Завантажити

так, як хоче вона, тьотя Ада. А Юля звикла малювати, як захоче сама. І тьотя Ада гнівається – оце недобре. То чого ж більше, хорошого чи поганого? Дівчинка не встигає вирішити це питання – її очі заплющуються…


Гол престижу, надія на жовтодзьобиків та Ромчині сумніви.

Букет повертався з побачення. Класно згайнували час. Красуня Оксана виявилась ще й компанійською дівчиною, і хлопець мав усі підстави для безсумного настрою. Звісно Оксана не... але не слід думати про те... Класно розім’ялись на дискотеці. Букету було в кайф ловити заздрісні погляди знайомих і незнайомих парубків. Потім вони довго швендяли нічним містом, цілувались до одуріння під пахкими липами, теревенили й реготали від його студентських анекдотів. Відчувалось, що Оксана не проти просунутись далі добропристойних цілунків, але він не квапився. Ніколи не псував собі насолоди невимріяними, непідготовленими перемогами, не квапився зірвати недоспілий плід. Адже очікування свята набагато миліше за саме свято!
Ішов порожнім нічним містом, насвистував якусь музичку, і раптом, повернувши вже на свою вулицю, побачив, як від стовбура лапастого каштана, що ріс під парканом, відклеїлась темна загрозлива постать. „Ну от, а вечір був таким кльовим! – подумав з досадою. – Зараз попросить закурити, а потім з’ясується, що я колись кревно образив його меншого брата…”
– Ну як тобі Оксанка? В подобу?
„Чорт, боксер! Це ще гірше! Проти нього в мене шансів – нуль!”
– Та нічого. А що?
– Зараз я тобі покажу „що”! – Боксер насувався загрозливо й невідворотно, як танк важкого, або принаймні середнього класу.
Букет відступав до протилежного паркану. „Тікай! – боязкою ящіркою шаруділа підленька думка. – Однаково ніхто твого героїзму не поцінує!” Але інша думка стримувала: „Ні, негоже. Я ж не шмаркляк який-небудь. Чому бути, того не минути. Хай там що, а свій гол престижу я таки заб’ю!”
– То як вона тобі, га? – боксер підступив уже зовсім близько. – Фігурка як, нічого? А цицьочки, га? Вже облапав?
Від першого бухана Букет відхилився, встиг іще й затопити кулаком кудись у невиразну білу плішину, що виникла на мить поруч, а потім… Спершу стоячи прикривав руками обличчя, тоді впав; далі вже не відчував окремих гепанів, бо удари й біль злилися в нескінчену, яскраво-білу, з іскристими, калиновими вкрапленнями, муку. А згодом вщухла й вона…

На спішне засідання вітрогони посходились до Северина. Стали оддалік хати, на невеличкому вигоні, де мешканці тихого кутка зазвичай прив’язували кіз:
– Ну як він? – спитав Северин у Ромки, – той щойно примчав з лікарні.
– Краще. Вже перевели з реанімації в палату. Прийшов до тями. Хоча краще ненабагато: поламане ребро, вибиті зуби, струс мозку й ще щось із внутрішніми органами, я не запам’ятав. Мати біля нього. Плаче…
– Ти з ним балакав?
– Трохи. Довго не дають. Підбадьорив.
– То він сказав хто? – окреслив Антон питання, яке цікавило всіх чи не найбільше.
– Ні. Каже: якісь чужі задираки. Хоча, може просто не хотів говорити при матері.
– Треба взнати доконче! – промовив ватажок. – Ніхто не має права просто так товкти вітрогонів!
– Я побазарю з жовтодзьобиками, – озвався Корозія. (Чудовий свіжий синець прикрашав його рябу фізію). – Хтось щось та знає…
– Зло треба покарати! – продовжив Северин. – І воно буде покарано!
– А раптом того зла виявиться ціла банда? – з сумнівом (більше сам до себе) промовив Ромка.
– Байдуже. Впевнений – спосіб знайдемо. Може, це буде просто ще одна витівка вітрогонів!


Стілець і песик, мамині очі та два журних погляди за вікно.

Вночі знову йшов дощ. Крізь сон Юля чула, як він тарабанив по широкому бляшаному підвіконню, а окремі великі краплини, певно зірвані звідкілясь вітром, глухо гупали в шибку, наче вахлакуваті травневі хрущі.
Але вранці її розбудило сонечко. М’якеньке, лагідне, ніби випране нічною дощовичкою, воно весело заглядало до майстерні крізь рожеві портьєри й обіцяло дівчинці пречудовий день. Зараз сюди зазирне тьотя Ада, перевірить, чи Юлечка вже прокинулась, поцікавиться, як спала та похвалиться зготовленим для неї поживним і смачним сніданком. Певно знову гречана каша з маслом і котлеткою. Після сніданку вони вийдуть на обов’язкову щоденну прогулянку, тьотя Ада триматиме дівчинку за руку, й вони поволі рушать до розташованого неподалік невеличкого скверика. „Це Юлечка, – пояснила якось тьотя Ада незнайомій жінці, яку вони стріли дорогою, – донечка моєї двоюрідної сестри.”
А після прогуляння – до роботи! Кумедного песика бачила Юля учора в скверику, а ще кумеднішим був господар собачати – дрібненький лисий чоловічок, який невпинно бігав удвох із песиком, іноді навіть того випереджаючи. От би їх намалювати!
Відчиняються двері й до майстерні входить тьотя Ада:
– Прокинулась? Вставай, я зготувала таку смачну гречану кашу з маслом і котлеткою!..
Юля сидить за столом і працює.

читати