Завантажити

Оксана поралась в палісадничку біля хвіртки.
– Привіт!
– Салют!
– На дискотеку гайнемо?
Вона метнула на нього грайливий погляд:
– Можна було б, та навряд чи це сподобається моєму хлопцеві. Він, знаєш, боксер.
– Чхать мені на твого боксера – я вітрогон! Одним словом, увечері підійду!

Антон стояв перед дзеркалом. Здається, живчик на скроні дещо зріс у розмірах. Чи це від перенесеного напруження? Звісно, воно й здоровій людині нелегко пройти через таку випробу, а що вже йому. А він витримав. Там, угорі, коли було надзвичайно важко, в нього не запаморочилось в голові, не заниділо серце. Його рухи були вправними, точними й самовладання не втратив. А живчик? Нічого, подивимось за день-два…
Антон підійшов до столу, взяв і витягнув у руці аркуш паперу. Аркуш не тремтів.


Старі шпалери, фарби в футлярі й дитячий ранець.

Необачно було залишати дівчинку саму, без засобів для живописання, тому, йдучи вранці на роботу, мама повернула їй олівці та принесла звідкілясь великі шмати старих, здертих зі стіни, шпалер.
– Покищо малюй на цьому, нещастя ти моє! Увечері принесу паперу.
Дівчинка розклала шорсткі від старого клею шпалери й заходилась малювати прямо на підлозі. Вона задумала зробити великий малюнок на всю довжину найдовшої смуги. „Нехай це буде взуття, – фантазувала дівчинка. – Мамині туфлі, чобітки, шльопанці, мої черевички й сандалики. І в кожному сидітиме якесь звіря. З високого маминого чобітка визиратиме хитра кицька, в сандалику сидітиме мишка, в красивій маминій туфлі, підмостивши під голову хвостика, лежатиме лисичка. І хай усе взуття буде зв’язане між собою шнурочком, і хай…”
В передпокої тенькнув дзвоник. Дівчинка облишила малювання, підвелася з підлоги та підійшла до дверей. („І нізащо не відчиняй незнайомим!” – повчала її мама…)
– Хто там?
– Ти Юлечка Коломієць? – пролунав з-за дверей жіночий голос.
– Так! А ви хто?
– Я принесла тобі фарби…
Двері відчинились і жінка в жалобі побачила перед собою маленьку русявокосу дівчинку в строкатому, замащеному фарбами комбінезончику, яка широко розплющеними очима дивилась на незнайому тьотю. „Ні, це не Софійка, але… зовнішня схожість, вона ж не обов’язкова. Навіть при переселенні душ форми бувають які завгодно. Головне – втілити задум.”
– Де?
– Ось! – вона показала дівчинці невеличку валізку. – Тут. Ти сама вдома?
– Сама.
– От і чудово! – жінка зайшла й причинила за собою двері. – А де мама, тато?
– Мама на роботі, а тато… тата в мене нема… А покажіть фарби!
Жінка розстібнула валізку та дістала звідти чорний шкіряний футляр.
– Дивись! – Клацнула застібка футляра й дівчинка побачила перед собою рівненький рядочок яскравих різнобарвних тюбиків. – Це справжні фарби. Німецькі! Хочеш ними малювати?
Певно в дівчинки перехопило подих, бо вона тільки швидко-швидко закивала голівкою.
– Ходімо зі мною й ці фарби будуть твоїми. Фарби, пензлі, мольберти. Матимеш свою майстерню, як справжній живописець!
– А можна, – прошепотіла дівчинка, – я малюватиму вдома?
– Ні, – усміхнулась жінка в чорному. – Ти мусиш піти зі мною, малюватимеш, а я про тебе піклуватимусь.
Фея! – здогадалась дівчинка. – Фея з сьогоднішнього нічного сну! І нічого, що вона не золотокоса й блакитноока, нічого, що в окулярах. Зовнішня схожість не обов’язкова. Це втямки навіть п’ятирічній дівчинці!
– Добре…
– Тоді збирайся. Хутенько. Мусимо встигнути на поїзд. Я, Юлечко, живу далеко!
Ще б пак! Хіба може фея жити десь поряд?
– А що мені взяти?
– Показуй свої речі. Господи! – вжахнулась жінка, увійшовши до дитячої кімнати. – І на цьому ти малюєш?
– Так, – знітилась дівчинка, намагаючись відсунути ногою шпалери. – Увечері мама принесе папір...
Жінка побачила гепарда.
– Гарно! Збирайся. Віднині ти матимеш усе!
Вони вийшли з квартири й жінка в чорному зачинила двері. Крім своєї валізки вона тримала в руці невеличкий дитячий ранець. На площадці, сходах і біля будинку вони нікого не зустріли.
– А як вас звати? – спитала дівчинка, коли вони йшли до залізничного вокзалу. „Нічого, що фея. Мусить же й фея мати якесь ім’я.”
– Називай мене Адріана Андріївна.
– Анрі… Адрі…
– Добре. Просто тьотя Ада…


Чоловічий гонор і касета з Віктором Цоєм.

– Ні! – гримнув на себе Ромка. – Так далі не піде! Треба з’ясувати все до кінця! Нехай вона сама скаже, підтвердить, що зраджувала мені та бігала потай до свого куцого. Хочу почути це на власні вуха!
Після трапунку в барі Ромка Іванки не бачив. І поривався він, і вабило до знайомої дев’ятиповерхівки, та чоловічий гонор не дозволяв. „Якщо вона відчуває провину, то хай прийде, вибачиться й усе пояснить, а за мною гріхів нема!” Від біластої ляльки, яку привів йому тоді Букет, Ромка втік, інакше ніяк не міг її спекатись, і більше не зустрічав. Взагалі, після того

читати