Завантажити

мармуровою долонею тьотя Ада боляче б’є дівчинку в обличчя. Юля хапається за щоку, з очей дрібною вервечкою котяться сльозинки.
– Не смій тут нічого мацати! – тьотя Ада гнівно тупотить ногами, її рука знову здіймається вгору. Дівчинка злякано відсахується.
– Не смій навіть торкатися до святої пам’яті моєї незабутньої Софійки! Ти її не гідна! Ти не Софійка! Ти інша. Бездарна, тупа й лінива дитина! Нащо я тебе сюди привезла? Господи Ісусе, ти ніколи не станеш такою, як вона!
Дівчинка нічогісінько не розуміє. За віщо її б’ють, за що гніваються? І від нерозуміння їй робиться ще страшніше.
– Я хочу до мами, – схлипує вона, відступивши про всяк випадок подалі. – Відвезіть мене до мами!
– До мами? – перепитує жінка? До якої мами? Твоя мама – це я, втямила?
Юля зиркає на злощасний папір, що так і лежить на столі. Там – мама.
– Ні! Ви не мама! Ви погана, зла фея! Я хочу до мами! Мама мене любить, а ви ні!
Дівчинка схоплюється з місця, оббігає господиню й мчить у коридор…
– Стій! – лунає ззаду.
… Підбігає до вхідних дверей, відчайдушно торгає важку литу ручку, що бовваніє в дівчинки над головою, крутить тремтячими пальчиками замок.
– Стій! – жорстка, ніби дерев’яна, рука хапає Юлю за комір, відриває від дверей і тягне, наче якогось лантуха, вглиб квартири.
– Я – твоя мама, зрозуміло? Нема в тебе іншої мами, тільки я! Я!..

Вузеньке кухонне вікно виходить в тихий, затінений липами дворик. Щойно знову прокапав дощ, і листя на деревах виблискує, ніби лаковане. Адріана стоїть біля відчиненої стулки й дивиться надвір похмурим, збайдужілим поглядом, а скельця її окулярів поблискують, наче двійко мокрих липових листків.
То були останні Софійчині дні. Дівчинка лежала під крапельницею, безкровна, змучена, позбавлену волосся голову прикривала біла намітка. Вони обидві знали, що це край, але ні донька, ні мама не наважувались говорити про смерть вголос.
– Мамо, – тихо промовила якось Софійка. – Як гадаєш, чи може один майстер завершити те, що не закінчив інший?
– Чому ні? – вона з усіх сил намагалася говорити спокійно. – Відомі такі випадки.
– А задуми? Коли є тільки задуми, мамо? – Очевидно, для Софійки це було надзвичайно важливо. – Хіба можна відтворити на полотні чийсь задум?
– Гадаю, що можна, – відповіла вона твердо, хоча зовсім не була в цьому переконана. – І додала тихо: Розкажи мені про свої задуми...
Вітер струснув важке вологе липове віття й кілька холодних краплин торкнулося її обличчя. Ні, це не Софійка. Й ніколи нею не стане. І не малюватиме, як Софійка. Це зовсім чужа дитина, до якої в неї, ясна річ, немає ніяких материнських почуттів. Нащо вона її сюди привела, для чого викрала? Вона що, з глузду спала? Що буде далі? Хоча це її майже не цікавить. Все, що мало хоч якусь вагу, лишилось позаду. В „учора” залишилась Софійка, щасливе, впорядковане й підпорядковане великій меті життя – воно там, на Личаківському, під двометровим шаром ґрунту. А всіляке переселення душ – нісенітниця! Казочки для охоплених відчаєм…
Треба кінчити якось цю безглузду історію, – думає вона втомлено й відходить від вікна.

Вікно Юлиної майстерні виходить на вулицю. Дівчинка стоїть, поклавши кулачки на підвіконня, а підборіддя на кулачки. Щойно пройшов дощ, і листя на деревах вабливо переливається в свіжому сонячному промінні.
Біля будинку стоїть великий вантажний автомобіль („фура” – казала тьотя Ада), дівчинка вже знає, що в сусідньому під’їзді живе водій – „далекобійник”, іноді він залишає вантажівку на ніч прямо на хіднику. Кабіна фури яскрава – жовтогаряча, а тент – чорно-синій. Далі по мокрій, вимитій дощем асфальтівці, шарудять колесами різнобарвні автомобілі. Навпроти – будинок, який вона вже малювала, збоку біля будинку магазинчик, біля якого інколи зупиняються авто. Дівчинка мовчки спостерігає за автомобілями, перехожими на хідниках, горобцями, як ті купаються у воді на тенті вантажівки. Сльози на щічках вже висохли, але вперше в житті дівчинці не хочеться малювати…


Букетів кашель, агентурні дані й Ромчина ініціатива.

Пасажири київської електрички, що саме прибула до перону, вихлюпнулись з її нутрощів бурхотливим живим потоком, і ті, хто проходив повз відчинені вікна привокзального бару, чули, як линула звідти музика гурту „ДДТ”. Це могло означати одне – у вітрогонів нарада. Троє юнаків всілися за останнім столиком і Северин почав запитанням:
– Чому, чому він не каже – хто? Я ж по очах бачу, що знає!
Сьогодні вони були в лікарні – відвідували постраждалого. Букет тримався стійко, намагався жартувати, хоч виглядав не дуже. Зовнішні, як він казав, урази потроху затягувались, а от внутрішні… Нападники, чиїх імен він не знав, чи не хотів називати, повідбивали там йому щось усередині, Букет кашляв, спльовував рожеву слину в навмисно поставлену для цього бювету й тримався рукою за груди. Наполягав, що імен хуліганів не знає, але дивився вбік і

читати