Завантажити

пасла! Приходь о дев’ятій. Ждатиму!
– Добре, – тихо відповіла Іванка та швидкими кроками, не гаючись, рушила геть.
Боксер повернувся до зали й на запитальні погляди хлопців відповів тріумфальним злетом руки в рукавичці та переможним вигуком:
– Моя!
Товариші схвально й заздрісно загуділи.


Софійчине фото, слина за коміром і нічне гриміння жерстю.

Юля сидить за столом і малює. Сьогодні тьотя Ада дала їй дуже складне завдання – намалювати Софійку. Софійку, яку та часто згадує і якої Юля ніколи не бачила. Дівчинка повинна малювати з фотографії, котру, перш ніж поставити на стіл, тьотя Ада довго тримала, притиснувши до грудей. „Це дуже складне завдання, – сказала вона малярці. – Ти повинна відтворити не лише фотографічну зовнішність, а й характер, душу, серце моєї незабутньої Софійки. Усвідомлюєш?” – Про всяк випадок Юля кивнула…
Сьогодні тьотя Ада вдома. Юля малює, а та час від часу заходить та перевіряє. Їй нічого не подобається…
– Ні, це не те! Вона була милою лагідною дівчинкою. Ти повинна це відобразити! Вона ніколи не перечила своїй мамі, була слухняною – відобрази! Вона не була такою нетямою, як ти. Вона могла намалювати все, що мама попросить. Ти відобрази це, відобрази!
Художниця малює, низько нахиливши голову, – дівчинці боязко дивитись на тьотю Аду. З її дражливого верескливого голосу Юля знає, що рот у неї зараз перекривлений, щока сіпається, очі блищать хворобливим жаром.
– Ти відобрази, відобрази! – вигукує тьотя Ада в дівчинки за спиною і Юля відчуває, як краплинки „феєвої” слини потрапляють їй за комір. Юлю дуже цікавить, що ж сталося з Софійкою, але спитати боязко. Хтозна, як тьотя Ада відреагує. Хоча, якщо Софійка жила з тьотею Адою в цій квартирі, то довго, зрозуміло, вона витримати не могла. Як не витримає довго й Юля.
Вибракувані хазяйкою малюнки один за одним летять, пожмакані, під стіл.
– Не те, не те, не те! Ти що, навмисно мене дражниш?
Нарешті дівчинка не витримує:
– Я хочу в туалет, – промовляє, голосно схлипуючи.
– Що? – цілу хвилину тьотя Ада дивиться на маленьку художницю відсутнім поглядом, аж поки до неї доходить зміст Юлиних слів.
– Добре. Трохи перепочинь і знов за роботу! Мусиш намалювати її сьогодні!
Дівчинка йде до санвузла.
– Я таки познайомлю тебе з нею, – говорить хазяйка квартири сама до себе, міряючи майстерню з кутка в куток сердитою ходою. – З моєю незабутньою Софієчкою! Ти побачиш, яка вона лагідна, слухняна, талановита! Я тобі покажу. І якщо ти не відобразиш її такою на папері, то ми підемо, і я покажу її тобі там! Так! – Адріана задоволено всміхається цій новій ідеї. – Звичайно! Ми просто підемо до моєї Софійки туди. І ти побачиш, яка вона. Переконаєшся, що я не брехала…
Дівчинка повертається й знову сідає за стіл.
– Починай спочатку! – наказує тьотя Ада. – І зверни увагу на погляд, на погляд! Хіба не читається в ньому полиск геніальності? Хіба ти не відчуваєш, що вона особлива? Невже не бачиш на ній Господнього знаку? Він такий очевидний!
Дівчинка нічого не розуміє, але слухняно бере чистий аркуш і вкотре починає перемальовувати фотографію.
– Зажди! – згадує щось тьотя Ада. – Маю ж іще одне фото в спальні! Зараз принесу.
– Стійте! – злякано спиняє її дівчинка. „Не виходь, не виходь зараз із кімнати! Саме зараз не виходь!” І щоб затримати жінку в майстерні, запитує: – А що з нею трапилось, з Софійкою?
Тримаючись за ручку дверей, тьотя Ада озирається. Її лице набирає натхненного, звеличеного виразу:
– Всевишній Володар покликав Софійку до себе, аби вона уквітчувала його небесні палати! – промовляє урочистим голосом і виходить.
Дівчинка сидить, низько нахиливши голову, зіщулившись, наче безпритульне кошеня, яке штурхають забіяки-хлопчаки. Знову відчиняються двері, Юля замружує очі…
– Ах ти ж, маленька підла зміючко! Ти навмисно не закрутила кран! Хотіла мене затопити, щоб прибігли сусіди знизу! Не вийде, невдячне нице створіння!
Штурхан – і, разом зі стільцем, Юля летить на підлогу, боляче вдаряється об ніжку столу, боляче б’є по нозі стілець.
– Це ж треба бути такою невдячною! Я з нею панькаюсь, піклуюсь, витрачаю на неї стільки часу! Все. Годі! Не хочеш вчитись, не хочеш творити, як моя Софійка, що ж, я просто поведу тебе до неї. Ми підемо до неї вдвох! До моєї дитини… Завтра!
Скоцюрбившись, Юля лежить на підлозі й чекає, що ось-ось її почнуть бити. Але тьотя Ада її не б’є і дівчинка сторожко розплющує очі. Жінка стоїть біля вікна, підборіддя підняте догори, очі сяють, палають кровисті щоки, і слова з уст злітають натхненні, значущі:
– Так, ми підемо з тобою до неї! Я готова! Давно готова! І тебе підготую, дівчинко. Ми підемо… завтра…
Ніч. Юля не спить, хоч і не пила ввечері подвійної порції чаю. Тьотя Ада взагалі не кликала її на вечерю. Вона принесла звідкілясь нічний горщик, поставила дівчинці під ліжко й замкнула за собою двері майстерні. Мовчки.

читати