Завантажити

злякано перепитала дівчинка. – Я не працюю, я їду в Макарівку!
– Брешеш! Бачив я, куди ти „їдеш”! Це моя територія, втямила, воша? Коти собі на приміську платформу, там і пасись, а тут нічого!
– Я не знаю, де приміська платформа, – схлипнула дівчинка. – Я… я хочу їсти!
– Ха-ха-ха! – знущально реготнув голомозий. – Здивувала! Всі хочуть їсти. А тут моя територія. Давай, линяй звідси, поки пику не натовк, у мене це швидко!
Дівчинка дивилась на хлопчака очима повними сліз. Як йому пояснити, що вона не може звідси піти, бо шукає поїзд на Макарівку, вона голодна й украй знесилена, і хоче повернутись до мами!
– Я не піду. Мені треба на поїзд!
– Ну, воша, – просичав голомозий, – я тебе попередив…
Невловимим рухом він бухнув дівчинку в груди, збив з ніг і замахнувся ногою, взутою в стару, наче псами пошматовану, кросівку. Дівчинка замружилась, але… вдарити голомозий не встиг…
Легенька жіноча туфелька підчепила кросівку так, що хлопчак мало не в’їхав носом у запльований привокзальний асфальт.
– Ану спинись! Ти що це, шибенику, робиш? Нащо б’єш дитя?
– Коти звідси, тітко! Не твоє діло!
– Ах ти ж, розбійнику! Я ось тобі покажу: „коти”!
– Тихіше, тихіше! Ну тітко, я ще тебе найду!
Юля лежала на загидженому, засміченому недопалками й кришечками від пляшок асфальті, зіщулившись та затуливши голову руками.
– Він тебе вдарив?
Дівчинка розплющила очі. На неї дивилась незнайома тітонька, старша за маму й за тьотю Аду, але ще не стара, вродлива, з приязною усмішкою та співчутливим поглядом.
– Не бійся, я його прогнала.
Юля підвелась. Замурзана, заплакана. Витираючи кулачками сльози, ще дужче розтерла по обличчю бруд.
– Бідненька! – присіла навпочіпки тітонька. – Ти безпритульна! А в тебе є мама, тато?
– Тата немає, тільки мама.
– А де твоя мама? Ходім, сядемо на лаві.
– У Макарівці.
– Де? – тітонька раптом спинилась, ніби наштовхнулась на якусь заваду.
– В Макарівці. Це далеко. Треба їхати поїздом.
Вони сіли на лаву. Тітонька зацікавлено дивилась на дівчинку.
– У Макарівці, Київської області?
– Не знаю. Просто в Макарівці.
– А чому ти не з мамою?
– Мене забрала з собою тьотя Ада. Спочатку я думала, що вона фея, а потім взнала, що ні. Вона показала мені гарні фарби в різнокольорових тюбиках, і я поїхала. Я її боялась. Вона сварила мене, била, не випускала з квартири. І примушувала малювати те, що я не хотіла.
– Малювати… Стривай, а як тебе звуть?
– Юля.
– А прізвище?
– Коломієць.
– Господи! Ти Юля Коломієць, юна художниця з Макарівки?
– Умгу. Я ж кажу – з Макарівки.
– А твою маму звуть Лариса?
– Так! А ви знаєте мою маму?
– Знаю… Боже, невже це насправді? Невже це зі мною? І мама не знає де ти?
– Мабуть, не знає. Інакше вона б мене забрала.
– А чому ти не пішла в міліцію?
– Ні! – злякано схопилась дівчинка. – Я не хочу в міліцію! Степан попереджав…
– Добре-добре! Заспокойся! В міліцію я тебе не поведу, обіцяю!
Юля знову сіла на лаву.
– Господи! – тітонька притисла руку до серця. – Це твій промисел! Це ти послав мені цю дитину, аби я спокутувала гріхи! А чому він тебе бив, той харцизяка? – знову звернулась до Юлі.
– Я хотіла їсти й дівчинка дала мені хліба з ковбаскою, а той хар... хуліган…
– Боже, та ти голодна! Дитинко, ходім, я тебе нагодую! Я відвезу тебе до мами! Ні про що більше не турбуйся!
– А ви знаєте, який поїзд їде до Макарівки?
– Так, Юлечко! Наш поїзд за дві години.
– А як вас звуть?
– Називай мене тьотя Іра…
Вони сиділи в привокзальному ресторанчику. Перед Юлею стояла велика тарілка пахкого супу, вона їла та розповідала тьоті Ірі про свої пригоди.
– А ви теж живете в Макарівці?
– Так.
– А звідки їдете?
– Звідки?.. Це дивно, але наші історії, Юлечко, схожі. Людину, яку я вважала добрим чарівником, показала мені щось на зразок різнокольорових фарб, і я поїхала за нею далеко-далеко. В мене теж спочатку все було чудово, та потім я зрозуміла, що обіцяного не буде. Прихід доброї феї і виконання всіх бажань – це, нажаль, тільки казка. В житті зовсім по-іншому. Мене теж обдурили, покинули, і силували робити те, що я робити не хотіла; теж не випускали з квартири, били. І я теж утекла. А потім один хороший дядечко відвіз мене до своїх знайомих у село. І я там працювала, щоб заробити грошей. Доїла корів, косила траву й полола бур’ян. Виявляється, в Європі теж буває бур’ян.
– Так, – по дорослому зітхнула дівчинка, виливаючи залишки супу в ложку, – буває…
Вечірній поїзд повільно відійшов від старовинного львівського вокзалу і, набираючи ходу, рушив назустріч ночі, на схід. В одному з плацкартних вагонів, на крайньому місці біля вікна сиділа втомлена жінка, а на її руках спала маленька русявенька дівчинка, скорше онучка, ніж донька, в подертому, засмальцьованому костюмчику та з темним глеєм під

читати