Завантажити

випадку зраджувати Іванці перехотілось. „Нехай відтягується собі зі своїм „бройлером”, – думав насурмлено Ромка. – А я буду сам! Що ж, такий, либонь, мій хрест!”
Він знов толочився колишніми манівцями понад річкою, згадував, як побачив вітрогонів, згадував Іванку. Як уперше зустрівся з нею поглядом в електричці, як заговорив, як бігав на побачення, обламуючи в чужому садку бузок. Як хороше було їм удвох… Все в минулому.
Але після сходження на трубу рішення було прийнято: йти й усе з’ясувати!
Клацнув замок і двері відчинились.
– Привіт.
– Здрастуй.
– Ось, касета твоя. Натрапив випадково в шухляді.
– Віктор Цой? А я її шукала. Ну заходь, чого стоїш?
Пройшли в кімнату.
– Поставлю? – махнула касетою.
– Постав...
– А де ж твоя Карина?
– Нема в мене ніякої Карини!
– Нема? А тоді, в барі?
– То Букет її привів. Не віриш?
– А чого ж вона клеїлась до тебе, як жувачка?
– Ну... бо Букет привів її до мене. Але в нас нічого не було! Ми й не бачились більше! Правда! І взагалі, то я зо зла... через тебе...
– Як це, через мене?
– Ну ти ж ніби знову… з Олегом. От я й попросив Букета…
– З Олегом? Ні з яким я не з Олегом! Я ходила до нього всього раз, просила грошей на спорядження!
– І що, він отак просто взяв і дав гроші?
– Так, просто взяв і дав! Він, якщо хочеш знати, одружується, в нього наречена. А мені допоміг по давній дружбі!
– І нічого не взяв навзамін?
– Господи! Я ж сказала: нічого! Не віриш?
– А чого ж ти мене сторонилась?
– Як це чого? Заходжу в бар, а там ти з цією… А ти чому не приходив?
– Бачив, як ти йшла до Олега й… уявляєш, як мені було?
– А мені! Всіма покинута, забута! Так паскудно було на серці!
– Уявляю.
– Ти мені віриш?
– А ти?
– Вірю. Ну, розкажи, як пройшло сходження?


Вода з графина, мамине „треба” й доччина байдужість.

Лариса знайшла його в кабінеті. Валентин мало з крісла не впав, побачивши, хто до нього заходить.
– Лисич... Ларисо! Нащо ти сюди… Я ж тебе просив! – зашепотів голосно, озираючись по кімнаті так, ніби вони були не самі, й замовк, завбачивши її змарніле, наче випалене, обличчя, темні півкола під очима та (неймовірно!) майже повну відсутність косметики. – Що трапилось?
– Ой, Валику, поможи! Зникла моя донечка, моя Юлечка! Зранку ще. Я заскочила обідом додому – принесла папір, а її нема. Ніде нема, ні вдома, ні на вулиці…
– Ну пішла десь, погуляє… прийде. Ти заспокойся!
– Не прийде – речі забрала! Костюмчика немає, курточки, й платтячок, і чобітків, і ранця! Побігла в міліцію, вони теж заспокоюють – прийде! Поможи, підніми ти їх на ноги! Нехай шукають!
– Ну я… власне… А що я можу? В міліцію заявила? То вони ж там у курсі, що робити. І взагалі, якщо я почну роздзвонювати, то виявляться наші стосунки, а я б не хотів…
– Та на дідька мені твої стосунки! В мене донечка зникла, петраєш? П’ятирічна дитина! А ти лиш про себе думаєш! Про свій комфорт. Та відірви ж нарешті гузно від крісла!
– Ну заспокойся, – злякано зиркав на двері Валентин. – Ще нам істерики тут не вистачало. Он у мене теж дружина зникла й нічого. Власне… я не те хотів сказати. На ось, краще, випий води. Зараз я подзвоню до замначальника райвідділу. Найдемо! Ти тільки, благаю, не кричи. Знаєш, які тут стіни!

Коли Валентин повернувся додому, в доччиній кімнаті чулося неясне гуготіння. На кухні було голо. Він довго блудив квартирою, гупав дверима, торохтів каструлями, привертаючи Іванчину увагу до своєї зголоднілої персони, але та не реагувала. Два голоси, Іванчин і вже майже сформований, чоловічий, гуділи безупинно. Валентин підійшов до дверей кімнати, потоптався, але відчинити не зважився. Потім зітхнув і пішов готувати яєчню…
І куди його завіяло, те бісове чадо. Через це можуть споганитись його з Ларисою стосунки. А йому таки з нею хороше. Як ні з ким – він уже міг порівнювати. Звідтоді, як відкрив, несподівано навіть для себе, той дар... Зовні ніби наївна, а десь в глибочині багатозначна посмішка, галантне, напівшепотом, слово, м’який блиск очей. З того часу й поринув у ту віддушину сторчголов. А віддушини потребував давно.
Юнацькі роки минули під могутнім давилом залізного, скорше навіть свинцевого, маминого „треба” (або „не треба”): вдома бути о дев’ятій, вранці вставати о сьомій, з тим не дружи, а з тим не балакай, з тим не ходи, а з дівчатами – рано... Навіть оженила, з ким хотіла сама. Він, правда, опирався не надто (а спробував би!) Ірина – красуня, що там говорити. Та й мамине „треба” терпіти було вже несила.
Але доля зіграла з ним жарт, якого й уві сні не очікував: Ірина виявилась другою мамою. І для нього все лишилось, як було. І те ж „треба”, і „не можна”, і те ж давило... Добре, що Господь зглянувся, – нагородив „віддушиною”. На стороні отримував те, чого ніколи не мав удома: розуміння, розраду, реалізацію свого чоловічого

читати