Завантажити

діловито прощається циганчук. – Іди, шукай поїзд на свою Макарівку. Тільки гляди, до ментів не підходь, бо запроторять в розподільник, а там знаєш, які бувають малолітки? Не побачиш ти тоді своєї мамки, як власних вух!


Божа кара, купівля краватки та самотність.

Ніколи ще Валентинові не було так сумно й тоскно на серці, як тепер. Лариса після щезнення доньки твердо розірвала з коханцем будь-які зв’язки. Вбила собі в макітру, що зникнення Юлечки – то Божа кара за її грішне життя, а на його резони, що так зараз грішить мало що не кожен, не реагувала. „То все до часу. Бог усе бачить і кожному воздає по заслугах його!” Комедія! „Якби Бог кожному воздавав по заслугах, – утовкмачував їй Валентин, – то світом давно б уже заправляли праведники! Чи може Господь-Бог недобачає?!” Та хіба можна жінку в чому переконати, коли вже затялася на своєму! Такою стала цнотливою (цікаво, чи з усіма?) – навіть бачитись та розмовляти з Валентином вважає за гріх. Прикро! Він саме, ніби в холостяках – від Ірини ні слуху ні духу, не треба виправдовуватись, щось вигадувати – „мами” немає! І залишився сам. А тут ще й Іванка на нього вишкірилась, наче дурне наполохане кошеня. Виявляється, вона знала. Пообіцяв, що все полишить, вернеться в сім’ю. А де вона, та сім’я? Іванці добре, в неї власний світ – молодість, а в нього... На роботі був дратівливим, нервовим, зиркав на манкі виголені ноги секретарок і дратувався ще дужче. „Путівку взяти кудись, чи що? „На водах” вільні звичаї, вільні жінки…”
– Дозволите, Валентине Петровичу?
До кабінету зазирнула незнайома йому, в розпалі розкішної зрілої вроди, жіночка. Біляві коси вишукано обрамлювали кругле, ніби виписане мазками талановитого майстра, обличчя: великі губи, великі очі, ну, може, дещо завеликий ніс, який не виглядав, утім, вадою, тоненька дівоча талія.
Взявши на карб його недвозначний погляд, усміхнулась:
– Я Світлана Костянтинівна – нова співробітниця з апарату Василя Миколайовича.
„Чорт, це ж та, новенька, про яку Коля, водій, патякав: „Вже тиждень працює. А ви не чули? Там таке про неї, ги-ги, теліпають!..”
– А-а, Світлана Костянтинівна! Прошу.
– Ось ці папери Василь Миколайович просив терміново переглянути й дати по них висновки. А ці листи продивитесь, як матимете час.
– Добре, дякую.
Білявка пішла, а він сидів, мов кип’ячкою ошпарений і тупо дивився на принесену теку з паперами. Отямився лиш за кілька хвилин. Підвівся, підійшов до вікна, виглянув на вулицю. Роззирнувся жадливим поглядом по кабінету… Присів до столу й заглибився в документи.
За годину перегорнув останню сторінку й підняв слухавку.
– Алло, мені, будь-ласка, Світлану Костянтинівну. А, це ви! Це Валентин Петрович говорить. Я переглянув документи, можете забрати.
Коли вона увійшла, підвівся з-за столу.
– М-м-м… Тут таке діло, Світлано Костянтинівно. Я бачу, ви володієте вишуканим смаком, – окинув промовистим поглядом її зграбну постать в елегантному світлому костюмі. – Чи не допомогли б ви мені в одній делікатній справі?
– А в чому річ?
– Та оце, знаєте, збираюсь придбати краватку. То чи не виступили б ви в ролі, так би мовити, експерта?
– А дружина?
Чудово! Саме цього питання він і чекав!
– О!.. – винувато розвів руками. – Бачте, моя колишня половина, можливо, саме зараз пов’язує краватку комусь іншому…
Купівля краватки виявилась справою непростою й тривалою в часі. Вони довго перебирали кольори, фасони, фактуру тканини. Спочатку приміряв краватки Валентин, а потім, так виявилось зручніше, Світлана Костянтинівна сама заходилась тулити різнобарвні смужки йому до сорочки, а деякі й пов’язувати. Він відчував її долоні на своїй шиї, бачив перед собою її обличчя й ледь стримувався, аби й собі не покласти руки на її плечі, що були так хвилююче близько.
Врешті, скільки не розтягував він час, як не вередував, а краватку було вибрано та придбано.
– Може, на філіжаночку кави, – запропонував, коли вийшли з магазину, – обмити, так би мовити, покупку?
– О, я б з радістю, але... й так загаялась…
– Це через мене, перепрошую вельми! А гм… завтра? Не вважайте мою пропозицію за нахабство, але… Чи не збігтися б нам після роботи? Візьмемо „фугасик” шампанського (ніби наївна, багатозначна посмішка, стишений голос), вискочимо десь на лоно природи… нині стоять такі погожі дні!
Вона ще мовчала, вдавала, що вагається, а очі вже говорили...
– М-м… не знаю. Треба подумати. Це якось аж надто несподівано.
– От і подумайте! А завтра на роботі відповісте. Згода? Ви де живете? Дозвольте, підвезу.
Як галантний кавалер відчинив перед дамою дверцята, притримав за лікоть, посадовив…
Душа тріумфувала. Ледве втримався, щоб не підстрибнути грайливо молодим задерикуватим лошам, коли обходив авто, прямуючи до водійського місця.
З протилежного боку вулиці за цією сценою спостерігала Іванка. Поверталася саме від Галки, й треба ж було, щоб в таку

читати