Завантажити

Водички б! – простогнав Ромка.
– Тихо! – важко відсапуючись, повелів Северин. – Про земні блага згадаємо на землі, а ми прямуємо в небо!
Антон і, на диво, Букет мовчали.
Друге дихання відкрилось, коли дістались наступного майданчика й, перепочивши, рушили до третього. Тепер орієнтиром „верхолазам” слугували розміщені на ньому кровистоокі висотні ліхтарі.
Спершу Ромка перестав відчувати біль в руках і ногах, потім припинив боятись виймати з зачепу гака, непомітно зникло й тремтіння. Ритмічно та невпинно, як автомат, він усе дерся вгору, долав обруч за обручем, от тільки робив це щораз неспішніше. Згори чулось, як наполегливо й невтомно переставляє свої стремена Букет, внизу затято сопів Антон, а десь під Антоном, цього Ромка вже не чув, дерся нагору Северин.
В якусь хвилю хлопець подумав про Іванку. Вона просилась до команди, та хіба знесла б дівчина такі навантаження!
Так дісталися вони третього майданчика. Попадали на холодну металеву решітку знесилені, висотані, тішило тільки одне: залишилось небагато… Згодом Северин підійшов до одного з ліхтарів, що вусебіч випромінювали неспокійне рубінове світло та кілька разів затулив його кровисте око долонями, даючи вістку Корозії, що в них усе гаразд. На такій висоті той їх уже не бачив.
Всім було важко, але Букет небезпідставно вважав, що найважче йому – ішов першим. Щоразу старанно обмацував гаком наступного гвинта, чи надійно приварив його зварювальник, чи не зхалтурив, може саме зібрався перекурити, або пролунав сигнал на обід, і він кинув роботу недовершеною? Ціна такої неуважності могла бути надто високою – на страховку хлопець покладався мало.
Досі всі гвинти були надійними, але… Підтягнувшись, Букет накинув гака на наступного обруча, та гак, не знайшовши шпари між гвинтом і муром, спорснув донизу. „Уважніше, ідіоте!” – вилаяв себе подумки хлопець та знов потягся гаком до гвинта…
Його положення було вкрай незручне. Слід або негайно чіплятися за щось гаком, або присісти назад, але знизу підтискали товариші й Букет не хотів їх затримувати. Ще раз вигиркавши себе за безрукість, він знову спробував учепитись за осоружного гвинта, але гак і в цей раз лише тихо шкрябнув об цеглу, ковзнув гвинтом, не відшукавши між ними прощілини, і… Букет так і не встиг зрозуміти, чи тихий внизу й відчутніший угорі нічний легковій відхилив його від теплої, нагрітої за день, труби, чи вкрай витомлений організм дійшов межі витривалості й самоконтролю… Змахнувши руками (стремено полетіло при цьому кудись у тьму), хлопець хитнувся вбік і каменюкою шугнув униз. Певно він потягнув би за собою й товаришів, і це насправді був би кінець, але його нога, що перебувала в іншому стремені, втрималась в ньому, тож описавши півколо, хлопець лише хряснувся головою об цеглу та загойдався в повітрі догори ногами майже біля Ромки – його довге волосся ледве не дістало Ромчиного обличчя. При цьому не було зронено ні звуку – ще на землі домовились – хай там що – мовчати, аби не виказати себе заводській охороні.
Ромка сторопів.
– Букет розбився! – прохаркотів голосним хрипом, нахилившись до Антона з Северином. – Висить униз головою!
– Не панікувати! – долинуло знизу.
Сходження припинили. Северин з Антоном спустилися вниз, на майданчик, а Ромка навпаки, видерся вище й обв’язав Букета, який не виявляв ознак життя, запасною мотузкою. Ромка почувався дуже зле. Знову почали дрижати коліна, йому захотілося, аби все це виявилось сном, в якому людина часто ходить над прірвою. Зараз він прокинеться…
Драбиною, що була з іншого боку труби, двоє хлопців піднялись на останній майданчик, кинули Ромці мотузку й, спливаючи потом, напружуючи останні сили, витягли непритомного Букета нагору. Тим часом Ромка повільно, дуже обережно, оскільки страховки вже не мав, спустився на нижній майданчик. А на верхньому Северин легенько поплескав зомлілого по щоках. Той тихо застогнав.
– Слава Богу, – голосно віддихнув Северин. – А то я мало не посивів!
– А я? – вставив Антон.
– Це мій прокол, – сказав Северин, – не слід було посилати його першим. Він у нас надто нетерпеливий.
Букет розплющив очі:
– Хух. Усе пливе… голова, як баняк…
Драбиною піднявся Ромка.
– Живий?
– Живий!
– Так, – розпорядився Северин, – враховуючи ситуацію, що склалася, сходження оголошую припиненим. Спускаємось вниз. Та ми її, власне кажучи, подолали!
– Там не було зазору, – тихо промовив Букет, що приходив потроху до тями. – Певно цеглина якась деформована.
Почали спускатись.
– А „Веселий Роджер”? – згадав Ромка.
– Точно!
Антон з Букетом полізли вниз, а Северин з Ромкою видерлись таки, хоч і драбиною, на верхівку труби й міцно прив’язали піратське знамено до патичини грозозахисту…
Наступного дня котрийсь із цукроварів глянув на трубу, побачив „Веселого Роджера”, що переможно тріпотів на її вершечку, доповів про своє відкриття майстрові, майстер сказав начальнику цеху, начальник цеху побіг

читати