Завантажити

хвостом і в ступі, як бабу Ягу в казках, тільки замість мітли в руках – великий пензель.
Але більше Юля тьотю Аду не дратує, слухає та намагається робити все, що вона загадує. От тільки яке це карання – перемальовувати готові картини! Ще й старатися, щоб було схоже до найдрібніших деталей. Тому дівчинка малює дуже повільно. Часто зупиняється, підходить до вікна, дивиться на вулицю, або просто сидить непорушно й малює в уяві. Вона навчилась! В уяві можна малювати все, що хочеш; там ніколи не закінчаться фарби, олівці, чи папір; і тьотя Ада не побачить і не битиме лозиною по пальчиках! Які чудові малюнки виходять! Дивовижні уявні звірі гуляють дивовижними уявними пагорбами, схилами й долинами. На долинах ростуть дивовижні уявні квіти, трави й дерева, а на деревах сидить та витьохкує чарівних пісень дивовижної уявної краси птаство…
– Чого так мало?
Це тьотя Ада. Дівчинка тепер щоразу здригається, коли та заходить до майстерні.
– Я… я… – Юля мимоволі ховає долоні під стіл. – Це дуже великий малюнок. Я старалась… справді! Але в мене не виходило!
– Брешеш, негідна дівчура! Знов сиділа, втупившись у стіну, й ніякого біса не робила! Я вже давно за тобою пильную! – Лозина лунко ляскає об поліровану поверхню столу. Прямо перед Юлею. Та здригається.
– Що тут у тебе? – тьотя Ада бере до рук кілька готових копій. – Погано! Теж погано! Треба краще! Два дні тому це було добре, а сьогодні погано! Невже не розумієш того, що я постійно тобі втовкмачую? Ти не ростеш, а стоїш на місці! Та я примушу тебе рости! – копії летять на підлогу й лозина знову загрозливо ляскає об стіл.
Дівчинка заледве розуміє кілька слів зі сказаного. Не росте? Чому не росте? Вона що, назавжди залишиться маленькою? Але спитати боїться. Тьотя Ада й так гнівається…
– Сідай і малюй! Сьогоднішнє завдання лишається в силі, й поки не виконаєш – спати не ляжеш!
Жінка виходить, зачиняє за собою двері та прихиляється до них спиною.
– Нічого. Ти, звісно, не Софійка. Та я зроблю з тебе Софійку! Чого б це мені не коштувало! Я звикла доводити роботу до кінця, я акуратна. Я ще повезу невідомі Софійчині роботи на виставку! І всі знову захоплюватимуться її талантом, і відкриватимуть нові грані, й говоритимуть про нове слово… Я тобі ще прислужусь, донечко!
За вечерею тьотя Ада не зводить з дівчинки вовкуватого погляду. Якби Юля хотіла його намалювати, то використала б чорну барву.
– А чому ти не заплітаєш кіски? – Питає раптом тьотя Ада, нудно колупаючись в картопляному пюре.
Дівчинка мовчки знизує плечима.
– Софійка завжди носила кіски, навіть коли підросла… От я тобі завтра заплету…
Під важким, хмурним поглядом хазяйки дівчинці зовсім не хочеться їсти. Та вона себе пересилює. Старанно зішкрібає з тарілки картоплю, доїдає салат і навіть просить додаткову філіжанку чаю. Стенувши плечима, тьотя Ада наливає.
Ніч. Тиша. Лише за вікном проїздить інколи запізніле авто, та старий будинок видає зрідка ледь чутні загадкові рипи. Дівчинка спить, тихенько сопучи в підмощену під щічку долоньку. Аж раптом її губи починають тремтіти, спочатку ледь-ледь, а тоді помітніше, долонька висмикується з-під щічки, Юля повертає голову догори й прокидається. Звикаючи до темряви, дивиться перед собою, потім підводиться й починає тихо, напомацки одягатись. Добре, що вбрання поряд. Воно висить тут, в робітні, в кутку, на дитячій вішалочці.
Відчиняються двері, й дівчинка обережно визирає в коридор, виходить та навшпиньках прокрадається до вхідний дверей. Зараз вони вже не ходять на прогулянки, тьотя Ада не випускає її з квартири, але ще, коли ходили, дівчинка добре запам’ятала, як відчиняються двері. Слід посунути вгору „собачку”, двічі повернути замок і потягнути донизу масивну ручку… Всього-на-всього. І ти на волі. Йди куди хочеш, роби що бажаєш, малюй, що малюється! І ніхто не битиме лозиною по пальцях!
Юна малярка тисне пальчиком на „собачку” й та поволі сунеться вгору… Готово! Тепер замок. Повертається, хоча при цьому оглушливо, як їй видається серед нашорошеної тиші, клацає. Дівчинка завмирає. Але навколо усе та ж тиша. Ще раз клацає замок… Все! Тепер потягнути донизу ручку…
Цупка мармурова долоня важко падає на її гостреньке плече.
– То он ти як, соплива негіднице!
Дівчинка злітає раптом догори, комірець сорочечки перетискує їй горло так, що нічим дихати, й вона летить кудись у пітьмі, хтось змахує нею, наче клунком і безжально жбурляє на підлогу. Клацає вимикач. Дівчинка на підлозі в майстерні, а над нею… розлютована фея:
– Он ти як, я до тебе з усією душею: побиваюсь, годую, доглядаю, навчаю врешті-решт! Намагаюся виліпить з тебе справжнього майстра, а ти? Тікати? Нікуди ти від мене не втечеш! Ми якщо й вийдемо звідси, то тільки вдвох. До слави, до оплесків та визнання!
Очі тьоті Ади гарячково блищать, на щоках маковіє хвористий рум’янець, вона збуджено дихає.
– Тільки так, або не вийдемо звідси взагалі! Затямила? Зрозуміла, маленька

читати