Завантажити

відходить далі, в кінець довгого напівпричепа, присідає та починає розшнуровувати черевички. Один… другий… Потім підводиться й, тримаючи взуванку в руках, щодуху мчить геть. Подалі від тьоті Ади, від її неіснуючої Софійки, від похмурої майстерні з таким гарним художницьким приладдям…
Решту ночі дівчинка проводить в під’їзді іншого будинку, на незнайомій вулиці, між інших незнайомих вулиць чужого незнайомого міста. Сидить скоцюрбившись в закапелку, за сходами, тремтить, засинає, прокидається від холоду та знов засинає. Під ранок, до краю зморена, засинає вже не відчуваючи холоднечі.
Прокидається від того, що на неї хтось дихає. Швидко-швидко, наче людина вкрай захекалась. І дух від цієї людини такий неприємний! „Це тьотя Ада, вона мене наздогнала!” Дівчинка сполохано розплющує очі й бачить перед собою… велетенську собачу пащу. З відвислої щелепи собацюри на підлогу капає густа слина, зовсім поряд блискучі загрозливі ікла, великий рухливий язик мало не торкається Юлиного обличчя, але дівчинка полегшено зітхає: це не тьотя Ада, а собак вона ніколи не боялась!
– Ти що тут робиш, мала? – це, звісно, говорить не песище. Це зверху, над ним, стоїть високий худокостий дядечко в спортивному костюмі, певно, господар ікластої звірюки. – Ти тут живеш?
– Ні…
Та високий дядечко вже й сам розуміє, що в його будинку не може жити така нечупара – поки дівчинка злазила з вантажівки, вона вся виялозилась масною липкою брудотою.
– Ану мотай звідси! – дядечко надає собі суворого вигляду, псяюра, відчувши зміну в інтонації господаря, перестає хекати й, здається, намірюється загарчати. – Йди-йди! Блудять тут… Он квартиру обчистили в п’ятнадцятому…
Дівчинка хоче сказати, що вона нічого не чистила, але під ворожими поглядами пса та його хазяїна вирішує промовчати й виходить з будинку надвір.
Ранок. Вулиці майже порожні. Зіщулившись від холоду, звівши комірець костюмчика, дівчинка поволі йде в напрямку, куди прогуділо два самотніх автомобілі. Якийсь час її супроводжує облізле, забрьохане кошеня незрозумілої масті, певно таке ж, як і Юля, бездомне, але втямивши, що поживитись тут нічим, відстає.
Поступово рух на вулицях жвавішає, квапляться в справах перехожі, їздять автівки. Юля прямує до найбільшого скопища люду. Виявляється, вона прийшла на базар.
– Пиріжки! Пиріжки! Свіженькі, тепленькі. Щойно з печі – всім до речі! – декламує низенька кругленька, сама як пиріжок, тіточка в барвистому фартушку. – З капусточкою, з картопелькою, з горохом!
Перед тіточкою стоїть велика біла скриня на колесах і такий від скрині лине запах! Дівчинка згадує, що востаннє їла аж учора в обід, бо на вечерю тьотя Ада її не кликала. До тіточки підходять люди, простягають гроші, а вона дістає їм зі скрині запашні пухкі пиріжки. Ковтаючи слину, Юля підходить ближче. Вона знає – аби купити пиріжка, потрібні гроші, знає, що грошей у неї нема, але їсти так хочеться! Може стане в нагоді чарівне слово?
– Тьотю! Дайте, будь ласка, пиріжка!
– А гроші в тебе є? – цікавиться посуворілим враз голосом тіточка.
Юля хитає головою.
– Тоді йди звідси! Йди-йди! Я не сонце – всих не зігрію! Мені своїм би короїдам писки запхати!
– І як не соромно! – підхоплює огрядна захекана тітка, розглядаючи замурзану дівчинку. – Батьки, либонь, хлебещуть, а дитину старцювати посилають!
Кілька пиріжків, певно, для реклами, лежать зверху на папірці. Дівчинка відступає на кілька кроків і не зводить з тієї поживи голодних очей. „Мабуть, ці пиріжки не такі теплі, як ті, що в скрині, – думає вона. – Певно, вже прочахнули. Та однаково…”
Поки тіточка порпається в гаманці та віддзенькує черговому зголоднілому здачу, Юля блискавично підлітає до скрині, хапає пиріжка й кидається навтьоки.
– Стій, стій, раклице! – чує вона позад себе відчайдушні вигуки. – Тримайте крадійку, ловіть!
Люди зупиняються й зацікавлено озираються. Але ніхто не квапиться її ловити. Юля мчить попід кіосками, що стоять один повз одного, відкушує на бігу пиріжка й раптом бачить попереду дядечка в зеленому комбінезоні з широко розведеними руками – явно зібрався її піймати. Куди бігти? І тут з-за кіоска до дівчинки тягнеться щупленька смагла долоня, хапає дівчинку за рукав, і вона летить у вузенький темний простір між металевими стінами, була б упала, якби та ж долоня з брудними нігтями її не притримала.
– Не стій, рви за мною! – чує вона голос власника тієї руки та на якусь мить перед дівчинкою з’являється загоріле обличчя старшого від неї хлопчика з приплюснутим носом, смоляними очима й чорним кучерявим волоссям.
І от вони мчать удвох. Якимись, тільки йому відомими путівцями, хлопчик виводить Юлю з ринку, веде попід високою цегляною огорожею. Вузеньким пішничком вони перетинають забур’янений, засмічений вигін та опиняються на такій же засміченій вулиці між стареньких, не надто охайних хатинок, повіточок і курників.
– Ти хто? – запитує несподіваний рятівник, коли вони вже просто йдуть поруч

читати