Завантажити

будинки майже по дахи притаєні в зелень дерев, добрий шмат видноколу займає брудно-червона стіна якоїсь фабрики, й тільки ген-ген, ліворуч за деревами, можна розгледіти край славнозвісної Вацлавської площі. Та відсутність мальовничого краєвиду настрою Ірині не псує. Ще б пак! Цей недолік єдиний. Усе решта – казка! Казка тридцятишестирічної попелюшки яку знайшов нарешті прекрасний принц і одягнув на ногу кришталевого черевичка.
Ось воно, нове життя! Закордон! Прага! Європа! Чисті, наче вимиті пральним порошком, вулиці. Яскраво-смарагдові, акуратно підстрижені газони, усміхнені пражани: „Прошу, пані! Чого пані бажає?” Господи! Невже дійсно позаду залишилась совкова злиденність, совковий бруд, совкове хамство, несмак і вульгарність?!
Сьогодні вдесяте прокидається вона в цьому, не розкішному, але цілком придатному для життя готельному номері та вдесяте не йме віри, що це правда, що це з нею, що вона вже й не Ірина навіть, а пані Ірена! („Ваша кава, пані Ірено!”) Заплющує очі, розплющує й знов бачить ліворуч, за деревами, вдалині, знайомий кут Вацлавської…
Прага! Грег (бо й Гриші в закордонні нема) показав їй уже Празький град, пам’ятники, собори, Влтаву, храм святого Мікулаша і Мостецькі вежі… І отут вона житиме! Та не якоюсь там служебкою, а власницею (принаймні – хазяйкою) готелю! Його, Грега, готелю. Адже вона – з ним.
Це встановилось якось само собою. Розкішна зустріч, готельний ресторан, співробітники… „Дозвольте відрекомендувати: пані Ірена. А це пан Ярош, пан Каміл, пан Навратіл…” – „… Маю честь… моє захоплення… о, пані Ірено!” Вони розмовляли між собою якоюсь дивною мішаниною російських, українських та чеських слів і вона практично все розуміла.
Екскурсія готелем. Знадвору вишукане бароко, а всередині найсучасніше обладнання: безшумні ліфти, кондиціонери, автоматичні двері. Вся обстановка витримана в насичених бордових тонах призахідного сонця – килими й панелі в коридорах, портьєри в номерах, скрізь бачиться рука досвідченого дизайнера. „Цей номер наш (наш!). Це твоя покоївка, Блажена.” – „Прошу, пані. О котрій вас розбудити? Яку пані п’є каву, з вершками, чи з молоком?” І поблажливий голос Грега: „Даватимеш їй іноді чайові.”
Вони лягають в постіль. Наче не вперше, наче провікували спільно довгі подружні літа. Він поводиться вільно, невимушено, й вона віддається його владі, а як же? Вона щаслива… „Коли я почну працювати?” – Він сміється: „Облиш свій совдепівський ентузіазм, ти в Європі! Жінки тут взагалі не працюють. Поки вчи он з Блаженою мову, а більше відпочивай і насолоджуйся життям. Коли знадобиться твоя допомога – скажу.”
Постояла біля вікна, потягнулась, мов доглянута, задоволена життям кішка, й пішла до ванної. Невагомий халатик слухняно спурхнув на підлогу, підкорившись легенькому поруху плеча, і двері ванної відчинила вже гола...
Причепурившись, спустилася в ресторан, де в неї свій столик і свій офіціант – Бразділ. Кнедликів вона вже наїлась, закортіло щось з італійської кухні. Легенько поснідавши, піднялась в номер – сьогодні Грег просив її залишитись вдома…
Він з’явився аж по обіді. Заклопотаний вираз обличчя...
– Щось трапилось, любчику? – пригорнулась.
– З чого ти взяла?
– Бо видно. Якісь неприємності?
– Та не те щоб, але... Власне, нічого надзвичайного. Просто… я тобі не все сказав. Готель не зовсім мій, тобто… не лише мій. Я співвласник, з Ярошем. Та є шанс залишитись одноосібним. Майже вмолотив його передати контрольний пакет мені, але... старий гульвіса затявся… хоче, ну… Власне, це Європа, тут вільні люди й на таке дивляться інакше…
– Не второпаю! То що він хоче?
– Іринко, золотко, – Грег взяв її долоню, легенько стис пальці, але погляду чомусь не підвів. – Якщо я дуже-дуже тебе про щось попрошу, обіцяй, що зробиш?
– Ну... це якось пов’язано з Ярошем?
– Так. Він хоче...
– Та що ж?
– Тебе!
– Що? – пам’ять послужливо вималювала дорідну Ярошеву статуру, з відвислим черевом і такими ж, у рясному ліловому рябовинні, щоками.
– Всього раз! Ну от взяв собі в довбеху, що я вдію? Але після цього готель стане нашим. Справді! Метикуєш?
– І ти йому що, пообіцяв?
– Звісно ні, золотко. За кого ти мене маєш? Гнівався, мало в рило кнурові не заїхав, а він своєї! Іриночко, а може, ну… задля справи… Ніхто не знатиме.
– Як ти можеш? Та я знатиму. Я! І ти знатимеш!
– Іриночко! Ну так вирішуються діла. Бізнес, і не я це вигадав! Вважай, що ти просто виконаєш роботу! Мушу тобі сказати, що мій фінансовий стан не найкращий, і цей пакет мене б дуже виручив. Зрештою, – його погляд блукав підлогою, наче вишукував по кутках кімнати тарганів, – твоя віза й… твоє перебування в готелі… ти зрозумій мене правильно… тут капіталізм…
– А як же почуття, а нормальні людські стосунки!? Чи в Європі їх уже відмінили?
– А справа! – вибухнув зненацька Грег. – А гроші, а комфорт, а кусень хліба! За все вимагають чортових баксів!.. Ну, золотко, заради мене, ну...

читати