Завантажити

– Аркадій Поліщук ви будете?
– Ну я, – заходився витирати руки об штани чоловічок.
– Ми з міськради, комісія, – продовжував високий юнак, – ось посвідчення, – він недбало ткнув чоловічкові під носа якісь „кірочки”. – На вас надійшла скарга від сусідів, і ми зобов’язані все перевірити.
– Яка скарга? – Сполошився Поліщук. – Та я нічого… та я, конкретно, ніколи…
– Бешкетуєте, громадянине Поліщук, – подав голос інший юнак, русявий і трохи нижчий за першого. – Ведете асоціальний спосіб життя, пиячите. В нас усе зафіксовано! – повів головою в бік дівчини з текою. Та ствердно кивнула головою.
– Хто пиячить, я пиячу? Та це поклеп, та це, конкретно… – Раптом його й без того щілинчасті очиці ще дужче звузились. – Щось ви замолоді для комісії!
– А ми студенти, – незворушно пояснив високий юнак, – з Академії управління. В нас стажування. Ну що ж, – роззирнувся довкола, – почнемо складати протокол. – Дівчина розкрила теку, дістала записник і ручку. – Пишіть: антисанітарія, занедбаність. За електроенергію вчасно платите?
– Та… гм… – затнувся чоловічок.
– Зрозуміло… А де ваш син, громадянине Поліщук?
– Та десь гасає, стерво. Хіба ж я, конкретно, знаю?
– Пишіть: вихованню сина належна увага не приділяється. Кажуть, ви й руку на нього піднімаєте?
– Та що ви! Та я… Це наклеп! Це, певно, Охрімиха, це вона, конкретно, холера! А як її коза на моєму городі пасеться, то це що?
– Знущання над неповнолітніми, – монотонно продовжував молодик, – стаття сто двадцять четверта нового карного кодексу. Правильно я назвав статтю? – звернувся він до інших членів комісії. Ті закивали головами. – І що нам з вами робити, громадянине Поліщук? Мусимо ж якось реагувати на сигнали громадськості…
Поліщук кліпав очима й хапав ротом повітря, наче висмикнутий зі ставу карась.
– А ви і спиртні напої вживаєте й лаєтесь нецензурно. Лаєтесь, лаєтесь, не заперечуйте! В нас усе зафіксовано. Ну що, шановні члени комісії, все ясно?
Члени комісії знову закивали головами.
– Поясніть громадянинові Поліщуку, – звернувся високий до русявого, – яке йому загрожує покарання. Це наш юрист, – відрекомендував.
– За п’янствування та нецензурщину в присутності малолітніх – штраф, – почав молодий юрист. – За тілесні ушкодження неповнолітньому – п’ятнадцять діб, а якщо при цьому підлітку завдано ще й моральної шкоди, – то тридцять. Електроенергію за несплату відключимо, а за самовільне підключення – штраф. За антисанітарію представник санстанції, – юрист вказав рукою на третього члена комісії, – складе окремого протокола…
– Гадаю, на перший раз досить, – зупинив юриста високий. – Чи як ви вважаєте, громадянине Поліщук?
– Я… я… що ви? Я виправлюсь. Обіцяю, конкретно! Давайте якось... ну, щоб по-людському. Я розумію – в вас робота, але ж… я більше не буду!
Високий юнак розвів руками:
– Всі так кажуть. А в нас план по протоколах і дипломна робота по адмінпорушеннях. Давайте так умовимось: ми протокола складаємо, але ходу йому поки що не даємо. А ви повикошуйте тут бур’яни, поприбирайте, прохлоруйте колодязь. І взагалі: ставайте на шлях виправлення. А головне, – він підвів догори палець, – щоб і нігтем хлопця не зачіпали! Ясно?
– Так, так! – радісно закивав головою Поліщук. – І пальцем не зачеплю, конкретно. Будьте певні!
– А ми тижнів за два навідаємось, побачимо, як ви тут. І якщо вже тоді…
– Що ви, що ви! Все зроблю. Обіцяю!
– Глядіть. Бо якщо знову надійде скарга…
Дівчина сховала записник і ручку до теки, й комісія рушила до воріт.
– І радійте, що легко відбулися, – сказав представник санстанції, який досі не зронив ні звуку. – В принципі!
– Наша комісія, – промовила наостанок дівчина з текою, – сувора, але справедлива!
Поліщук догідливо кивав головою…


Піца, сон на розкладачці й телевізор на підлозі.

Насеред подвір’я винесли низенького столика та стару продавлену розкладачку замість стільця. Певно, стілець, на якому сидів Аурел, був єдиним. Поки дівчинка снідала (чи обідала) куснем великого, притрушеного цибулею, млинця, якого малеч називала „піца”, Степан приніс стосичок гарного білого, на такому вона малювала у тьоті Ади, паперу та набір кольорових олівців.
Юля почала малювати. Вона сиділа за столиком, на розкладачці, Аурел позував навпроти, на своєму стільці. Увесь „дитсадок” щільною братією скупчився в художниці за спиною й мовчки спостерігав, як та працює. Котресь із мілкоти сопіло застудженим носиком прямо в малярки біля вуха.
Близько години витратила Юля на портрет Аурела. На малюнку він так і сидів на стільці, тільки ціпки, що їх Аурел тримав на колінах, дівчинка не намалювала. Вона вирішила, що йому неприємно буде бачити палиці на малюнку.
Аурел залишився втішеним. Він довго розглядав малюнок, то віддаляв на відстань простягнутої руки, то наближав аж до очей, цокав язиком:
– Гарно! Молодча! Тямкуєш малювати. Зробимо так: намалюєш

читати