Завантажити

залишився. Думав, коли він не уявляє собі кохання без вірності та довіри, то слід сподіватись цього й від неї! Аякже! Озирнись навколо, недоумку! Всі зраджують! Сьогодні з одним, а завтра з іншим. Посиділа, понудилася з Ромкою та знов гайнула до свого панка, там же ж подарунки, ресторани, авто! А в тебе що? Ну попхався перед нею під поїзд, придурок, а що далі? Можеш полізти ще, але цим її вже не зманиш. Господи, де та цукрозаводська труба? Видертися б на неї зараз, без страховки й без підготовки, та сторчголов униз!


Коньяк за упокій душі та суто чоловічий базар.

У претензійному, та без особливого смаку вмебльованому кабінеті господаря вони сиділи вчотирьох: Ярош, обвислі щоки якого рябіли синіми цятами ще виразніше, аніж зазвичай, а вузенькі очиці сполохано метушились під настовбурченими бровами, Грег з Іриною й Остап – карлуватий рухливий чоловічок непевного віку, чимось схожий на співака Віктора Павліка. Ірина сиділа збоку, либонь позасвідомо заховавшись за лапастою кімнатною пальмою. Блідий Грег розмістився навпроти Остапа й дражливо м’яв у долоні ключі від свого авто.
Озвався чийсь мобільник. Ярош здригнувся, Грег впустив ключі на підлогу. Остап підніс змилка до маленького червінькуватого вуха, щось муркнув, потім, слухаючи співрозмовника, замовк; недобре зиркнув на Грега. Сховавши телефон, підвівся:
– Панове! – промовив урочисто (всі посхоплювались), – пропоную вшанувати добру пам’ять мого вірного та незамінного Шури хвилиною мовчання!
Ірина тихо ойкнула й сполохано затисла вуста долонею.
– На жаль, – продовжив Остап по хвилі, нагородивши жінку осудливим оком, – не довезли бідолаху...
Сіли, Ярош видобув звідкілясь бутельку коньяку, мовчки випили за упокій душі.
– Остапе, – непевно почав Грег. – Для всіх нас це... і я... як земляки... чим зможу... і родині й... Але ж ти... ну, з поліцією... Я зі свого боку...
Остап закурив, жалобно схилив короткий їжачок, шморгнув носом:
– Шура був мені як брат. У Дніпрі ще з ним починали в далекі й наївні вісімдесяті... – і загадково додав: – Він був мені навіть більше, ніж брат!
Остап підвівся, пройшовся кімнатою, зупинився навпроти Грега, звів очі до стелі:
– Справді, більше, аніж брат! – і, дозволивши поглядові впасти, вчепившись смоляними ґудзиками очей в Грега, прорік:
– Сто тисяч!
Ярошеві очиці завмерли, Ірина знов затисла вуста долонею, неймовірно, але блідий досі Грег спромігся сполотніти ще виразніше.
– М-м-м, – він спробував щось вичавити, але це в нього вийшло не зразу. – М-м... власне кажучи, така сума... Я сподівався на дещо... і мій теперішній фінансовий стан...
– Та кинь, – плеснув його по плечі Остап. – Знаю я твій стан. Давай так: або – або. І годі вже про справи, он скоро десята, а я не звик такої пори затумкувати глечика ділами. Хлопці, я приїхав сюди розважатися, га! – підморгнув „Павлік” господареві.
Ярош зобразив посмішку.
– От що, братва, – Грег підвівся. – Е-е... тут між нами дама, а базар, сказати б, суто чоловічий. Гадаю, ніхто не заперечуватиме, якщо моя супутниця вийде до зали. Вискоч, Іринко, випий там чогось, тебе пригостять. Я скоро...


Безгрошів‘я, флірт і чіпси для Блондина.

Знов вони прийшли до труби. Походжали під заводською огорожею та перемовлялись, позадиравши голови:
– Гарненька.
– Еге, й височенька!
– Мабуть метрів п’ятдесят буде.
– І майданчики є, щоб віддихнути.
– Там, в принципі, й драбина з того боку є для зручності.
– Драбиною злазитимемо, а нагору подеремось, чіпляючись за оті обручі, що стягують цеглу.
– Вони щільно прилягають до кладки…
– Але стяжні гвинти, бач, на деякій віддалі, їх і використаємо.
– А гвинтик – лусь!
– От для цього потрібна страховка.
– А найперше – гроші.
– Лавандоси…
– Так, в принципі…
Всі по черзі зітхнули.
Ромка відвів Букета вбік.
– Пам’ятаєш, колись… ти плів… ну, обіцяв познайомити з дівчиною?
– А Іванка? – здивовано вигукнув Букет.
– Та! – Ромка невесело махнув рукою. – Знов до свого недомірка злиняла. Скільки вовка не годуй…
– Ти диви! Даремно, значить, ти перед нею під поїзд пірнав. Да-а! От і вір жінкам. Ну, яку ж тобі подругу підібрати – високу, низеньку, шатенку, білявочку?..
– Та байдуже. Так, аби рани зализати… А то вже думав: на цю трубу та…

– Тут треба міняти агрегат! – заявив Букет, підводячись з колін.
Господар зітхнув і скрушно захитав головою.
– Коли хочте – давайте гроші, я поїду в Київ, куплю агрегат і заміню.
Хатні двері відчинились та до кухні, де Букет порпався з холодильником, увійшла дівчина, певно, дочка…
– Привіт! – Букет її трохи знав.
– Салют.
Господар довго перераховував гроші, зітхав, слинив пальця й знову починав перераховувати зім’яті п’яти- і двогривневі купюри.
Дівчина, її звали Оксаною, замітала на подвір’ї.
– То як воно?

читати