж, маленька підла зміючко! Ти навмисно не закрутила кран! Хотіла мене затопити, щоб прибігли сусіди знизу! Не вийде, невдячне нице створіння! Штурхан – і, разом зі стільцем, Юля летить на підлогу, боляче вдаряється об ніжку столу, боляче б’є по нозі стілець. – Це ж треба бути такою невдячною! Я з нею панькаюсь, піклуюсь, витрачаю на неї стільки часу! Все. Годі! Не хочеш вчитись, не хочеш творити, як моя Софійка, що ж, я просто поведу тебе до неї. Ми підемо до неї вдвох! До моєї дитини… Завтра! Скоцюрбившись, Юля лежить на підлозі й чекає, що ось-ось її почнуть бити. Але тьотя Ада її не б’є і дівчинка сторожко розплющує очі. Жінка стоїть біля вікна, підборіддя підняте догори, очі сяють, палають кровисті щоки, і слова з уст злітають натхненні, значущі: – Так, ми підемо з тобою до неї! Я готова! Давно готова! І тебе підготую, дівчинко. Ми підемо… завтра… Ніч. Юля не спить, хоч і не пила ввечері подвійної порції чаю. Тьотя Ада взагалі не кликала її на вечерю. Вона принесла звідкілясь нічний горщик, поставила дівчинці під ліжко й замкнула за собою двері майстерні. Мовчки. На її обличчі усе царював натхненний вираз. Дівчинка нічого не розуміла з тих слів, що вигукувала тьотя Ада вдень. Але маленькій малярці страшно. Так страшно, як ніколи ще не було. І тому вона не спить, підсвідомо відчуваючи незнану досі небезпеку. Тому вона підводиться. Добре, що тьотя Ада не сховала її вбрання. Не додумалась. Дівчинка неквапно вдягається, довго зашнуровує черевички – в темряві нічого не видно. Бере важкий стілець та обережно, аби не стукнути, підносить його до вікна. Вилазить на стілець, стає на підвіконня й тягнеться руками до кватирки. Кватирка відчинена – дівчинка повсякчас у кімнаті й тьотя Ада дбає про свіжість повітря. Але до кватирки Юля не дістає – вікно високе, а дівчинка маленька. Злізає на підлогу та підходить до забороненої шафи з малюнками. Відчиняє, бере з полиць теки, стосики з малюнками й носить на підвіконня. Нічого, що темно – дівчинка вже добре вивчила свою кімнату. Паперова гірка на підвіконні збільшується, мабуть, досить. Юля знову вилазить на стілець, з нього на підвіконня й обережно стає на стосик Софійчиних малюнків. Вони все ж їй прислужаться. Тепер дівчинка може дістати до кватирки. Стає ніжкою на ручку, якою відчиняється вікно, підтягується, легко пролазить назовні. Тримаючись руками за раму, звішується вниз. Ніжками вона до підвіконня не дістає – там же нема гірки з Софійчиними малюнками. Але Юля пам’ятає, що підвіконня широке, тому сміливо відпускає раму. Та якби воно було й нешироким, якби його взагалі не було – однаково. Вона будь-що повинна залишити цей страхітливий будинок. Вкрите жерстю підвіконня оглушливо гримить. Значить, тьотя Ада може прокинутись і наздогнати. Отже часу на роздуми немає. Змахнувши руками, дівчинка відривається від підвіконня і летить, під гриміння жерсті, в пітьму… Невдалий штурм, або нотатки зі спортивних буднів макарівчан. Боксер поспішав на стрічу. Класну „тьолку” пощастило підчепити. Вродлива, весела, задерикувата. А неприступна! Минулого разу тільки й дозволила, що злегка потискати, навіть не поцілувались. Зате який вулканисько вона в ньому розпалила! Нічого, сьогодні обіцяла запросити додому, казала, що старики у від’їзді. Там він уже вдержуватись не буде й самим тисканням не обійдеться, та й засосами теж! Міха-боксер не з тих, котрі довго запрягають! Йому подавай усе зразу, а ні – то довідзення! Міха надовго самотиною не залишиться! Он Оксана знехтувала ним заради якогось хлипкого жевжика, то й біс із нею. Марічка куди яскравіша, загадковіша! Такі бісики пускає своїми ледь примруженими карими очима – хоч на стінку дерись! Ну вже сьогодні вона належатиме йому. – Привіт! – підвелася з лавиці на „їхньому” місці біля кінотеатру. – А я щойно прибігла! Свіженька, апетитна, в коротенькому звабливому платтячку. Боксера аж затіпало. – То що, пішли? – Куди? – Ну, обіцяла ж… до тебе! – А морозиво? Міха аж підскакував, поки дівчина неквапно смакувала полуничне, доки йшли поволі, тримаючись за руки, до її будинку, поки вона відходила вбік, посекретничати з подругою, яку стріли дорогою. Нарешті доплентали. Піднялись сходами п’ятиповерхівки, вона відімкнула двері, запросила: – Ну от, це мій барліг. Скромненька двокімнатна квартирка, стандартні меблі, ніяких розкошів. Послухали музику, потеревенили. Він уже ледве стримувався, аби не кинутись в атаку, чоловіче єство правило негайних дій, та слід було вимучити таку-сяку пристойність – терпів. Марічка походжала кімнатою, визирала в вікно, ніби когось виглядаючи, блимала на годинник. „Нервується бідненька! – ховав посмішечку боксер. – Знає, до чого хилиться! А може вона того… вперше? Ото буде хохма, як розкажу хлопцям! Ну все, час уже рушати на приступ!” Та раптом вона сама, певно наважившись, підійшла, поклала на його широкі круті плечі свої долоні: – Ну що це ми, ходимо один кружки одного, як піонери? Гм? – моргнула в бік спальні. „Ого! – аж сторопів на якусь мить боксер. – Оце тобі нерішуча!” Притягнув дівчину до себе й аж застогнав у передчутті насолоди. – Веди! – прохрипів. Дівчина штовхнула двері та пропустила його вперед. Міха було одразу взявся до справи, задер їй кофтинку, але Марічка відсторонилась: – Зажди. Ти роздягайся й – під ковдру, а я забіжу до ванної, ну... сам розумієш!.. Вдруге йому повторювати було зайве. В мент звільнився від ганчір’я і… Збігло кілька хвилин. „Щось довго вона там шпортається, – нетерпеливився хлопець, лежачи голий, у повній бойовій готовності. – Певно чепуриться. Набіса? Йди вже, яка є!” І раптом він почув голоси. Жіночі. Що таке? Хіба запросила подругу? Оце сюрприз! Оце скромниця! Стривай, що за гамір? Та їх там більше, аніж дві! У своїх силах боксер, звісно впевнений, та все ж воно якось… Раптом двері спальні рвучко розчинились та до кімнати стрімко увійшла невеличка чорнява жіночка. Вона зразу побачила боксера, що лежав лише злегка прикритий простирадлом, якусь хвильку мовчки дивилась на нього широко розплющеними очима, потім хапнула ротом повітря й несамовито заверещала… Боксер був не зі страхопудів. Власне, він ніколи й нічого не боявся та мав стовідсоткову впевненість, що так триватиме й надалі. Але тут злякався. На шалений вереск чорнявої до кімнати влився ще цілий гурт жіночок різного віку й статури. Голови декотрих були запнуті біленькими платинками, деякі тримали в руках сапи, ніби щойно повернулися з городу. Їх було не менше десяти. Високі й низенькі, молоді та вже в літах. Всі сухі, худорляві, обвітрені. Чорнява жіночка замовкла й на кілька секунд запанувала тиша, яку втім швидко порушила дужава кремезна, середніх літ, молодиця: – Ти хто такий? – Я? Я… – І в страшному сні не привиджувалось боксерові опинитися в такому халеп’ї! – Я прийшов до Марічки… – Що-о? – Дужава жінка, чиї плечі не поступалися в ширині боксеровим, здалося аж захлинулась від обурення. – Та як… та… Ах ти ж лайдацюга, ах ти ж кнуряка! – В її жилавій чоловічій долоні миттю опинилась сапа й вона замахнулася довгим від’яложеним держаком, другою рукою зриваючи зі спортсмена простирадло. – Ану геть звідси, бахуряка! Побачивши парубка голим, жінки здійняли неймовірний ґвалт… Тільки досягнута виснажливими тренуваннями боксерська реакція дозволила сіромашному уникнути урази. Наступної миті він кулею злетів з ліжка, підхопив на підлозі щось з одягу (поки нагинався – встиг отримати держалном під гузно) і щодуху рвонув з квартири. Войовничо вимахуючи сапами та вигукуючи щось схоже на бойовий гук легендарних амазонок, жінки ринули слідом… Того лагідного літнього вечора численні макарівчани мали унікальну насолоду спостерігати на центральній вулиці рідного міста цікаве й незабутнє видовище: проїжджою частиною від центру в напрямку залізничного вокзалу гінко біг молодик, щасливий володар класичної аполонівської статури (особливої схожості з відомою античною статуєю надавала та обставина, що хлопець мчав зовсім голий), прикриваючи грішне місце чи то зіжмаканими трусами, чи то (скоріш за все) шкарпетками, а навздогін за ним тупотіла чималенька громадка озброєних сапами жінок, які підганяли молодика держаками та не дозволяли „аполонові” зупинитися ні на мить. Певно, аби привернути до процесії щонайпильнішу увагу, жіночки несамовито лементували. Ті, кому не пощастило стати свідками унікального дійства, довго випитували згодом подробиці у щасливчиків, переповідали іншим, історія повнилась новими, дійсними, а більше вигаданими, деталями; дехто вірив усьому, інші запевняли, що все це суцільні байки й нічого подібного не було. І справді, як повірити запевнянням декого з „очевидців”, що для проведення надзвичайного „кросу” працівниками Державтоінспекції перекривався навіть рух у центральній частині міста?! Серед тих, кому на власні очі поталанило стати глядачами небуденної події, була й невеличка компанія, в складі трьох юнаків, дівчини та рудочубого підпарубчака. Ці реготали найдужче. Хлопчак аж по землі качався, тримаючись за живіт, і ледь не захлинаючись від сміху. Згодом, коли трохи заспокоїлись, Іванка втаємничила хлопців, насамперед Северина й Антона, в подробиці: – У моєї подруги, Галки, Ромка її знає – своя квартира. І от цього літа вона віддала її в найм бригаді жінок-полільниць із Західної України, а сама поки живе в матері. От я й привела боксера до Галки, буцім, як до себе. Полільниці зазвичай вертаються о шостій, ну я й уклала його під шосту годину в ліжко, а сама чкурнула з квартири перед самим носом у тіточок. А вже що відбулося далі, можна тільки уявити: вони заходять, а там… Я, до речі, представилась йому Марічкою, це ім’я їхньої бригадирші… Знову вибухнув регіт. – Ну, молодець! – захоплено аплодував Северин. – Ну спасибі, це клас! Вважаю, що за Букета ми поквитались повністю! – Спасибі на батон не намастиш… – загадково промовила дівчина. – Та в курсі, – махнув рукою Северин. – Що ж, гадаю – такий боєць нам не завадить. Як ти? – звернувся він до Антона. Ромчиної думки годі було й питати. – В принципі, я не проти, – знизав плечима Антон. – Отже, вирішено, – урочисто проголосив Северин. – Зараховуємо тебе до вітрогонів! – Я мушу скласти якусь присягу? – поцікавилась дівчина. Собача паща, пиріжки та циганський дитсадок. Водій – „далекобійник” сьогодні знову ночує вдома. Напнутий тент вантажівки, наче батут прогинається під її легеньким тільцем і дбайливо зводить на ноги. Але дівчинка знову присідає та навкарачки просувається туди, де, як вона знає, має бути кабіна. Знову, як і на вікні, звішується вниз, розчіпляє пальці й летить… щоправда зовсім недалеко. Ледве не заплутавшись в якихось дротах, трубках і шлангах, вона перелазить на велетенський паливний бак і зіскакує з нього на землю. В цей час відчиняються двері під’їзду й дівчинка чує знайомий голос: – Юля! Де ти? Юлечко! Але дівчинка передбачливо зістрибнула на інший бік. Тихесенько, навшпиньки, вона відходить далі, в кінець довгого напівпричепа, присідає та починає розшнуровувати черевички. Один… другий… Потім підводиться й, тримаючи взуванку в руках, щодуху мчить геть. Подалі від тьоті Ади, від її неіснуючої Софійки, від похмурої майстерні з таким гарним художницьким приладдям… Решту ночі дівчинка проводить в під’їзді іншого будинку, на незнайомій вулиці, між інших незнайомих вулиць чужого незнайомого міста. Сидить скоцюрбившись в закапелку, за сходами, тремтить, засинає, прокидається від холоду та знов засинає. Під ранок, до краю зморена, засинає вже не відчуваючи холоднечі. Прокидається від того, що на неї хтось дихає. Швидко-швидко, наче людина вкрай захекалась. І дух від цієї людини такий неприємний! „Це тьотя Ада, вона мене наздогнала!” Дівчинка сполохано розплющує очі й бачить перед собою… велетенську собачу пащу. З відвислої щелепи собацюри на підлогу капає густа слина, зовсім поряд блискучі загрозливі ікла, великий рухливий язик мало не торкається Юлиного обличчя, але дівчинка полегшено зітхає: це не тьотя Ада, а собак вона ніколи не боялась! – Ти що тут робиш, мала? – це, звісно, говорить не песище. Це зверху, над ним, стоїть високий худокостий дядечко в спортивному костюмі, певно, господар ікластої звірюки. – Ти тут живеш? – Ні… Та високий дядечко вже й сам розуміє, що в його будинку не може жити така нечупара – поки дівчинка злазила з вантажівки, вона вся виялозилась масною липкою брудотою. – Ану мотай звідси! – дядечко надає собі суворого вигляду, псяюра, відчувши зміну в інтонації господаря, перестає хекати й, здається, намірюється загарчати. – Йди-йди! Блудять тут… Он квартиру обчистили в п’ятнадцятому… Дівчинка хоче сказати, що вона нічого не чистила, але під ворожими поглядами пса та його хазяїна вирішує промовчати й виходить з будинку надвір. Ранок. Вулиці майже порожні. Зіщулившись від холоду, звівши комірець костюмчика, дівчинка поволі йде в напрямку, куди прогуділо два самотніх автомобілі. Якийсь час її супроводжує облізле, забрьохане кошеня незрозумілої масті, певно таке ж, як і Юля, бездомне, але втямивши, що поживитись тут нічим, відстає. Поступово рух на вулицях жвавішає, квапляться в справах перехожі, їздять автівки. Юля прямує до найбільшого скопища люду. Виявляється, вона прийшла на базар. – Пиріжки! Пиріжки! Свіженькі, тепленькі. Щойно з печі – всім до речі! – декламує низенька кругленька, сама як пиріжок, тіточка в барвистому фартушку. – З капусточкою, з картопелькою, з горохом! Перед тіточкою стоїть велика біла скриня на колесах і такий від скрині лине запах! Дівчинка згадує, що востаннє їла аж учора в обід, бо на вечерю тьотя Ада її не кликала. До тіточки підходять люди, простягають гроші, а вона дістає їм зі скрині запашні пухкі пиріжки. Ковтаючи слину, Юля підходить ближче. Вона знає – аби купити пиріжка, потрібні гроші, знає, що грошей у неї нема, але їсти так хочеться! Може стане в нагоді чарівне слово? – Тьотю! Дайте, будь ласка, пиріжка! – А гроші в тебе є? – цікавиться посуворілим враз голосом тіточка. Юля хитає головою. – Тоді йди звідси! Йди-йди! Я не сонце – всих не зігрію! Мені своїм би короїдам писки запхати! – І як не соромно! – підхоплює огрядна захекана тітка, розглядаючи замурзану дівчинку. – Батьки, либонь, хлебещуть, а дитину старцювати посилають! Кілька пиріжків, певно, для реклами, лежать зверху на папірці. Дівчинка відступає на кілька кроків і не зводить з тієї поживи голодних очей. „Мабуть, ці пиріжки не такі теплі, як ті, що в скрині, – думає вона. – Певно, вже прочахнули. Та однаково…” Поки тіточка порпається в гаманці та віддзенькує черговому зголоднілому здачу, Юля блискавично підлітає до скрині, хапає пиріжка й кидається навтьоки. – Стій, стій, раклице! – чує вона позад себе відчайдушні вигуки. – Тримайте крадійку, ловіть! Люди зупиняються й зацікавлено озираються. Але ніхто не квапиться її ловити. Юля мчить попід кіосками, що стоять один повз одного, відкушує на бігу пиріжка й раптом бачить попереду дядечка в зеленому комбінезоні з широко розведеними руками – явно зібрався її піймати. Куди бігти? І тут з-за кіоска до дівчинки тягнеться щупленька смагла долоня, хапає дівчинку за рукав, і вона летить у вузенький темний простір між металевими стінами, була б упала, якби та ж долоня з брудними нігтями її не притримала. – Не стій, рви за мною! – чує вона голос власника тієї руки та на якусь мить перед дівчинкою з’являється загоріле обличчя старшого від неї хлопчика з приплюснутим носом, смоляними очима й чорним кучерявим волоссям. І от вони мчать удвох. Якимись, тільки йому відомими путівцями, хлопчик виводить Юлю з ринку, веде попід високою цегляною огорожею. Вузеньким пішничком вони перетинають забур’янений, засмічений вигін та опиняються на такій же засміченій вулиці між стареньких, не надто охайних хатинок, повіточок і курників. – Ти хто? – запитує несподіваний рятівник, коли вони вже просто йдуть поруч вузеньким завулком. – Юля. – А я Степан. Ти звідкіль? – З Макарівки. – Гм, – знизує худими плечима хлопець. – Не знаю. Де це? – Туди треба їхати поїздом. Відведи мене, будь ласка, на вокзал. – На вокзал дуже далеко. Ось, ми вже прийшли. Хлопчак штовхає хвіртку, вони заходять на вузьке, щільно встелене споришевим ліжником, подвір’я, посеред якого стоїть невелика приземкувата хата під зеленою бляхою. На даху, припасовані прямо до бляхи – дві великі білі тарелі супутникової антени. На обійсті дівчинка бачить цілу зграйку схожих на Степана, смаглявих, чорнооких дітей, дівчатка в яскравих строкатих платтячках, з сережками у вухах, найдоросліші з них ненабагато старші за Юлю. „Це мабуть дитсадок”, – вирішує дівчинка. Побачивши Юлю, дітлашня обступає її щільним півколом і зацікавлено розглядає, найхоробріші навіть намагаються помацати. Степан розказує їм щось незрозумілою мовою. „Цигани”, – здогадується Юля. Колись вдома вони з мамою бачили родину таких смаглих людей і мама називала їх циганами. – Не бійся, – каже Степан. – Вони не зачеплять. Зараз покажу тебе Аурелові. Котресь з дрібноти біжить в хату, певно, щоб покликати того Аурела і дійсно, через якусь хвилю на подвір’я виходить низенький, пузатий дядечко, теж смаглявий, кучерявий і вуглеокий. Пересувається він, кумедно похитуючись з боку на бік і спираючись при цьому на ціпки, які тримає в обох руках. Дітлахи приносять стілець і Аурел сідає. – В нього недужі ноги, – пояснює Степан маленькій художниці та починає розказувати щось Аурелові по циганському. Той уважно слухає, дивиться на дівчинку й задумливо хитає кучерями. – Підійди, – каже Степан. Юля підходить. – Ти хто така? – питає Аурел. – Юля, – відповідає дівчинка. – Ти звідки? – З Макарівки. – З Макарівки? Гм, не знаю де це. – Це далеко. Треба їхати поїздом. – А що ти тут робиш? – Я втекла від тьоті Ади. Спочатку я думала, що вона добра фея, а потім виявилось, що зла. – Так буває, – журно зітхає Аурел. – Хочеш остатися з нами? – Ні. Я хочу додому. Відведіть мене, будь-ласка, на вокзал. – На вокзал? – Аурел заклопотано шкребе нігтями неголену щоку. – А монети маєш? – Ні… Циган скрушно зітхає: – Погано. В цьому світі, дівчинко, за все треба платити. І за білет на поїзд і за те, щоб тебе відвели на вокзал. Вокзал в іншому кінці міста, на таку прогулянку Степан згає багато часу, а час – то ті ж гроші. От якби ти вміла співати або танцювати, то могла б заробити грошенят, і ми відвели б тебе, куди скажеш. – Я вмію малювати! – вигукує дівчинка. – Справді? – зводить рясні смолисті брови Аурел. – І мене зможеш? – Так. – І їх? – Він веде рукою навколо. – І їх. Циган промовляє кілька слів Степанові, після чого той зникає з подвір’я, і знову звертається до дівчинки: – Їсти хоч? – Хочу. – Зараз ми тебе нагодуємо, а тоді покажеш нам, на що годна! Ревна тайна і строга, але справедлива комісія. Вітрогони тупцювали на автобусній зупинці, зібралися провідати в лікарні Букета. Іванка докладала надзусиль, аби розговорити Антона, а Ромка з Северином відійшли вбік. – Непояснима річ – життя, – зітхнув Северин, дивлячись мрійно кудись повз співрозмовника. – Пам’ятаєш, розказував про Ксюту? То це вона, Букетова Оксана. – Ромка тихо присвиснув. – Я никав, страждав, боявся підійти, а Букет – раз, і вона вже його любочка, і чхать йому на того боксера! – Можеш радуватись, що не ти лежиш тепер з потрощеними ребрами! – хмикнув Ромка. – Хіба що, – згодився Северин. – Але то бліда втіха. По-перше: Букет – мій друг, і його ребра майже, як мої, по-друге: я б заради неї не те, що ребра, а й... та то не головне – головне інше. Розумієш, для Букета вона просто... ну, одна з... хіба ні? А для мене, знаєш... Насурмлений Корозія чипів осторонь. – А ти чого киснеш? – плеснула його по спині Іванка, облишивши маломовного Антона. – Та! – махнув рукою Корозія й відвернувся. – Ну кажи вже, кажи. Може, Блондин заслаб? – Ні…вдома паскудно… – А ми для чого? – підійшов Северин. – Ану давай, телись! – Старик зі старою якісь бабки отримали, допомогу по безробіттю, чи що. Лигають вже цілий тиждень, не висихаючи, я ледве встигаю пляхи тягати з магазину. Вчора хавать попросив, у хаті ж голо, то старий такого потиличника врізав, що аж петарди з очей. Раніш ніколи не бив, а це... – Сильно врізав? – уточнив Северин. Корозія лише безрадісно кивнув головою та шморгнув носом. Вітрогони перезирнулись… Рипнула хвіртка й на занехаяне, заросле осотом дворище увійшло троє парубків і дівчина з текою в руці. Назустріч їм з хати виповз куценький, миршавенький чоловічок у жмаканій, давно не праній лахманині, неголений і скуйовджений. – Добрий день! – промовив перший з приходьків, стрункий темночубий юнак. – Аркадій Поліщук ви будете? – Ну я, – заходився витирати руки об штани чоловічок. – Ми з міськради, комісія, – продовжував високий юнак, – ось посвідчення, – він недбало ткнув чоловічкові під носа якісь „кірочки”. – На вас надійшла скарга від сусідів, і ми зобов’язані все перевірити. – Яка скарга? – Сполошився Поліщук. – Та я нічого… та я, конкретно, ніколи… – Бешкетуєте, громадянине Поліщук, – подав голос інший юнак, русявий і трохи нижчий за першого. – Ведете асоціальний спосіб життя, пиячите. В нас усе зафіксовано! – повів головою в бік дівчини з текою. Та ствердно кивнула головою. – Хто пиячить, я пиячу? Та це поклеп, та це, конкретно… – Раптом його й без того щілинчасті очиці ще дужче звузились. – Щось ви замолоді для комісії! – А ми студенти, – незворушно пояснив високий юнак, – з Академії управління. В нас стажування. Ну що ж, – роззирнувся довкола, – почнемо складати протокол. – Дівчина розкрила теку, дістала записник і ручку. – Пишіть: антисанітарія, занедбаність. За електроенергію вчасно платите? – Та… гм… – затнувся чоловічок. – Зрозуміло… А де ваш син, громадянине Поліщук? – Та десь гасає, стерво. Хіба ж я, конкретно, знаю? – Пишіть: вихованню сина належна увага не приділяється. Кажуть, ви й руку на нього піднімаєте? – Та що ви! Та я… Це наклеп! Це, певно, Охрімиха, це вона, конкретно, холера! А як її коза на моєму городі пасеться, то це що? – Знущання над неповнолітніми, – монотонно продовжував молодик, – стаття сто двадцять четверта нового карного кодексу. Правильно я назвав статтю? – звернувся він до інших членів комісії. Ті закивали головами. – І що нам з вами робити, громадянине Поліщук? Мусимо ж якось реагувати на сигнали громадськості… Поліщук кліпав очима й хапав ротом повітря, наче висмикнутий зі ставу карась. – А ви і спиртні напої вживаєте й лаєтесь нецензурно. Лаєтесь, лаєтесь, не заперечуйте! В нас усе зафіксовано. Ну що, шановні члени комісії, все ясно? Члени комісії знову закивали головами. – Поясніть громадянинові Поліщуку, – звернувся високий до русявого, – яке йому загрожує покарання. Це наш юрист, – відрекомендував. – За п’янствування та нецензурщину в присутності малолітніх – штраф, – почав молодий юрист. – За тілесні ушкодження неповнолітньому – п’ятнадцять діб, а якщо при цьому підлітку завдано ще й моральної шкоди, – то тридцять. Електроенергію за несплату відключимо, а за самовільне підключення – штраф. За антисанітарію представник санстанції, – юрист вказав рукою на третього члена комісії, – складе окремого протокола… – Гадаю, на перший раз досить, – зупинив юриста високий. – Чи як ви вважаєте, громадянине Поліщук? – Я… я… що ви? Я виправлюсь. Обіцяю, конкретно! Давайте якось... ну, щоб по-людському. Я розумію – в вас робота, але ж… я більше не буду! Високий юнак розвів руками: – Всі так кажуть. А в нас план по протоколах і дипломна робота по адмінпорушеннях. Давайте так умовимось: ми протокола складаємо, але ходу йому поки що не даємо. А ви повикошуйте тут бур’яни, поприбирайте, прохлоруйте колодязь. І взагалі: ставайте на шлях виправлення. А головне, – він підвів догори палець, – щоб і нігтем хлопця не зачіпали! Ясно? – Так, так! – радісно закивав головою Поліщук. – І пальцем не зачеплю, конкретно. Будьте певні! – А ми тижнів за два навідаємось, побачимо, як ви тут. І якщо вже тоді… – Що ви, що ви! Все зроблю. Обіцяю! – Глядіть. Бо якщо знову надійде скарга… Дівчина сховала записник і ручку до теки, й комісія рушила до воріт. – І радійте, що легко відбулися, – сказав представник санстанції, який досі не зронив ні звуку. – В принципі! – Наша комісія, – промовила наостанок дівчина з текою, – сувора, але справедлива! Поліщук догідливо кивав головою… Піца, сон на розкладачці й телевізор на підлозі. Насеред подвір’я винесли низенького столика та стару продавлену розкладачку замість стільця. Певно, стілець, на якому сидів Аурел, був єдиним. Поки дівчинка снідала (чи обідала) куснем великого, притрушеного цибулею, млинця, якого малеч називала „піца”, Степан приніс стосичок гарного білого, на такому вона малювала у тьоті Ади, паперу та набір кольорових олівців. Юля почала малювати. Вона сиділа за столиком, на розкладачці, Аурел позував навпроти, на своєму стільці. Увесь „дитсадок” щільною братією скупчився в художниці за спиною й мовчки спостерігав, як та працює. Котресь із мілкоти сопіло застудженим носиком прямо в малярки біля вуха. Близько години витратила Юля на портрет Аурела. На малюнку він так і сидів на стільці, тільки ціпки, що їх Аурел тримав на колінах, дівчинка не намалювала. Вона вирішила, що йому неприємно буде бачити палиці на малюнку. Аурел залишився втішеним. Він довго розглядав малюнок, то віддаляв на відстань простягнутої руки, то наближав аж до очей, цокав язиком: – Гарно! Молодча! Тямкуєш малювати. Зробимо так: намалюєш мені всю оцю дробину, а ми відведемо тебе на вокзал, як ти й хотіла. Згода? – Згода, – сказала Юля. Аурел підвівся й, похитуючись, пішов у хату. Малюнок він запхнув за пазуху. А на стілець перед Юлею всівся Степан. Вночі дівчинка майже не спала. Лазила через кватирку, стрибала з другого поверху, бігала вулицями міста. Не встигла вона ще позначити основні контури Степанового обличчя, як відчула, що засинає. Очі злипались й олівець втікав з неслухняних пальчиків. Голівка хилилась і, спиняючи її падіння, дівчинка раз-по-раз здригалась. Степан зрозумів. Підвівся, підійшов до художниці, вийняв із завмерлих пальців олівець та схилив дівчинку на розкладачку. Потім смаглявий хлопчак зняв із себе потерту джинсову курточку й прикрив нею Юлині ноги. Зрозумівши, що нічого цікавого сьогодні вже не буде, „дитсадок” швидко розсипався, й дівчинка спокійно заснула. Вона спала, притулившись щічкою до шорсткого брезенту розкладачки, злегка відкривши рота й притиснувши кулачки до грудей. Сама, в невідомому місті, на незнайомій вулиці, серед чужих людей, які розмовляли між собою незрозумілою мовою… Прокинулась дівчинка на розкладачці, щоправда, вже в хаті. Посеред великої кімнати, котра займала, певно, весь будинок, на встеленій ковдрами й матрацами підлозі повним складом сидів Аурелів „дитсадок” – дітвора уважно дивилась кольоровий телевізор, який мерехтів на столику в кутку. Юлина розкладачка стояла в протилежному куті кімнати, а збоку, під стіною, на своєму стільці сидів Аурел. Інших меблів не було. Помітивши, що дівчинка прокинулась, до неї тихо прокрався Степан. – На, жуй! – він простягнув їй пиріжка, дуже схожого на того, що вона вкрала вранці на базарі. – Переспиш у нас, а з досвітку знов почнеш малювати. Спати будеш на підлозі – на розкладачці спить Аурел. – А хіба він не твій тато? – тихо спитала дівчинка. – Ні, я просто з ним живу… – А де твоя мама? – В Москві, – повідомив Степан. – Пеньонзи заробляє! Ранок. Ніхто з дітлахів не вмивається, не розчісується й не чистить зуби. Одне за одним вони просто підводяться та біжать надвір, вже вдягнені, тому що так спали. Юля теж спала вдягненою. Для неї знову виносять надвір столик, розкладачку, з якої вже встав Аурел, і приладдя для роботи. Вона починає малювати. Дівчинка. Хлопчик. Всі смаглолиці, виткочубі, схожі один на одного. В цьому то й складність – для кожного необхідно вишукувати якісь відмінності й характерні прикмети. – Готово! – каже Юля, закінчивши черговий малюнок, ощасливлений власник зривається зі стільця, хапає свій портрет і гордовито демонструє його іншим. Решта, як і вчора, стоять у дівчинки за спиною і, мовчки сопучи, спостерігають за роботою. Дівчинка малює майже весь день. Спочатку сонце соромливо заглядає на циганське подвір’я крізь віття дерев. Потім здирається тим віттям до вершечка тополі, що росте неподалік. А тоді відривається від вершечка та злітає в небо, наче розпечена повітряна кулька. На диво, впродовж дня не випадає анікраплини дощу. Година минає за годиною, а ніхто нічого не їсть і не пропонує їсти художниці. Певно вчора вона було гостею, і її частували тим, що мали, а сьогодні… вона просто художниця. Нарешті останнє, зовсім дрібне, забрьохане циганча, яке ніяк не хотіло позувати, отримує в запорошені долоньки портрет, і Юля підводиться з розкладачки. В хаті Аурел лежить на підлозі та дивиться телевізор, який тимчасово теж стоїть на підлозі. – Все, – каже дівчинка. – Добре, Степан тебе відведе. А може останешся в нас? Диви, як тут весело. Заробляла б, малюючи на базарі! – Ні, я хочу до мами. – Ну, як знаєш. Аурел розмовляє з нею повагом, як з дорослою. І ось вони вже вдвох чимчикують вулицями міста. Степан тримає дівчинку за руку, наче сестричку, та, як справжній джентльмен, розважає оповідками: – Спочатку ми жили в Молдавії, а тоді переїхали сюди, у Львів. Мої тато й мамка в Москві. Батько працює в охоронній фірмі. Знаєш, яких крутих биків в’яже? – Бичків? – Перепитує дівчинка. – Бичок – це чоловік корови? – Сама ти корова! – зневажливо цвіркає крізь рідкі зуби „джентльмен”. Якийсь час вони йдуть мовчки, дівчинка ображено дметься, потім Степан продовжує: – Мамка теж там. Вона гарно заробляє. В нас давно вже була б своя хата, але їхати з Москви знаєш, як довго? Поки мама доїде, то майже всі пеньонзи й витратить. От їй і знову доводиться їхати на заробітки. Степан зітхає, Юля, з солідарності, теж. Її мама не їздить на заробітки. В них є своя квартира. „Чому так, – думає дівчинка, – в одних є, а в інших нема?” Через усе місто вони прошкують пішака. Лише кілька зупинок пощастило проїхати автобусом, поки їх не витурляв контролер. – У мене болять ноги, – скаржиться дівчинка. – Нічого, – заспокоює її Степан. – Дивись – вже прийшли. І справді – цей великий гарний будинок – вокзал. Юля згадує, як була тут з тьотею Адою. – Ну я погнав, – діловито прощається циганчук. – Іди, шукай поїзд на свою Макарівку. Тільки гляди, до ментів не підходь, бо запроторять в розподільник, а там знаєш, які бувають малолітки? Не побачиш ти тоді своєї мамки, як власних вух! Божа кара, купівля краватки та самотність. Ніколи ще Валентинові не було так сумно й тоскно на серці, як тепер. Лариса після щезнення доньки твердо розірвала з коханцем будь-які зв’язки. Вбила собі в макітру, що зникнення Юлечки – то Божа кара за її грішне життя, а на його резони, що так зараз грішить мало що не кожен, не реагувала. „То все до часу. Бог усе бачить і кожному воздає по заслугах його!” Комедія! „Якби Бог кожному воздавав по заслугах, – утовкмачував їй Валентин, – то світом давно б уже заправляли праведники! Чи може Господь-Бог недобачає?!” Та хіба можна жінку в чому переконати, коли вже затялася на своєму! Такою стала цнотливою (цікаво, чи з усіма?) – навіть бачитись та розмовляти з Валентином вважає за гріх. Прикро! Він саме, ніби в холостяках – від Ірини ні слуху ні духу, не треба виправдовуватись, щось вигадувати – „мами” немає! І залишився сам. А тут ще й Іванка на нього вишкірилась, наче дурне наполохане кошеня. Виявляється, вона знала. Пообіцяв, що все полишить, вернеться в сім’ю. А де вона, та сім’я? Іванці добре, в неї власний світ – молодість, а в нього... На роботі був дратівливим, нервовим, зиркав на манкі виголені ноги секретарок і дратувався ще дужче. „Путівку взяти кудись, чи що? „На водах” вільні звичаї, вільні жінки…” – Дозволите, Валентине Петровичу? До кабінету зазирнула незнайома йому, в розпалі розкішної зрілої вроди, жіночка. Біляві коси вишукано обрамлювали кругле, ніби виписане мазками талановитого майстра, обличчя: великі губи, великі очі, ну, може, дещо завеликий ніс, який не виглядав, утім, вадою, тоненька дівоча талія. Взявши на карб його недвозначний погляд, усміхнулась: – Я Світлана Костянтинівна – нова співробітниця з апарату Василя Миколайовича. „Чорт, це ж та, новенька, про яку Коля, водій, патякав: „Вже тиждень працює. А ви не чули? Там таке про неї, ги-ги, теліпають!..” – А-а, Світлана Костянтинівна! Прошу. – Ось ці папери Василь Миколайович просив терміново переглянути й дати по них висновки. А ці листи продивитесь, як матимете час. – Добре, дякую. Білявка пішла, а він сидів, мов кип’ячкою ошпарений і тупо дивився на принесену теку з паперами. Отямився лиш за кілька хвилин. Підвівся, підійшов до вікна, виглянув на вулицю. Роззирнувся жадливим поглядом по кабінету… Присів до столу й заглибився в документи. За годину перегорнув останню сторінку й підняв слухавку. – Алло, мені, будь-ласка, Світлану Костянтинівну. А, це ви! Це Валентин Петрович говорить. Я переглянув документи, можете забрати. Коли вона увійшла, підвівся з-за столу. – М-м-м… Тут таке діло, Світлано Костянтинівно. Я бачу, ви володієте вишуканим смаком, – окинув промовистим поглядом її зграбну постать в елегантному світлому костюмі. – Чи не допомогли б ви мені в одній делікатній справі? – А в чому річ? – Та оце, знаєте, збираюсь придбати краватку. То чи не виступили б ви в ролі, так би мовити, експерта? – А дружина? Чудово! Саме цього питання він і чекав! – О!.. – винувато розвів руками. – Бачте, моя колишня половина, можливо, саме зараз пов’язує краватку комусь іншому… Купівля краватки виявилась справою непростою й тривалою в часі. Вони довго перебирали кольори, фасони, фактуру тканини. Спочатку приміряв краватки Валентин, а потім, так виявилось зручніше, Світлана Костянтинівна сама заходилась тулити різнобарвні смужки йому до сорочки, а деякі й пов’язувати. Він відчував її долоні на своїй шиї, бачив перед собою її обличчя й ледь стримувався, аби й собі не покласти руки на її плечі, що були так хвилююче близько. Врешті, скільки не розтягував він час, як не вередував, а краватку було вибрано та придбано. – Може, на філіжаночку кави, – запропонував, коли вийшли з магазину, – обмити, так би мовити, покупку? – О, я б з радістю, але... й так загаялась… – Це через мене, перепрошую вельми! А гм… завтра? Не вважайте мою пропозицію за нахабство, але… Чи не збігтися б нам після роботи? Візьмемо „фугасик” шампанського (ніби наївна, багатозначна посмішка, стишений голос), вискочимо десь на лоно природи… нині стоять такі погожі дні! Вона ще мовчала, вдавала, що вагається, а очі вже говорили... – М-м… не знаю. Треба подумати. Це якось аж надто несподівано. – От і подумайте! А завтра на роботі відповісте. Згода? Ви де живете? Дозвольте, підвезу. Як галантний кавалер відчинив перед дамою дверцята, притримав за лікоть, посадовив… Душа тріумфувала. Ледве втримався, щоб не підстрибнути грайливо молодим задерикуватим лошам, коли обходив авто, прямуючи до водійського місця. З протилежного боку вулиці за цією сценою спостерігала Іванка. Поверталася саме від Галки, й треба ж було, щоб в таку мить… Згадалась нещодавня розмова: „Чому ти до мене не балакаєш? – А про що мені з тобою балакати? – Ну... таки ж батько... – Нарешті, згадав! Думала, ти з Коломійчихою геть забув, що маєш доньку! – Іванко, нащо ти так? Я прожив складне життя... ти ще молода. Нам слід триматися разом. Бач, мама нас кинула, й ми вдвох... – А ти не кинув? З чого видно, що ти мій батько? Лише з того, що живемо в одній квартирі?” – Він гарячково тупав кімнатою, розводив руками... „Ну давай... давай почнемо заново. От побачиш, я змінюся. Тільки ти, сім’я. Мені й самому все це, знаєш, як осточортіло! Може... й мама до нас повернеться... – Може...” Козел! Обіцяв. Майже присягався… Як це гидко і паскудно! Певно, й та фарбована хвойда заміжня, не дівка ж. Заливатиме щось удома чоловікові, дивлячись йому в вічі своїми, безсоромними, а мо‘ й благовірний триндітиме, може й сам бавиться з іншою. Можливо, та шмонька пішла з татусем, аби лиш насолити чоловікові. Паскудство! Навколо саме паскудство, твань та нечистоти! І поміж такого бруду доведеться звікувати їй всеньке життя? А вона ж почала вже було звикати до статусу господині. І з батьком ніби скресла крига. А тепер він знов приходитиме пізно, ховатиме від неї очі, нахиливши голову, колупатиметься винувато в тарілці. І вона знову залишиться зовсім сама. Навіть з Ромкою посварилась… наново. Під час останнього зібрання той видав ідею взятися до розшуків зниклої Юлечки Коломієць – місцевої знаменитості. „Та її всерйоз ніхто не шукає, – переконував хлопець вітрогонів. – А ми, якби впритул зайнялися цим ділом, упевнений – знайшли б! Хіба це не корисніше, ніж лазити по трубах? – Чого її шукати? – зневажливо хмикнула тоді Іванка. – Юлечка ж у нас геній, а генії всі трохи схибнуті, ось побачите – сама випірне!” Ромка не вгавав, і тоді дівчина не витримала: „А ти знаєш, чия вона донька? – Яке це має значення? Вона дитина, й за вчинки матері відповідальності не несе.” Іванка заперечила: „Ти не був у моїй шкурі та не знаєш, що це! Лариса мені так допекла, хай тепер і сама відчує, що воно таке – біль!” Ромка категорично не погоджувався з її судженнями, і вони погризлись. А оскільки одностайності серед членів команди не було, то й питання розшуку юної художниці зняли з розгляду… Паскудство. Треба негайно щось робити, вдатись до якихось дій, інакше вона просто з глузду від усього цього зсунеться! А дії можуть бути тільки одні! Недаремно ж її прийнято до вітрогонів. Досить тільки швендяти з ними містом і слухати Букетові анекдоти. Час випробувати себе в реальній справі – прошмигнути під вагоном, як тоді Ромка, або встругнути щось подібне. Завтра ж вона заявить їм про свій намір категорично! Вокзал, жіноча туфелька й увімкнений газ. Юлі хотілося їсти. До запаморочення, до судомів у шлунку. Вже сутеніло, а вона й різки в роті не тримала! Дівчинка блукала платформами, підходила до вагонів, питала незнайомих дядечків і тітоньок, чи не їде якийсь поїзд до Макарівки, але вони знизували плечима й відверталися, заклопотані кожен своїм. Звісно, можна було просто прочитати. На кожному вагоні висить табличка, на якій, либонь, і написано напрям. Так, звісно, було б найпростіше, але дівчинка читати не вміла. – Скажіть, а цей поїзд їде до Макарівки? – Іди собі, дівчинко! – заклопотана мама двох хлопчиків-близнючків, вдягнених в однакові футболочки, підсовувала про всяк випадок ближче до себе свої незліченні валізи. Розшукуючи поїзд, дівчинка не забула Степанового попередження й намагалась уникати міліціонерів, які походжали вряди-годи платформами. Але дівчинці хотілося їсти. Якоїсь миті вона аж хитнулась, ледь не втрапивши під колеса поїзда, що саме прибував. Вона, звісно, не знала, що це голодне запаморочення, але розуміла – слід негайно вкинути до рота хоча б що-небудь! Юля стомлено присіла на одну з вокзальних лав, де саме вечеряла родина: чоловік, жінка й маленька дівчинка, схоже, Юлина ровесниця. Чужа доця тримала в кожній ручці по велетенському бутербродові, а мама прагнула запхнути їй до рота ще й шматочок з того, що тримала в пакунку на колінах. Дівчинка пхикала: – Ну мамо, я вже не хочу… – Їж! Нам іще цілу ніч їхати! – Ну мамо-о-о… Юля не зводила очей з пухких скибок білого хліба, поміж яких червоніли шматочки запашної ковбаски з білим прошарком сиру. Вередлива дівчинка помітила Юлю, її голодний, загіпнотизований погляд… Вони порозумілись. Поки мама дівчинки порпалась у валізі, певно розшукуючи десерт, бутерброд опинився в Юлиних руках. Юля відвернулась, притискуючи до свого брудного костюмчика здобич, і швидко пішла геть. Вона похапки ковтала дорогоцінну канапку, заховавшись за кіоском, з якого линула голосна музика, але доїсти не встигла. Голомозий, банькатий, старший від Юлі хлопчак виріс зненацька перед дівчинкою, вихопив з рук залишки бутерброда й боляче стусонув у груди. – Ти хто така? Тебе хто пустив працювати на моїй території? – Працювати? – злякано перепитала дівчинка. – Я не працюю, я їду в Макарівку! – Брешеш! Бачив я, куди ти „їдеш”! Це моя територія, втямила, воша? Коти собі на приміську платформу, там і пасись, а тут нічого! – Я не знаю, де приміська платформа, – схлипнула дівчинка. – Я… я хочу їсти! – Ха-ха-ха! – знущально реготнув голомозий. – Здивувала! Всі хочуть їсти. А тут моя територія. Давай, линяй звідси, поки пику не натовк, у мене це швидко! Дівчинка дивилась на хлопчака очима повними сліз. Як йому пояснити, що вона не може звідси піти, бо шукає поїзд на Макарівку, вона голодна й украй знесилена, і хоче повернутись до мами! – Я не піду. Мені треба на поїзд! – Ну, воша, – просичав голомозий, – я тебе попередив… Невловимим рухом він бухнув дівчинку в груди, збив з ніг і замахнувся ногою, взутою в стару, наче псами пошматовану, кросівку. Дівчинка замружилась, але… вдарити голомозий не встиг… Легенька жіноча туфелька підчепила кросівку так, що хлопчак мало не в’їхав носом у запльований привокзальний асфальт. – Ану спинись! Ти що це, шибенику, робиш? Нащо б’єш дитя? – Коти звідси, тітко! Не твоє діло! – Ах ти ж, розбійнику! Я ось тобі покажу: „коти”! – Тихіше, тихіше! Ну тітко, я ще тебе найду! Юля лежала на загидженому, засміченому недопалками й кришечками від пляшок асфальті, зіщулившись та затуливши голову руками. – Він тебе вдарив? Дівчинка розплющила очі. На неї дивилась незнайома тітонька, старша за маму й за тьотю Аду, але ще не стара, вродлива, з приязною усмішкою та співчутливим поглядом. – Не бійся, я його прогнала. Юля підвелась. Замурзана, заплакана. Витираючи кулачками сльози, ще дужче розтерла по обличчю бруд. – Бідненька! – присіла навпочіпки тітонька. – Ти безпритульна! А в тебе є мама, тато? – Тата немає, тільки мама. – А де твоя мама? Ходім, сядемо на лаві. – У Макарівці. – Де? – тітонька раптом спинилась, ніби наштовхнулась на якусь заваду. – В Макарівці. Це далеко. Треба їхати поїздом. Вони сіли на лаву. Тітонька зацікавлено дивилась на дівчинку. – У Макарівці, Київської області? – Не знаю. Просто в Макарівці. – А чому ти не з мамою? – Мене забрала з собою тьотя Ада. Спочатку я думала, що вона фея, а потім взнала, що ні. Вона показала мені гарні фарби в різнокольорових тюбиках, і я поїхала. Я її боялась. Вона сварила мене, била, не випускала з квартири. І примушувала малювати те, що я не хотіла. – Малювати… Стривай, а як тебе звуть? – Юля. – А прізвище? – Коломієць. – Господи! Ти Юля Коломієць, юна художниця з Макарівки? – Умгу. Я ж кажу – з Макарівки. – А твою маму звуть Лариса? – Так! А ви знаєте мою маму? – Знаю… Боже, невже це насправді? Невже це зі мною? І мама не знає де ти? – Мабуть, не знає. Інакше вона б мене забрала. – А чому ти не пішла в міліцію? – Ні! – злякано схопилась дівчинка. – Я не хочу в міліцію! Степан попереджав… – Добре-добре! Заспокойся! В міліцію я тебе не поведу, обіцяю! Юля знову сіла на лаву. – Господи! – тітонька притисла руку до серця. – Це твій промисел! Це ти послав мені цю дитину, аби я спокутувала гріхи! А чому він тебе бив, той харцизяка? – знову звернулась до Юлі. – Я хотіла їсти й дівчинка дала мені хліба з ковбаскою, а той хар... хуліган… – Боже, та ти голодна! Дитинко, ходім, я тебе нагодую! Я відвезу тебе до мами! Ні про що більше не турбуйся! – А ви знаєте, який поїзд їде до Макарівки? – Так, Юлечко! Наш поїзд за дві години. – А як вас звуть? – Називай мене тьотя Іра… Вони сиділи в привокзальному ресторанчику. Перед Юлею стояла велика тарілка пахкого супу, вона їла та розповідала тьоті Ірі про свої пригоди. – А ви теж живете в Макарівці? – Так. – А звідки їдете? – Звідки?.. Це дивно, але наші історії, Юлечко, схожі. Людину, яку я вважала добрим чарівником, показала мені щось на зразок різнокольорових фарб, і я поїхала за нею далеко-далеко. В мене теж спочатку все було чудово, та потім я зрозуміла, що обіцяного не буде. Прихід доброї феї і виконання всіх бажань – це, нажаль, тільки казка. В житті зовсім по-іншому. Мене теж обдурили, покинули, і силували робити те, що я робити не хотіла; теж не випускали з квартири, били. І я теж утекла. А потім один хороший дядечко відвіз мене до своїх знайомих у село. І я там працювала, щоб заробити грошей. Доїла корів, косила траву й полола бур’ян. Виявляється, в Європі теж буває бур’ян. – Так, – по дорослому зітхнула дівчинка, виливаючи залишки супу в ложку, – буває… Вечірній поїзд повільно відійшов від старовинного львівського вокзалу і, набираючи ходу, рушив назустріч ночі, на схід. В одному з плацкартних вагонів, на крайньому місці біля вікна сиділа втомлена жінка, а на її руках спала маленька русявенька дівчинка, скорше онучка, ніж донька, в подертому, засмальцьованому костюмчику та з темним глеєм під крихітними півмісяцями нігтиками. Один за одним пасажири вкладалися спати, а жінка біля вікна все сиділа, тримаючи дівчинку на руках, і задумливо дивилась у вікно. Хтось із сусідів запропонував допомогти вкласти дівчинку спати, але жінка лише хитнула головою: – Нічого. Хай спить тут. Мені не важко… В цей час на алеї почесних поховань Личаківського кладовища, біля гранітного пам’ятника стояла інша, висока й худорлява, в аскетичній жалобі, жінка і уважно розглядала висічений на чорному камені обрис, який швидко розчинявся в сутінках. – Нічого, – ледь ворушилися її тонкі білі губи, – нічого, Софієчко. Я знаю, що тебе немає. Та це нічого. Я хотіла, щоб ти повернулась, здійснила свої задуми, я дуже цього хотіла, але… Та нічого. Ми вчинимо по-іншому – я сама прийду до тебе. Скоро. Допомагатиму. Ти будеш оздоблювати небесні палати, а я розмішуватиму фарби, митиму пензлі, завжди знайдеться якась робота! Скоро, моя дівчинко. Дуже скоро. Вже зовсім споночіло, коли вона залишила кладовище та повернулась додому на таксі (таксист загилив астрономічну суму, але пасажирка не торгувалась). Вдома вона прийняла ванну, почистила зуби, підстригла нігті, трішки поправила ножицями волосся; вийшла на кухню, щільно притуливши за собою двері, пересвідчилась, чи добре зачинена кватирка, зняла й поклала на стіл окуляри, сіла на підлогу біля плити та увімкнула газ… Сходження на Кіліманджаро. Букета виписали – доліковувався вдома. Лікарі прописали прогулянки, в Ромчиному товаристві він неквапом, трохи накульгуючи, йшов тихим берегом „верхнього” макарівського ставка. – Чого запікся, Ромчику? – Та ну його – знов з Іванкою покусався. – Е, це не діло. Ти Іванки, як вош кожуха тримайся, в тебе з нею по-справжньому. Між нами: заздрю тобі, братухо! – Тю, чого б це? А хто обсміював мене, потішався? – То я так, для приколу. То, Ромцю, зовнішнє, а там, – Букет тицьнув себе пальцем під ребра. – Ех... – Потім, ніби наважившись. – Тільки так: нікому! – Нікому! – Була в мене одна, Альонка. А вона мала подругу, Інку. Ну, я з Альонкою: шу-шу-шу, а сам на Інку глипаю; то, скажу я тобі – клас! Модель! І почав кружки неї: ко-ко-ко, а вона – хоч би що! Я й те, й се, Інка – нуль уваги. Вона сама спортсменка – середні дистанції, кола стадіоном мотає, а я, язик аж до землі, – за нею. Бач, розвеселив, а мені вже, віриш, і світ білий білим не був. І не вабила вже ні Альонка, ніхто інший! Викликав її, Інку тобто, на відвертість, а вона: „Ти, – каже, – Букетику, вбогий”. Чуєш, отак і сказала: „вбогий”! І блимнула так зневажливо, наче на блоху, наче знає щось, і – „адью”! Я аж сів. І з того часу – боюся, боюся й край! Скільки подруг перебрав, ну ти знаєш, а до неї... Підживлююсь нашими дурощами, ніби хоробрості наберуся, а... Як згадаю той її погляд... „Вбогий...” Хіба я вбогий? – Та ні, чого б то, – заспокоїв друга Ромка. – То це ти, виходить, через неї... а батько, сімейні обставини? – Ну... й сімейні, а дужче через неї... Кидаюсь, Ромцю, то до цієї, то до тієї, а перед очима – тільки вона! Холодна й недосяжна, наче Кіліманджаро! – Наче хто? – Ну, вершина така є. Льодяна. – А що, Оксана теж... не те? – Та куди тій Оксані! Ні, дівка класна, але... Ну це ніби оригінал і копія. Відчуваєш різницю? Негарно з нею вийшло. Через те я й крився. Ні з того ні з сього відбив дівку в нормального пацана. А йому ще й дісталося, бездольному... Негарно. „Негарно”, – згодився Ромка подумки, згадавши Северина, але сказав інше: – Ну що, поперли туди, домовлялись на восьму... Призахідне сонце сліпучо кривавилося в теплих, вкатаних до дзеркального блиску, рейках, що збігались десь на лінії обрію воєдино. Вони ще злегка бриніли, відлунюючи гул пасажирського, та певно через це видавалися загрозливо живими. В улоговині, утвореній двома насипами двох залізничних колій, троє юнаків, вродлива чорнявка й рудоволосий підліток підвелися з трави, обтрусились та подерлися насипом угору. – Іванко! – бубонів Ромка, тримаючись біля дівчини. – А може не варто? Ну будеш почесним вітрогоном! Знаєш, усяке може трапитись… – Відвали! Не хочу я бути почесним. Я що – пенсіонерка? – Ну Іванко!.. Вона наполягла на своєму. І всі врешті погодились, що „бойове хрещення” новому члену команди необхідне. Вибрали міст. Нагорі Северин дістав чорну хустку й зав’язав дівчині очі. – Головне – не квапся, – віддавав останні настанови проводир групи, – гнатися нікуди. Але й не зупиняйся. Іди собі й іди, як ти йдеш по землі. І не бійся – ми поруч. – Чого б це я боялася? – хмикнула дівчина. – Ну, підсадіть даму, джентльмени! Хлопці навперегін кинулись до Іванки й разом висадили її на поручень. – З Богом! – промовив Северин. Їй було зовсім не страшно, навіть весело. Одразу поліпшився настрій, завіялись прикрощі. „Щойно рушила, а вже мені пречудово! І почуття справжні, справжнісінькі! А що ж буде там, на тому боці! – захоплено говорила собі Іванка. – То он чого це їх так принаджує! Що ж, вперед і тільки вперед! І хай ніщо мене не зупинить!” Провідниця підійшла до Ірини, ледве поїзд проминув Білу Церкву: – Наступна – Макарівка. Приготуйтесь. Вона поверталась додому. Переживши муки, приниження й наругу. Можливо, до нових мук, принижень та наруг. Але поверталась. Вона нічого з собою не везла – зароблених грошей ледь вистачило на відновлення документів і на дорогу, навіть на дзвінок не лишилось. Хоча ні – вона везла з собою найдорожче, що є на світі – людське життя. Маленька дівчинка сиділа поруч, довірливо тримаючи тьотю Іру за руку, і врятування цього життя переважувало всі закордонні зневіри, кривди й усю гидь. Ця дівчинка – її покута за минуле, її надія на краще, на майбутнє! – Скоро, Юлечко, – погладила дівчинку по голівці. – Вже скоро. – А хто нас зустрічатиме? Ірина сумно всміхнулась: – Ніхто, дитинко. Це буде для них сюрприз… Та чи приємний? Може, в квартирі вже нова господиня? Ходить в її домашньому халатику й шльопанцях, грайливо плескає по сідницях Валентина, погримує на Іванку. Нічого. Хай там що, а вона їх не покине. Не поряд, то збоку – аби біля рідних, коло Іванки. Як там вона? Чи все в неї гаразд? Юний вік – стільки спокус, стільки примарних зваб і болючих розчарувань! А поруч немає матері… Більше мама її не залишить. Нізащо! Скоро, дуже скоро все з’ясується. Он уже, здається, промайнули Карапиші… Щойно білявка сіла поруч, як вони одразу перейшли на „ти”. Зникло оте громіздке „Валентин Петрович” і „Світлана Костянтинівна”. Він довірливо звертався до неї „Свєта”, а вона до нього дещо фамільярно – „Валя”. Все йшло, як по писаному – вони чудово розуміли одне одного. Неподалік від залізничного мосту темно-червона „сімка” перетнула шосе, проїхала попід приколійною лісопосадкою, пірнула в гущавину й зупинилась. Валентин повернувся до пасажирки та усміхнувся. Вона відгукнулась підбадьорливою посмішкою. „Сміливіше!” – промовляли її бездонні блакитні очі. Він наблизився до цих очей, до великих соковито-вишневих губ і вп’явся в них спраглими своїми… – Іванко, злазь – поїзд на підході! – стривожено вигукнув Ромка. – Потім почнеш спочатку! – До біса ваш поїзд! – відмовила дівчина. – Самі ж казали не спинятись. Вона йшла широко розвівши руки, ступала вузеньким іржавим поручнем впевнено та неспішно. Крок, ще один, ще… – Так навіть прикольніше! – гукнула з викликом. – Це буде новий вибрик, нова вершина вітрогонів! Ніколи ще не було їй так втішно, легко, ніколи не почувалася так піднесено. Зупинитись? Нізащо! Тільки вперед, назустріч наростаючому гуркоту пасажирського, до нових відчуттів, на той бік мосту – де, як обіцяв Ромка, життя видаватиметься іншим: правдивішим, звабнішим, позбавленим бруду, підлоти, невірності та збайдужіння. Спинитись? Нізащо! – Іванко-о-о!!! Вони сиділи на краю полиці, дівчинка тримала Ірину за руку і нетерпляче визирала в вікно. – Ми вже приїхали? – Так, Юлечко, майже. Скоро поїзд зупиниться… – Відведете мене додому? – Ну звісно… Тривожно пролунав гудок електровоза… … Але Валентин його не почув. Ось вона, ця розкішна, випещена, створена для насолоди жінка в його руках! (А хтось казав, що він не мужчина!) Чоловік лащив губами її шовковисту, до неприродності білу шкіру, танув у її шпарких, пожадливих обіймах, провалювався в неї, як самогубець у найглибший та найзапаморочливіший вир, знаючи, що ніколи не вирине. Вона належала йому, відгукувалась на кожен його порух і вгадувала кожне бажання. Жінка розкошувала в екстазі, повертала той екстаз йому і, розпалюючи одне одного до нестями, спільно прямували вони до найвищого вінця насолоди, блаженства й самозабуття... Поїзд влетів на міст. Потужний вихор змусив хлопців ухопитися за шорсткий холодний метал поручня, шарпонув одяг, розтріпав волосся, сипонув межі очі якогось пороху, а Іванка… Ірина поклала на коліна сумочку та підбадьорливо скуйовдила дівчинці зкемляне волосся… Валентин нестримно прямував до фіналу й навіть вибух бомби чи всесвітня катастрофа не здужали б його зупинити… …Відчайдушно змахнувши руками, наче підстрелений на злеті птах, вона відділилась від поручнів (на всю решту життя Ромка залишився в переконанні, що спочатку Іванка трішечки здійнялася вгору) і покволом, наче при вповільненій зйомці, полетіла вниз. Вона летіла довго. Так довго, що за цей час Ромка встиг подумати, що їхній фортель з самого початку виглядав чистісіньким безумством, що всі їхні вихватки – безглуздя й самогубство, що всі вони – компанія безумних самогубців; що вилазячи на поручень, дівчина гнівалась на нього через Юлю Коломієць, на розшуки якої він пропонував вирушити; що будівельники мали б бути охайнішими та не залишати внизу під мостом цілі бескиди безжального гострореброго каміння… – Іванко-о-о!!! – пролунав над тим бескиддям його несамовитий, нелюдський скрик, такий гучний, що пересилив навіть гуркіт залізничних вагонів… і тендітне дівоче тіло, урвавши літ, зустрілося нарешті з омитим водою гостроскалим жабуринчастим кам’ям… Ірина схопилась раптом на ноги, зболено зойкнула, поточилась, тулячи руку до серця. – О Боже… – Вже виходимо? – спитала дівчинка. Але жінка її не чула. – О Боже. Спиніть, спиніть негайно поїзд! – кинулась до купе провідників, шарпонула двері. – Спиніть поїзд, спиніть! – Що сталося? – визирнула стривожена провідниця. – Не знаю. Але сталося. Зупиніть поїзд! Та зупиніть же поїзд кінець кінцем! Валентин спинився. – Ну! – Світлана нетерпляче шкрябнула його спину своїми доглянутими нігтями. – Чого став? – Заткни вершу! Виліз з авто, натягнув штани, дістав сигарету… Щось трапилось. Він уявлення не мав, що це й звідки він міг про це знати, але сумнівів не було – трапилось щось жахливе. І це безпосередньо стосується його. Власне, це й сталося з ним самим. Він тільки не знає що. Не знає, бо він тут, у посадці, з незнайомою жінкою… Скочив за кермо, завів авто, рвучко подав назад, в’їхавши ліхтарями в стовбур. Швидше! – Що, що? – хапкома вдягалась Світлана. – Нас хтось побачив? Авто вилетіло на шосе, не зупиняючись. Громіздкий КамАЗ з причепом відчайдушно загальмував усіма колесами, залишаючи на асфальті чорні димні смуги, водій вивернув кермо вбік, але уникнути зіткнення не зумів. Бампер вантажівки з огидним скреготом пройшовся легковиком, залишаючи на лівому його боці глибоку, рвану рану й обидва авто зупинились. „Сімка” заглухла, а Валентин, з роздертої щоки якого миттю засочила кров, нічого навколо не помічаючи й ні на що не зважаючи, марно намагався її завести. Здираючи долоні, панахаючи одяг, вони сунулись крутим, сторчовим схилом униз, штовхались, навздогін пхалося зрушене каміння, рінь, летів бур’ян… Нарешті поскочувались та кинулись до непорушного тіла, що лежало горілиць на камінні, посеред висохлої за літо, майже зниклої, річечки. Руки й ноги дівчини були розпростані врізнобіч, шия вигнута, очей під пов’язкою видно не було, але на обличчі панував неймовірний, неживий спокій. Й анікраплинки крові… – Що ви, жіночко, вгомоніться. Зараз буде станція. Ірина шарпнулась до стоп-крану, та проворна провідниця перехопила її руку. – Пусти!.. Борюкаючись, впали на підлогу, провідниці на поміч кинувся хтось з пасажирів, та навіть удвох вони з неймовірними зусиллями утримували розкуйовджену знесамовитілу жінку, котра кричала, скиглила, благала й на увесь вагон лунав її відчайдушний крик, що далі перейшов у голосіння: – Спиніть, поїзд! Вбивці, недолюдки! Спиніть..! Спиніть..! Та спиніть же!.. Корчуватий водій КамАЗу дістав його через праві дверцята, витяг, вхопив за барки: – Ти що, лох, їздить не вмієш? – тієї ж миті молотоподібний кулак в’їхав водієві „сімки” в обличчя. Тепер кров заюшила й з носа. – Відпусти козел... мені ніколи, – прохрипів Валентин, випручуючись. – Ах ніколи! Наступний тусан збив Валентина з ніг. Він намагався підвестися, але камазист ще й ще валив його могутніми гепаками на асфальт, робив це з якоюсь бісівською насолодою, а непритомніючий Валентин усе не здавався й хрипів заюшеним ротом, випльовуючи кров та вибиті зуби: – Відпусти… відпусти… мені ніколи. Забирай усе, а мене відпусти. Мушу... йти… – Іваночко! – припав до дівочих грудей Ромка й безпорадно озирнувся на товаришів. – Швидку! Негайно швидку! – хрипко вигукнув Северин. – Несімо її, несімо! Незграбно топчучись та заважаючи один одному, підхопили легеньке тіло на руки, винесли, спотикаючись об каміння, на берег і підтюпцем рушили до недалеких хат. – Нашатир… – Штучне дихання… – Швидка… Кожен щось вигукував, радив, кожен хотів бути корисним, і водночас кожен розумів, що не допоможуть тут уже ні нашатир, ні штучне дихання, ні швидка… – Скоріш! Скоріш! – підганяв Ромка. Сльози сочилися з його почервонілих очей, в погляді панував жах, у тремтячому голосі – відчай. Корозія, гучно схлипуючи, бігав навколо, підтримував обм’якле тіло то з одного, то з іншого боку, забігав наперед, відставав, спотикався; в якусь мить виявив, що загубив Блондина, розгублено спинився, потім кинувся стрімголов назад; неймовірним чином знайшов білу тваринку поміж каміння, впхнув її до кишені й, розмазуючи масними, здертими до крові, долонями сльози, помчав назад, наздоганяти трагічну, безнадійну процесію… Ніхто так і не зняв з білого, вже мертвого обличчя дівчини чорну перев’язку… Холодно. Букет відніс симпатичній дівчині-бармену касету й замість російського шансону в затишному приміщенні привокзального бару зазвучав „Океан Ельзи”. Вони сиділи в кутку за „своїм” столиком і мовчали. Северин затуманеним поглядом дивився крізь ромбовидне вікно на вулицю, Антон низько нахилив голову, цілковито занурившись в себе, Букет пригнічено цокотів нігтями об стільницю, Ромка сидів непорушно, дивлячись закрижанілими очима перед собою й нічого не бачачи. Вперше зібрались вони разом після ТОГО й уперше не знали, про що говорити. Лише Корозія зосереджено годував свою мишку чіпсами та, здавалося, був захоплений цим повністю. „Холодно!” – голосом Вакарчука скаржився магнітофон. – А в курсі, – почав Букет, – аби хоч що-небудь сказати, аби розірвати мовчанку, що робилася нестерпною. – Виходить новий альбом „Океану Ельзи”. Ромка звів на нього відсутній погляд: – Ну то й що? Вона ж його вже не почує... 2003 – 2005 рр. 1 *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/oleksiy_ganzenko/rozkinuvshi_ruki_nad_prirvoyu_roman/