Завантажити

паскуднице?
Невідь-звідки в її руках опиняється лозина. Вона замахується нею щосили, Юля замружується, але… удару не відчуває. Розплющує очі – лозина опустилась донизу, хоча перекривлене обличчя тьоті Ади страхітливіше за будь-яку лозину.
– Ні, ти мені зараз весь будинок переполошиш. Я вгамую тебе інакше.
На хвилину тьотя Ада виходить та повертається, тримаючи щось в руці. Підходить до дівчинки і Юля бачить, що то шприц. Таким юній художниці робили уколи, коли в неї була ангіна.
– Я не хочу, – шепоче тремкими губками, – в мене нема ангіни...
Тьотя Ада сміється, хоча це мало схоже на людський сміх. Якесь глибинне клекотіння, так булькотить часом вода в зливних трубах.
– Ні, дівчинко, це не від ангіни. Це щоб ти не думала мене залишити! Боїшся уколів? – Дівчинка ствердно, швидко-швидко, киває головою. – Ще раз спробуєш утекти – вколю тобі такий укол, що взагалі не зможеш ходити, втямила? – Дівчинка киває. – Не чую, втямила?!
– В-втямила…
– Голосніше! – Моторошний шприц хитається в твердій мармуровій долоні прямо в дівчинки перед очима.
– Так! – нарешті в неї з’являються сльози. Цілий ручай сліз вихоплюється назовні, ніби стримуваний до цього загатами, заливає дівчинці обличчя, капає горошинками на килим, залишається на її схолоднілих долоньках. І раптом дівчинка відчуває, що мокре не тільки обличчя. Друга порція сьогоднішнього вечірнього чаю – її нехитрий нічний „будильник”, навздогін за слізьми вихоплюється назовні, і від цього дівчинка заходиться плакати ще нестримніше й беззахисніше…


Триколісний велосипедик і порушене тренування.

Іванка звикала потроху до ролі хазяйки. Купувала на базарі продукти, прибирала в квартирі, прала, вдвох з батьком ходила до невеличкого городу за містом – доглядали картоплю. Після того, як у Лариски Коломійчихи зникла донька, батько більше уваги приділяє дому, обговорює з Іванкою сякі-такі побутові питання, регулярно дає гроші на продукти, пральний порошок та інше. Здавалося, з коханкою він більше не стрічався, хоча особливою шанобою до батька Іванка від цього не пройнялася. Скоріш за все, це Лариска урвала їхній зв’язок, розтривожена зникненням дитини, а безпосередньої татової „заслуги” в поверненні до змалілої родини дівчина не вбачала. Окрім обговорення побутових речей вони майже не спілкувались, вечорами батько понуро сидів перед телевізором, часто, тримаючи в руці пляшку пива, до якого відчував дедалі більший потяг.
Від матері звісток не було, а єдиною розрадою для дівчини лишався її вірний Ромка.
Того вечора старий знов сидів удома, й вони вийшли перекинутись кількома словами на вулицю.
– Слухай, – Ромка виглядав веселим і збурханим, – є одна цікава пропозиція. Що б ти сказала…
Охайно вбраний хлопчик на триколісному велосипедику крутився в них майже під ногами, але, захоплені розмовою, вони його не помічали. Іванка слухала й ствердно кивала головою:
– Добре, але що, коли трохи не так…

До спортивної зали райбуду, де проводила тренування група боксерів, зазирнула вродлива кароока чорнявка й миттю привернула до себе погляди присутніх. Кілька хлопців у спортивному одязі, дехто й у боксерських рукавицях, одразу повернули в її бік щільно стрижені голови, залишивши без уваги двох суперників на імпровізованому рингу, які, важко хекаючи, монотонно та невтомно гамселили один одного.
– Скажіть, а Вася Купрієнко тут тренується? – звернулась чорнявка до хлопців. Ті перезирнулись.
– Ні, ми такого не знаємо.
– Хм. А мене сюди направили…
– Направили то оставайся! – Усміхнувся, підморгуючи товаришам, один з боксерів. – Хіба ми гірші за того Купрієнка?
Хлопці загиготіли.
Дівчина зневажно оцінила поглядом вайлувату постать веселуна та, певно не знайшовши в ній нічого, гідного уваги, почала спостерігати за боксерами на рингу. Ті, завбачивши краєм ока дівчину, заходилися молотити один одного, наче останнього снопа в голодівку.
Здавалося, бій чорнявку заворожив. Вона захоплено слідкувала за поєдинком, азартно підстрибуючи та тримаючи стисненими кулачки. Хлопці зверхньо підсміювались. Нарешті хтось плеснув у долоні – бій закінчився. Дівчина, ніби забувшись, з неприхованим захватом продовжувала слідкувати за одним з учасників поєдинку – міцним м’язистим парубком, обличчя якого вирізняли розкосі „татаркуваті” очі. Звісно, той не міг не помітити захоплених поглядів і запросто підійшов:
– Що, цікаво?
– Так… Я тут Васю Купрієнка шукала.
– Нема в нас такого. А більше нікого не шукаєш?
Дівчина невиразно повела плечима.
– Ну, я пішла... Па-па!
„Татарин” гукнув її, коли вона була вже біля дверей:
– Ей, зажди!..
– То як тебе звуть? – спитав, коли вийшли на вулицю.
– Марічка, – відповіла Іванка.
– А я – Міха. Що, може збіжимося ввечері біля кінотеатру, морозива пошамаємо?
Дівчина дещо знітилась:
– Ну…не знаю…
– Та чого там! Я ж бачив, як ти мене

читати