Завантажити

тузів кладе – ого!
Грег звернув з шосе, й вузенькою звивистою асфальтівкою авто помчало вглиб доглянутого соснового лісу.
– Класно тут в Яроша. Тихо. Він, придурок, всі бабки в нерухомість вкладає. Кажу йому: „Телепню, а з чим тікатимеш, коли припече?” Ха-ха-ха!
Ірина сиділа, зіщулившись. Їй здалося, що в салоні авто виразно холоднішає.
– Гришо, і як ти... в такій компанії?.. Це ж кримінальники. Мерзота.
– Мерзота кажеш? – Грег зиркнув на неї злим оком. – Не до шпиги, кажеш, тобі моя компашка? За красиве життя треба платити золотко, затям. Чесно можна тільки картоплю сапати в Макарівці, та торби тягати з базару. Та в хрущовці протарганеній гибіти. Що, може хочеш вернутися? Га, як тобі? – Вона мовчала. – Та я хоч зараз, – Грег розпалився, замахав руками, – поверну і – на вокзал!..
– Пильнуй, будь ласка, за дорогою.
– Та я тут все знаю...
– О Боже!..
Не збавляючи швидкості, Грег подолав черговий закрут і раптом перед його авто виник темний, здалося Ірині, що темно-синій, обрис автомобіля. Уникаючи зіткнення, Грег шарпонув кермо ліворуч, його автівка промигнула в якійсь долоні від несподіваної перешкоди, але... бідолашному водієві масивного претензійного джипа, котрий нахилився саме біля спущеного колеса, запізнілий Грегів маневр уже не допоміг...


Кава, музика, сльози і вбивче відкриття.

Після того, як Ірина Сергіївна, Іванчина мати, виїхала за кордон, Ромка спобігався з дівчиною в її квартирі. Іванчин старий щодня ходив на роботу, повертався пізно й закохані мали житлоплощу в розпорядженні цілий день.
Вони розкошували. Спліталися в пожадливих спраглих поцілунках, падали на світло-брунатний килим у невситимих тремтливих обіймах; вони пили, всотували одне одного в себе до решти, подовгу лежали в обіймах, прислухаючись до взаємного постуку сердець, та вгадували: де чиє. Потім відпочивали, слухали музику, теревенили, варили каву. Одне лиш затьмарювало ідилію – Іванчині стосунки з батьками.
– Фактично я безпритульниця, – скаржилась вона Ромці, – безпритульниця при дахові над головою та живих предках. Матуся задерла хвоста й рвонула за бугор. Обіцяла, що піклуватиметься про мене, до себе випише, Європу покаже – фігня! Не вірю я в ті солодкі казочки! Світ, Ромцю, жорстокий, і безкоштовний сир сам знаєш де буває! Не здивуюсь, якщо взагалі її більше ніколи не побачу! Та вона й удома не надто переймалась доньчиними проблемами. Вважала, що сім’я – це баласт, який не дозволяє їй злетіти до хмар. Через те й не вірю в її медові обіцянки. І бачиш, – поїхала, й досі ніякої вістки! А татусь усе із тією шльондрою, Ларискою, по лісосмугах. Думає, що він їй потрібен. Та їй зарплатня його потрібна, а кобель у неї інший, я знаю!
– Чого ж предка не просвітиш?
– А нащо чоловіка розчаровувати? Він і так додому приплентує, наче школяр з двійкою. Мене стидається, верзякає щось про надурочні, про завантаженість роботою. Вечерять не йде, поки не зглянусь та не покличу. Звісно, коли є в мене бажання готувати й коли він дає гроші на продукти.
Ромка не поділяв Іванчиного скепсису щодо матері, вірив, що дівчина скоро поїде за кордон і з охолодою в серці чекав часу, коли їм доведеться розлучитись.
Вони лежали поряд на канапі, курили, пускали кільця, змагались, в кого краще. Ромка ділився планами вітрогонів:
– Цукрозаводську трубу намірились штурмувати. Але потрібне спорядження: альпіністські пояси, карабіни, мотузка… А де взяти?
– За мене просив?
– Просив. Поки що глухо…
– Козли! – Іванка кинула недопалка на підлогу. – Навколо самі козли, й твої намахані друзяки теж! Ну нічого, сама покажу, чого варта! Подумаєш, вітрогони! Несправжнє це все, сурогатне. І подвиги ваші сурогатні, й емоції – все сурогатне! Це ж, як опіум, а хіба опіум дає справжні емоції?!
– Ні, Іванко, все не так...
– Так! Мовчи! Я знаю! – і вона раптом заплакала.
Назавтра Ромка до Іванки не пішов – мати затримала, вдома була робота. А через день, прямуючи до знайомої дев’ятиповерхівки, побачив дівчину, що вийшла саме з під’їзду та рішучою цілеспрямованою ходою поцокала каблучками в місто. Хотів гукнути – ніби щось за язика притримало. „Куди це вона?” Й сам не зогледівся, як рушив назирці. Ішов на відстані, сам не розуміючи для чого, й раптом аж дух перехопило – Іванка прошкувала в „царське село”, мікрорайон за річкою, всуціль забудований розкішними новоукраїнськими хатинками. Невже?.. Ось вона підійшла до високих глухих воріт одного з будинків і пірнула у вузеньку хвіртку. Хлопець підійшов ближче, поцікавився в пенсіонерки, що проходила поряд, хто тут живе?
– Таж Андрій Андрійович – комерсант, і син його Олег…
Огидна чорна зрада! Коли він усю свою любість, всього себе віддав дівчині, сподіваючись на зворотню відданість та чистоту, вона відступилась вдруге. Ну звісно: той, хто зрадить один раз… А який він осел! Повірив, розвісив вуха! Дурний, наївний телепень, як наївним був, так ним і

читати