Завантажити

„его”. Потайки, криючись від дружини, як колись, зрідка, від мами. І боявся...
Він уже дрімав перед телевізором, коли Іванчин гість залишив нарешті квартиру. Валентин чув, як у темряві коридору пролунало прощальне „цьом.”
– Ти щось їв? – спитала вона байдужо, коли двері за гостем зачинились.
– Їв.
Дочка знову рушила в свою кімнату, та він спинив:
– Ти тьотю Ларису знаєш?
Іванка напружилась. „Якщо зараз він скаже, що скоро в мене з’явиться нова мама – вдарю!”
– Знаю!
– У неї зникла донька. Пішла з дому, забравши всі свої речі.
– Маленький вундеркінд?
– Так, художниця.






























Частина третя

Юля


Корови за вікном, фарби й неподатливий пластилін.

Скільки нових вражень! Поїзд! Уперше в житті їхала вона в справжньому поїзді! Як цікаво лежати на верхній полиці та дивитись у вікно! Там села й містечка, пагорби та долини, прудкі авто на дорогах і непорушні рибалки на берегах річок; трактори на полях і тітоньки з пиріжками, булочками, тортиками, насінням і ще хтозна-чим на перонах станцій. Там чорнобривці на доглянутих пристанційних квітниках і годинники на вокзальних стінах, далекі сапфірові ліси, лункі мости над вузенькими іграшковими річечками й корови на луках побіля тих річечок; і жінки, що понахилялися з сапами на городах, і дядьки на велосипедах… А скільки принад у самому вагоні! Суворі провідниці в гарних костюмах з погончиками, якісь загадкові труби попід стелею, ручки, крани… А як захоплююче в туалеті! А скільки цікавих людей їхало з ними в поїзді! Це сивий дідусь з бородою (таку дівчинка досі бачила тільки на малюнках і по телевізору), високий ставний чоловік у костюмі й сорочці з краваткою, галаслива родина темнооких людей, що розмовляли незнайомою дівчинці мовою, та дві балакучі тітоньки, що торохтіли безупинно годину за годиною, а ще неголений дядько в пом’ятій одежі, котрий голосно викрикував незрозумілі їй слова, й кицька з блакитними очима, яку віз із собою хтось з пасажирів...
І все це їй негайно кортілося намалювати!
А потім був красивий старовинний вокзал, людні, гамірні вулиці міста й тиха, таємнича, затінена квартира з вузькими вікнами та високою стелею на другому поверсі теж старовинного, з витіюватим фасадним ліпленням, будинку. „Це твоя майстерня. Тут будеш і спати, й працювати. Ось інструменти. Пензлики тримай вимитими. Це готове заґрунтоване полотно. Вмієш малювати на полотні? Ні? Нічого, я покажу, ти швидко навчишся. Ось етюдники, фарби. Влаштовуйся, знайомся, це все твоє. Звикай, а я піду, змудрую щось на кухні. Зголодніла?”
Роззираючись на всі боки, дівчинка розгублено хитає головою...
– Ні, Юлечко, ці мазки накладай щільніше. Уяви, що ти несеш важке цеберко з водою, і тобі треба якнайскоріше його вихлюпнути. Бо нести важко! Ну, починай, вихлюпуй!
– Я ж я витрачу багато фарби!
– Фарби не шкодуй, не думай про неї! Думай, що ти хочеш відтворити, і про відеречко з водою. Отак, отак!
Юля накладає важкі сочисті мазки, тьотя Ада втішена. Але дівчинка хотіла показати цей будинок у димному ранковому серпанку, коли він ніби пливе в густому вогкому, аж глейкому на дотик, повітрі, – в місті часто йдуть дощі; а будинок виходить якимось уземкуватим і вгрузлим. Ось це треба прибрати, тут ледь-ледь позначити тонким аквамариновим доторком…
– Ні, Юлечко, ні! Чому це в тебе каміння блакитне? І так невиразно…
– Чого ви мені перебиваєте? Мама мені ніколи не перебивала!
Адріана відходить, дратливо бгає губи. Ні, Юля – не Софійка, – вже зрозуміло. Та чи можна цьому зарадити? П’ятирічне дитя, яке не уявляє, що таке школа, стиль. Безсумнівно талановите, проте будь-який талант потребує обробки, вишколу! Тільки генієві ніяке огранювання не потрібне, та де вони, генії? А це – плавкий, податливий пластилін, бери й ліпи, не гай часу! Вона таки видобуде з-під цієї незугарної зовнішньої шкаралущі свою неповторну, витончену Софійку! Сформує, виліпить і, як Пігмаліон, вдихне життя в своє твориво! Інакше, чого було починати?
– Ну добре. Цей ескіз допрацьовуй, як знаєш, а тоді я тобі дещо покажу.
Увечері Юля засинає й гадає: а чи добре їй у тьоті Ади? Дівчинка має все, що захоче, володіє робітнею, як справжня майстриня, має чудове професійне приладдя. Тьотя Ада не дорікає дівчинці, що та розтринькує багато фарби, олівців чи паперу, не бідкається, скільки доводиться витрачати на Юлине малювання грошей, як це робила мама. Але… Тьоті Аді не подобається, як вона малює. Мамі подобалось, і тьоті Наді подобалось, а тьоті Аді – ні. Хоча... мамі було байдуже: малює, то й малює, аби шкоди не робила. А тьотя Ада хоче, щоб вона не просто бавилась, а вимальовувала

читати