Завантажити

Він її вбивав. Нищив. Прямо зараз. Отут. Розмахнулась і вкарбувала тремтячу долоню в його холодну, жорстку, як дошка щоку... Грег замовк.

Вона лежала на кріслах. Іти до нього в ліжко відмовилась навідріз.
– В мене закінчується віза…
– На біса тобі віза? В тебе її хтось вимагає?
– Скоро я не зможу вийти на вулицю.
– А нафіга виходити? В тебе все є.
– Я що, полонянка?
– О, Господи! Іриночко, в мене неприємності, а тут ще й ти… додаєш... Зажди трохи, я все розгребу.
– І що за неприємності? Чому ти від мене криєшся?
– Не гони. Встигнеш ще. Хоча, якщо така допитлива... Розумієш, готель – лише надводна частина айсберга. Легальний, так би мовити, дах бізнесу. А під водою... – Грег стишив голос. – Існує налагоджений канал перекидання на захід контрабандних партій спирту. Мова про тисячі тон! Вловлюєш? Оце наша основна харчівня. Я в Україні працюю з постачальниками, канали пробиваю, а він в Європі – збуває. Ірино, тут крутяться шалені суми й ми з тобою... можемо з часом прокинутись реальними мільйонерами!
– Боже, – прошепотіла Ірина, – куди я втрапила! Це ж кримінал, це незаконно! А раптом...
– Та не колотись! Нема ніякого злочину, тут тобі правова держава! Просто уникаємо митних зборів, обминаємо деякі податки. Все чисто й порядно, всі так роблять. Ех, мені б ще скинути з хвоста того жирного котяру й тоді...
Готельний бармен пригощав її плзеньським. Безкоштовно, за рахунок закладу.
– У вас є українське пиво?
– Нема.
– А горілка?
– М-м... немає, пані.
– Ну дайте тоді, яка є...


„Океан Ельзи”, щедрий колекціонер та захмарні мрії.

Вони увійшли до бару й повсідались за крайнім столиком біля дверей. Тільки Букет одразу пішов до шинкваса, де хазяйнувала гарненька дівчина в симпатичній зграбній уніформі:
– Лялечко! Нам, будь-ласка, чотири пива, „пепсі” й пакетик чипсів. І зніми, прошу, оті матюги та постав поки що оце, – він простягнув дівчині касету.
Російський шансон захлинувся, а натомість зазвучав „Океан Ельзи”. Четверо юнаків сиділи за столом і повагом сьорбали „Чернігівське”, а рудоволосий парубчак сьорбав „пепсі-колу” й годував чіпсами мишку. Блондин хрумав, кумедно притримуючи платівку чіпсів рожевими лапками.
– Ну, – порушив мовчанку Северин. – Які будуть ідеї?
– Є думка розширити склад групи, – промовив Ромка.
– Відхилено, – виніс вирок верховода.
– Чому?
– За статевою ознакою. Ми про це вже базарили. Тема закрита.
Іванка посередництвом Ромки наполегливо просилась до команди, але Северин, та й Букет з Антоном, були проти. „Бабам серед вітрогонів не місце!”
– Хто ще?
– Труба, – меланхолійно проказав Антон, і всі звернули погляди до нього.
– Кому труба? – звів брови Северин.
– Не кому, а яка. Цукрозаводська. Стоїть собі така свіженька, приваблива, пофарбована, в принципі, майже як дівчина! Так і проситься: здолай мене!
– Заманливо, – промовив Букет. Йому сподобалось порівняння з дівчиною.
– Інтересно, – сказав Ромка.
– І щоб хоч цього разу взяли з собою Блондина, – вставив Корозія, на його шиї буряковіла свіжа дряпина, – коли вже мені не дозволяєте!
– Буде непросто, – продовжив „дебати” Северин. – Потрібне спорядження, а спорядження коштує грошей.
– Помізкуємо, – оптимістично почав Букет. – Щоправда, я ниньки в фінансовому плані нуль – не розраховуйте – вдома повний амбець. Траур!
– А що таке? – спитав Ромка.
– А! – махнув рукою Букет, – анекдот!
– Ну розказуй вже, розказуй! – поквапив його Северин.
– Позавчора їхав мій старий у Зеленьки, до баби, та й заглух в нашої „копійки” мотор на трасі – щось там з карбюратором. Ну, дістав старий інструменти, а на крило, щоб не замастити, кинув ряднину, він скрізь її з собою возить, підстелити за потреби, чи що – брухта часто ламається. А та ганчірка була колись килимком настінним і видніються ще трохи на ній залишки якогось витвору. Ну от, порпається батя в карбюраторі, коли це стає біля нього крута, аж перекручена, тачка, й вискакує з неї інтелігентний такий, при галстуку, при костюмчику, чувачок. Добридень – добридень. Показує чувачок на солідного чоловіка в іномарці, такий собі респект – сивина благородна на скронях і триндить, що то, мов, іноземний збирач, який їздить по Україні та вишукує різні старожитності, а він, чувачок, буцімто при ньому за товмача. І, мовляв, зацікавила того колекціонера підтирка батькова, розгледів він, буцім, на ній оригінальний орнамент. Ну старий, щира душа: „Хай бере, – каже, – коли вподобав! Мені не жалко!” – „Е ні, – заперечує перекладач, – він просто так не візьме. В них, за бугром, усе по-чесному, по-цивілізованому. Колекціонер купить у вас цей витвір мистецтва за сорок доларів.” Старий мало язика не ковтнув. „Поїхали, – каже, – додому, в мене там такого рам’я повне горище!” – „Ні, – відказує молодик, – ми дуже спішимо, килимка купимо й усе.” Словом

читати