Завантажити

вузеньким завулком.
– Юля.
– А я Степан. Ти звідкіль?
– З Макарівки.
– Гм, – знизує худими плечима хлопець. – Не знаю. Де це?
– Туди треба їхати поїздом. Відведи мене, будь ласка, на вокзал.
– На вокзал дуже далеко. Ось, ми вже прийшли.
Хлопчак штовхає хвіртку, вони заходять на вузьке, щільно встелене споришевим ліжником, подвір’я, посеред якого стоїть невелика приземкувата хата під зеленою бляхою. На даху, припасовані прямо до бляхи – дві великі білі тарелі супутникової антени. На обійсті дівчинка бачить цілу зграйку схожих на Степана, смаглявих, чорнооких дітей, дівчатка в яскравих строкатих платтячках, з сережками у вухах, найдоросліші з них ненабагато старші за Юлю. „Це мабуть дитсадок”, – вирішує дівчинка.
Побачивши Юлю, дітлашня обступає її щільним півколом і зацікавлено розглядає, найхоробріші навіть намагаються помацати. Степан розказує їм щось незрозумілою мовою. „Цигани”, – здогадується Юля. Колись вдома вони з мамою бачили родину таких смаглих людей і мама називала їх циганами.
– Не бійся, – каже Степан. – Вони не зачеплять. Зараз покажу тебе Аурелові.
Котресь з дрібноти біжить в хату, певно, щоб покликати того Аурела і дійсно, через якусь хвилю на подвір’я виходить низенький, пузатий дядечко, теж смаглявий, кучерявий і вуглеокий. Пересувається він, кумедно похитуючись з боку на бік і спираючись при цьому на ціпки, які тримає в обох руках. Дітлахи приносять стілець і Аурел сідає.
– В нього недужі ноги, – пояснює Степан маленькій художниці та починає розказувати щось Аурелові по циганському. Той уважно слухає, дивиться на дівчинку й задумливо хитає кучерями.
– Підійди, – каже Степан.
Юля підходить.
– Ти хто така? – питає Аурел.
– Юля, – відповідає дівчинка.
– Ти звідки?
– З Макарівки.
– З Макарівки? Гм, не знаю де це.
– Це далеко. Треба їхати поїздом.
– А що ти тут робиш?
– Я втекла від тьоті Ади. Спочатку я думала, що вона добра фея, а потім виявилось, що зла.
– Так буває, – журно зітхає Аурел. – Хочеш остатися з нами?
– Ні. Я хочу додому. Відведіть мене, будь-ласка, на вокзал.
– На вокзал? – Аурел заклопотано шкребе нігтями неголену щоку. – А монети маєш?
– Ні…
Циган скрушно зітхає:
– Погано. В цьому світі, дівчинко, за все треба платити. І за білет на поїзд і за те, щоб тебе відвели на вокзал. Вокзал в іншому кінці міста, на таку прогулянку Степан згає багато часу, а час – то ті ж гроші. От якби ти вміла співати або танцювати, то могла б заробити грошенят, і ми відвели б тебе, куди скажеш.
– Я вмію малювати! – вигукує дівчинка.
– Справді? – зводить рясні смолисті брови Аурел. – І мене зможеш?
– Так.
– І їх? – Він веде рукою навколо.
– І їх.
Циган промовляє кілька слів Степанові, після чого той зникає з подвір’я, і знову звертається до дівчинки:
– Їсти хоч?
– Хочу.
– Зараз ми тебе нагодуємо, а тоді покажеш нам, на що годна!


Ревна тайна і строга, але справедлива комісія.

Вітрогони тупцювали на автобусній зупинці, зібралися провідати в лікарні Букета. Іванка докладала надзусиль, аби розговорити Антона, а Ромка з Северином відійшли вбік.
– Непояснима річ – життя, – зітхнув Северин, дивлячись мрійно кудись повз співрозмовника. – Пам’ятаєш, розказував про Ксюту? То це вона, Букетова Оксана. – Ромка тихо присвиснув. – Я никав, страждав, боявся підійти, а Букет – раз, і вона вже його любочка, і чхать йому на того боксера!
– Можеш радуватись, що не ти лежиш тепер з потрощеними ребрами! – хмикнув Ромка.
– Хіба що, – згодився Северин. – Але то бліда втіха. По-перше: Букет – мій друг, і його ребра майже, як мої, по-друге: я б заради неї не те, що ребра, а й... та то не головне – головне інше. Розумієш, для Букета вона просто... ну, одна з... хіба ні? А для мене, знаєш...
Насурмлений Корозія чипів осторонь.
– А ти чого киснеш? – плеснула його по спині Іванка, облишивши маломовного Антона.
– Та! – махнув рукою Корозія й відвернувся.
– Ну кажи вже, кажи. Може, Блондин заслаб?
– Ні…вдома паскудно…
– А ми для чого? – підійшов Северин. – Ану давай, телись!
– Старик зі старою якісь бабки отримали, допомогу по безробіттю, чи що. Лигають вже цілий тиждень, не висихаючи, я ледве встигаю пляхи тягати з магазину. Вчора хавать попросив, у хаті ж голо, то старий такого потиличника врізав, що аж петарди з очей. Раніш ніколи не бив, а це...
– Сильно врізав? – уточнив Северин.
Корозія лише безрадісно кивнув головою та шморгнув носом. Вітрогони перезирнулись…

Рипнула хвіртка й на занехаяне, заросле осотом дворище увійшло троє парубків і дівчина з текою в руці. Назустріч їм з хати виповз куценький, миршавенький чоловічок у жмаканій, давно не праній лахманині, неголений і скуйовджений.
– Добрий день! – промовив перший з приходьків, стрункий темночубий юнак.

читати