Завантажити

– весело підморгнув Букет, прямуючи до хвіртки.
– Як для кого! – задерикувато відказала.
„Класна гьорла, – думав знічев’я Букет, повертаючись додому. – От би… – Але він знав її хлопця – міцний, сталевоплечий. Боксер. – Ех!..”

Один за одним вони увійшли до привокзального бару та звично всілися за „своїм” столиком. Пива не брали – Букет запізнювався, тільки Корозія взяв за власні гроші чіпси й підгодовував Блондина. Віднести дівчині-бармену касету було нікому, тому на ввесь бар застуджено хрипів шансон.
Нарешті з’явився Букет, і не сам. Слідом за ним у коротюсіньких, більше схожих на плавки, шортиках і прозорій кофтинці до бару впливла розв’язного вигляду, схожа на казкову Дюймовочку, білявка.
– Ось, – дещо знітився Букет, побачивши, що зійшлася вже вся команда, – це Карина. А це, – звернувся він до дівчини, – я тобі розказував, – Ромка.
Ромка збуряковів.
– Я не вловив, – осудливо зиркнув на Букета Северин. – Ми сюди чого збіглися? – Присутність сторонніх на зборах команди не віталась.
– Ну так вийшло! – зробив великі очі Букет і повів ними в бік Ромки. Мовляв, не для себе ж стараюсь!
Тим часом Карина взяла від сусіднього столика стілець та всілась біля Ромки, безцеремонно зазираючи тому прямо в очі:
– А ти нічого, мен. Не наколов Букет!
Саме цієї миті відчинились двері й до бару увійшла Іванка.
На хвилю запанувала цілковита тиша (в магнітофоні саме закінчилась касета).
Букет подивився на Ромку. Той опустив очі. Карина, неймовірною жіночою підсвідомістю відчувши в Іванці суперницю, прихилилась до Ромки та вклала йому на плече свою лялькову голівку. Лазуровими янгольськими очима вона дивилась на Іванку, ніби провокуючи: „Ну, подруго, твій хід!”
Кілька довгих секунд Іванка залишалась окам’янілою. Потім підійшла непевною ходою ближче й, не дивлячись на Ромку, поклала на стіл перед Северином стосик чорно-зелених купюр.
– Ось. Це на спорядження. Хватить?
Не діждавшись відповіді, розвернулася й вийшла, майже вибігла з бару, грюкнувши наостанок дверима.
Карина обвела переможним поглядом присутніх, вздріла в руках у Корозії мишку й, схопившись на ноги, несамовито заверещала...


Лікер, фокуси та бійка з „сервантом”.

Ірина вийшла з кабінету, й Грег власноруч причинив за нею двері. Гості розважались. Здається, ніхто не знав, що сталась аварія, загинула людина, що зараз у кабінеті господаря цього веселого будинку відбувається бридкий торг. А може й знали. Можливо, те було для них несуттєвим, не вартим відмови від забав.
Треба повертатись, – думала Ірина. – Втікати звідси, поки не пізно, доки не засмоктала ще її ця трясовина, ця паскудна „малина”, поки ще не замастилась. А як? У неї й грошей нема. По-дурному зірвалась, поїхала... Як школярка за свистуном-ловеласом. І ось... в її вухах і досі лунав той удар, коли холодне залізо нещадно вп’ялося в живу плоть і зробило її мертвою... Варто випити...
У просторому холі чулась музика, кілька виклично вдягнених (скорше – роздягнених) жінок і нахрапистого виду чоловіків оточили невеличке підвищення в центрі, на якому кумедний опасистий чоловічок у бордовому костюмі з яскравими блискітками на лацканах піджака демонстрував фокуси. Ярошів брат! – згадала Ірина. В пухких вправних долонях фокусника невловимо для ока пурхали карти, то зникаючи то з‘являючись в найбільш несподіваних місцях. Присутні аплодували, лунали їхні збуджені вигуки. В куті холу вилискував кришталем бар. Ірина бачила, як туди підходили гості та, не чекаючи запрошення, пригощались. Підійшла й собі. В барі відшукала пляшку з найяскравішою етикеткою, влила до склянки якоїсь світло-рожевої рідини, сіла поряд у крісло. Ніхто не звертав на неї уваги. Надпила...
А що вона скаже Валикові, Іванці, як виправдовуватиметься? Чорт, і чого це вона мусить? Перед ким? Це хай Валентин перед нею виправдовується! А донька? Іванка її зрозуміє. Якось вони останнім часом віддалились одна від одної. Оці її кавалери... Але до чого тут кавалери? Вона ж молода – нехай гуляє. Ірина піймала себе на тому, що заздрить Іванці; її юності, безтурботності, що не відає та ще ні драм, ні розчарувань... Ні, це ненормально, заздрити власній доньці. Якби Валентин її любив, то вона б і не заздрила нікому, а так... Або Грег...
Хтось торкнувся її ліктя. Підвела погляд – високий неосяжноплечий, як сервант, молодик. Здається, з Остапового почту.
– Пройдіть, будь ласка, туди!
– Куди?
– Туди, в оті двері. Там вас ждуть.
Від лікеру трохи шуміло в голові. Підвелась та слухняно попрямувала через хол до місця, вказаного „сервантом”. Вийшли на невеличкий ґаночок, впритул до якого стояв вантажний, без вікон, фургончик. Поруч Остап. Над дверима сяяла лампочка, в її сяйві Остапове обличчя видавалося хворобливо гірчичним.
– Сідайте сюди, – промовив він до Ірини, – ми доправимо вас додому.
– Додому? А де Грег?
– Він поїхав по гроші, ви ж чули нашу балачку. А

читати