Завантажити

крихітними півмісяцями нігтиками. Один за одним пасажири вкладалися спати, а жінка біля вікна все сиділа, тримаючи дівчинку на руках, і задумливо дивилась у вікно. Хтось із сусідів запропонував допомогти вкласти дівчинку спати, але жінка лише хитнула головою:
– Нічого. Хай спить тут. Мені не важко…

В цей час на алеї почесних поховань Личаківського кладовища, біля гранітного пам’ятника стояла інша, висока й худорлява, в аскетичній жалобі, жінка і уважно розглядала висічений на чорному камені обрис, який швидко розчинявся в сутінках.
– Нічого, – ледь ворушилися її тонкі білі губи, – нічого, Софієчко. Я знаю, що тебе немає. Та це нічого. Я хотіла, щоб ти повернулась, здійснила свої задуми, я дуже цього хотіла, але… Та нічого. Ми вчинимо по-іншому – я сама прийду до тебе. Скоро. Допомагатиму. Ти будеш оздоблювати небесні палати, а я розмішуватиму фарби, митиму пензлі, завжди знайдеться якась робота! Скоро, моя дівчинко. Дуже скоро.
Вже зовсім споночіло, коли вона залишила кладовище та повернулась додому на таксі (таксист загилив астрономічну суму, але пасажирка не торгувалась). Вдома вона прийняла ванну, почистила зуби, підстригла нігті, трішки поправила ножицями волосся; вийшла на кухню, щільно притуливши за собою двері, пересвідчилась, чи добре зачинена кватирка, зняла й поклала на стіл окуляри, сіла на підлогу біля плити та увімкнула газ…


Сходження на Кіліманджаро.

Букета виписали – доліковувався вдома. Лікарі прописали прогулянки, в Ромчиному товаристві він неквапом, трохи накульгуючи, йшов тихим берегом „верхнього” макарівського ставка.
– Чого запікся, Ромчику?
– Та ну його – знов з Іванкою покусався.
– Е, це не діло. Ти Іванки, як вош кожуха тримайся, в тебе з нею по-справжньому. Між нами: заздрю тобі, братухо!
– Тю, чого б це? А хто обсміював мене, потішався?
– То я так, для приколу. То, Ромцю, зовнішнє, а там, – Букет тицьнув себе пальцем під ребра. – Ех... – Потім, ніби наважившись. – Тільки так: нікому!
– Нікому!
– Була в мене одна, Альонка. А вона мала подругу, Інку. Ну, я з Альонкою: шу-шу-шу, а сам на Інку глипаю; то, скажу я тобі – клас! Модель! І почав кружки неї: ко-ко-ко, а вона – хоч би що! Я й те, й се, Інка – нуль уваги. Вона сама спортсменка – середні дистанції, кола стадіоном мотає, а я, язик аж до землі, – за нею. Бач, розвеселив, а мені вже, віриш, і світ білий білим не був. І не вабила вже ні Альонка, ніхто інший! Викликав її, Інку тобто, на відвертість, а вона: „Ти, – каже, – Букетику, вбогий”. Чуєш, отак і сказала: „вбогий”! І блимнула так зневажливо, наче на блоху, наче знає щось, і – „адью”! Я аж сів. І з того часу – боюся, боюся й край! Скільки подруг перебрав, ну ти знаєш, а до неї... Підживлююсь нашими дурощами, ніби хоробрості наберуся, а... Як згадаю той її погляд... „Вбогий...” Хіба я вбогий?
– Та ні, чого б то, – заспокоїв друга Ромка. – То це ти, виходить, через неї... а батько, сімейні обставини?
– Ну... й сімейні, а дужче через неї... Кидаюсь, Ромцю, то до цієї, то до тієї, а перед очима – тільки вона! Холодна й недосяжна, наче Кіліманджаро!
– Наче хто?
– Ну, вершина така є. Льодяна.
– А що, Оксана теж... не те?
– Та куди тій Оксані! Ні, дівка класна, але... Ну це ніби оригінал і копія. Відчуваєш різницю? Негарно з нею вийшло. Через те я й крився. Ні з того ні з сього відбив дівку в нормального пацана. А йому ще й дісталося, бездольному... Негарно.
„Негарно”, – згодився Ромка подумки, згадавши Северина, але сказав інше:
– Ну що, поперли туди, домовлялись на восьму...

Призахідне сонце сліпучо кривавилося в теплих, вкатаних до дзеркального блиску, рейках, що збігались десь на лінії обрію воєдино. Вони ще злегка бриніли, відлунюючи гул пасажирського, та певно через це видавалися загрозливо живими.
В улоговині, утвореній двома насипами двох залізничних колій, троє юнаків, вродлива чорнявка й рудоволосий підліток підвелися з трави, обтрусились та подерлися насипом угору.
– Іванко! – бубонів Ромка, тримаючись біля дівчини. – А може не варто? Ну будеш почесним вітрогоном! Знаєш, усяке може трапитись…
– Відвали! Не хочу я бути почесним. Я що – пенсіонерка?
– Ну Іванко!..
Вона наполягла на своєму. І всі врешті погодились, що „бойове хрещення” новому члену команди необхідне. Вибрали міст.
Нагорі Северин дістав чорну хустку й зав’язав дівчині очі.
– Головне – не квапся, – віддавав останні настанови проводир групи, – гнатися нікуди. Але й не зупиняйся. Іди собі й іди, як ти йдеш по землі. І не бійся – ми поруч.
– Чого б це я боялася? – хмикнула дівчина. – Ну, підсадіть даму, джентльмени!
Хлопці навперегін кинулись до Іванки й разом висадили її на поручень.
– З Богом! – промовив Северин.
Їй було зовсім не страшно, навіть весело. Одразу поліпшився настрій, завіялись прикрощі. „Щойно рушила, а вже мені пречудово! І почуття справжні,

читати